Історія України - Литвин В.М. - Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XVI - початку XVII ст.

В економічному розвитку Європи принципові зрушення розпочинаються ще з кінця XV ст., коли в Західній Європі протікають процеси інтенсивного становлення буржуазних відносин, а ринок наповнюється величезною кількістю привезених із заморських колоній золота та коштовностей (у цей час європейці відкривають для себе Америку та прокладають морський шлях до Індії). Іншою важливою складовою трансформацій економічного укладу континенту стають наслідки захоплення османами Константинополя, адже після падіння Візантійської імперії європейські міста розпочинають енергійні пошуки сільськогосподарських ринків, які б компенсували для них втрату візантійського зерна та худоби. Актуальність проблемі додає швидке зростання чисельності населення європейських міст, зачеплених розвитком буржуазних відносин. Внаслідок цього європейська торговельна кон'юнктура складається таким чином, що динаміка зростання цін на сільськогосподарську продукцію швидко прогресує і триває цей процес доволі довго. Так, навіть за другу половину XVI ст. ціни на зерно на європейських ринках виросли в 3-5 разів.

Унаслідок перерахованих вище причин небаченої до того динаміки набуває розвиток сільськогосподарського виробництва на українських землях. Важливим позитивним моментом для прискорення темпів розвитку стало також те, що із утвердженням у Середземномор'ї турок-османів основні торговельні шляхи зазнають серйозних змін, виникають незаповнені ринки збуту.

Нова економічна ситуація в Європі позитивно впливає і на динаміку урбанізаційних процесів на українських землях. Так, якщо в XV ст. на землях Київського, Волинського та Бращіавського воєводств статус міст мали лише 35 населених пунктів, то на середину XVI ст. їхня кількість зросла до 150.

Зрозуміло, що найвищим рівнем урбанізації відзначалися ліпше захищені від загрози татарських нападів Галичина, Західне Поділля та Волинь. Найбільшим же тогочасним українським містом і надалі залишався Львів (наприкінці XVI ст. в ньому мешкало понад 12 тис. осіб). У цей час великими містами (понад 700 будинків) вважалися Київ, Кременець, Брацлав;

середніми (від 200 до 700) - - Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Костянтинів, Луцьк, Острог, Соколь, Торчин, Черкаси та ін.

Ще більш активно урбанізаційні процеси протікають наприкінці XVI ст. У цей час, крім динамічної забудови правобережного регіону, стрімко постають новозасновані міста на Лівобережній Україні - Пирятин, Прилуки, Лубни, Ромни та інші.

Важливою передумовою динамічного розвитку українських міст стало поширення на них дії магдебурзького права, що закріплювало за міською громадою права самоврядної територіальної корпорації. На середину XVI ст. магдебурзьким правом володіли Володимир, Київ, Луцьк, Дубно, Кременець, Рівне, Перемишль, Брацлав, Олика та інші міста Волині, Київщини і Брацлавщини.

На відміну від більшості польських міст, в українських містах, як правило, міське самоврядування мало обмежений характер і не позбавляло повною мірою від опіки старостинської адміністрації чи окремих впливових магнатів. Так само в українських містах, особливо в Подніпров'ї, не набула класичної довершеності європейська структура цехової організації ремісничого населення. Тут вона не мала такої, як це було характерно для міст Західної і Центральної Європи, різнопрофільності, а, до того ж, не користувалася в повному обсязі самоврядними правами, оскільки частина цехів підпорядковувалася воєводам і старостам.

Особливий уклад міського життя склався на кордоні зі Степом. Такі міста як: Переяслав, Корсунь, Чигирин, Черкаси, Біла Церква, Бар, Брацлав та багато інших, постали як оборонні форпости. Оборонні функції залишалися для них головними і в наступні десятиліття та століття їхнього існування. Відтак, тут сформувалася особлива соціальна структура, в якій переважав військово-служилий люд - бояри, кінні слуги, козаки. Але й навіть тамтешні ремісники чи купці, зважаючи на специфіку повного небезпек прикордонного життя, активно залучалися до виконання військових функцій. Воєнізований спосіб життя міських громад у цих регіонах відбивався навіть на специфічному їх поділі на десятки та сотні, що дозволяло в максимально стислі строки добитися мобілізаційної готовності.

Під впливом "золотої лихоманки" відбуваються важливі структурні зміни як у економіці Центрально-Східної Європи, так і в соціальній стратифікації суспільств, передовсім повторне впровадження в багатьох країнах кріпацтва та посилення його форм там, де воно існувало й перед тим. Так, якщо ще наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то вже на середину наступного століття їх було більше сотні. Найбільш енергійними господарниками в цей час виступають представники князівських родів, у руках яких і до цього часу перебували великі земельні володіння. Потреба в отриманні максимальних прибутків, які тепер - із проникненням золота та коштовностей - було на що витрачати, стимулює процеси господарських трансформацій. Крупні феодали, які володіють значними земельними та економічними ресурсами, перетворюють свої господарства на фільварки, тобто такі багатогалузеві виробничі комплекси, що орієнтувалися не стільки на внутрішні потреби, скільки на розвиток товарно-грошових відносин, і при цьому базувалися на застосуванні постійної праці залежних селян.

Зрозуміло, що потреба в розширенні господарства гостро ставить питання збільшення розмірів земельних наділів. А це, природно, призводить як до поширення колонізаційної діяльності на ще не освоєні землі, що лежали на українсько-татарському прикордонні, так і наступу феодалів на приватні селянські та общинні землі.

Першими відчули на своїй шкірі наслідки золотої лихоманки селяни Галичини та Західного Поділля, які раніше інших потрапили до складу Речі Посполитої. Тут же на рубежі XV-XVI ст. активно впроваджується фільварковий тип господарювання і на селян накладається все більше днів панщини, тобто обов'язкової праці селянина на полі свого пана. Зростання панщини неминуче супроводжується обмеженням прав селянина, зокрема на перехід від одного пана до іншого. Уже на початку XVI ст. польський сейм прийняв закон, за яким такий перехід став можливим лише за дозволом попереднього дідича. Зрозуміло, що, за умови гострої боротьби за селянські руки, на практиці це положення означало повну заборону на такі переходи. Важливо й те, що одночасно селян передавали під абсолютну юрисдикцію пана, доменіальний суд якого залишався для них першою і найвищою інстанцією. Скасувати вирок доменіального суду не міг навіть сам король. Годі говорити, до яких зловживань панської адміністрації це могло призвести і неодноразово призводило.

Початок активному закріпаченню до тих пір особисто вільного селянства на землях, що перед укладенням Люблінської унії належали до Великого князівства Литовського, було покладено аграрною реформою 1557 р., коли впроваджувалася так звана "Устава на волоки". Реформа 1557 р. передбачала переміряння селянських земельних наділів на так звані волоки (одна волока становила 30 моргів, або 21,3 гектара) і закріплення нормованих селянських повинностей залежно від кількості цих земельних одиниць та якості самої землі. Переміряння супроводжувалося відбиранням землі в селян, особливо тієї її частини, яка перебувала в общинному користуванні, та передачею - у фільварковий фонд. Більшою мірою реформа зачепила білоруські землі, де було практично повністю зруйновано селянську общину. На українських землях "Уставу на волоки" було реалізовано лише в окремих районах Волині, зокрема на Кременеччині, Ковельшині, Піншині та Берестейщині. На Київщині та Брацлавщині практика волочної поміри не набула значного поширення.

Але перехід українських земель до складу Корони Польської розставив усе на ті місця, на яких прагнули бачити розвиток поземельних відносин українські пани. За умов інкорпорації українських земель і поширення на них правового поля Корони тут швидкими темпами поширюється кріпосне право, щоправда з певними, під час досить важливими, регіональними особливостями.

Процес юридичного оформлення кріпосного права в Короні Польській, що розпочався згаданою вище сеймовою постановою 1505 р., розтягнувся у часі й остаточно завершився лише в 1570-80-х рр., коли в 1573 р. було прийнято "артикули" польського короля Генріха Валуа, а в 1588 р. ухвалено Третій Литовський статут. Згідно з цими документами, селяни повністю ввірялися своєму панові, котрий отримував можливості визначати розміри обов'язкової для виконання паншини, вершити над ними суд і приводити до виконання його вироки (аж до смертної кари включно), бути розпорядником їх майна, розшукувати своїх збіглих підданих протягом наступних 20 років.

Процеси закріпачення селян, позбавлення їх землі та інтенсивного розвитку фільваркового господарства призводять до того, що на першу половину XVII ст. на західноукраїнських землях - в Белзькому, Руському та Подільському воєводствах - лише 15 % селян мали наділ, більший за половину лана, близько 33 % - півлана, близько 32 % - чверть лана і до 20 % - менше чверті лана. У цілому ж по Україні, згідно зі спостереженнями В.Смолія та В.Степанкова, малоземельне та безземельне селянство становило 30-40 % загального його складу. Водночас неймовірних розмірів набрали магнатські господарства. Зокрема, у Брацлавському воєводстві у володінні лише 14 магнатських родів перебувало 86 % селянських і міщанських господарств, або так званих димів. Причому лише Збаразькі, Заславські та Калиновські розпоряджалися майже 60 % усіх тутешніх господарств.

Не набагато меншою була й частка магнатського землеволодіння в інших українських воєводствах. Так, у Руському воєводстві магнати володіли 80-82 % поземельного фонду, Волинському - 80 %, Київському - 68 %, Белзькому 60-65 %.

Доволі наочне уявлення про масштаби економічної могутності представників найбільш потужних магнатських родин дають такі дані: у першій чверті XVII ст. князі Острозькі володіли 80 містами та майже трьома тисячами сіл, коронний гетьман Станіслав Конєцпольський мав 120 тисяч підданих, а князь Ярема Вишневенький - аж 230 тисяч.

Процеси закріпачення селянства та розвитку фільваркового господарства в різних регіонах України мали свої регіональні особливості, зумовлені цілим рядом факторів. Найважливішими з-поміж них були такі: міцність чи слабкість державної влади в тих чи інших регіонах, рівень усталеності традицій шляхетського землеволодіння, можливості селян виходу на слободи, близькість осередків козацтва та вплив козацьких традицій, необхідність залучення селянства до виконання певних військових функцій.

Зважаючи на перераховані вище фактори, найбільш важкою кріпосна залежність була в селян західноукраїнських земель, а також внутрішніх районів України, там, де кріпосницькі порядки почали утверджуватися раніше, аніж на Подніпров'ї чи в суміжній зі Степом прикордонній смузі Східного Поділля. Тут панщина сягала 3-6 днів на тиждень.

На землях Південної Київщини, особливо її лівобережної частини, та Брацлавщини кріпацтво не набуло таких значних масштабів. Тут кількість днів обов'язкового відробітку на пана могла коливатися від одного до максимум трьох днів на тиждень. Причому дні відробітку накладалися не на окремі селянські господарства - дими, а на об'єднання дворів, на яких могло мешкати по декілька поколінь однієї селянської родини, - так звані дворища.

Причини такого становища не важко встановити. Адже названі землі були слабко заселені, а тому для селянина існували можливості в разі пробудження непомірних апетитів шляхтича перейти на іншу земельну ділянку та позбутися його опіки. Крім того, ці землі лежали на прикордонні з Диким Полем, шляхта почала проникати сюди доволі пізно, коли тут уже склалися певні традиції вільної хліборобської праці. Спроби брутального їх ламання завжди несли в собі загрозу збройного спротиву, тим паче, що обставини життя на прикордонні завжди змушували селянина бути не лише хліборобом, а до певної міри й воїном.

Далеко не останню роль відігравали також і близькість Запорозької Січі та активне поширення козацтвом своїх традицій і укладу життя на волость. Козацький приклад завжди був притягальним ідеалом для вільнолюбного селянина чи міщанина, котрі намагалися його наслідувати або ж самим прилучитися до козацького товариства.

Особливої гостроти соціальним суперечностям в Україні додавав той факт, що з кінця XVI ст. до них домішувався національний фактор. Адже в цей час завдяки королівським данинам, шлюбним контрактам та важелям адміністрування польська шляхта та магнатерія - Замойські, Любомирські, Калиновські. Потоцькі, Фірлеї, Конєцпольські та інші - почали активно проникати на українські землі та вибудовувати на них свої потужні латифундії, супроводжуючи цей процес не лише освоєнням незайнятих земель, а й активним загарбанням тих, що раніше належали українським селянам, міщанам, козакам і боярам. Зважаючи ж на ту обставину, що час проникнення польських панів збігся із часом динамічного розвитку кріпосницьких відносин загалом, то останні асоціювалися в народній свідомості саме з появою поляків і як вияв національно-релігійного гноблення.

Надзвичайно важливою для розуміння подальшої логіки розвитку історії України є й та обставина, що поява польського панства на українських землях супроводжувалася й небаченим досі зростанням ролі в суспільному житті краю заможного єврейства. Спираючись на етнічно-релігійну солідарність, інституалізовану через діяльність общинних організацій - кагалів, а також отримуючи підтримку з боку польської шляхти та старостинської адміністрації, упродовж 20-40-х рр. XVII ст. заможні євреї перебирають до своїх рук торгівлю, лихварські операції, виступають орендарями маєтків, старосте, різного роду прибуткових промислів. Стан обопільної відчуженості та ворожнечі (адже євреї також сприймали місцеве православне населення як язичників - гоїв) матиме негативні наслідки для сторін у майбутньому, коли українське козацтво виступить як сила, що обстоює національно-конфесійні інтереси свого народу.