Історія України - Литвин В.М. - Українське козацтво та православ'я. Роль козацтва у відновленні православної церковної ієрархії

Як уже відзначалося вище, віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя в Україні аж до середини XVI ст. Докорінних змін ситуація зазнає з наступом католицької Контрреформації. До ще більшого міжконфесійного протистояння призводить обрання королем Речі Посполитої в 1587 р. Сигізмунда МІ, на виховання якого великий вплив мали єзуїти. Наступним кроком до посилення ескалації у взаєминах православних і католиків стало проголошення в 1596 р. церковної унії.

Перші згадки про втручання українського козацтва в міжконфесійну боротьбу в Україні належать до часів повстання С.Наливайка, коли його козаки погромили маєтки прихильників унії - луцького старости Олександра Семашка - та Яроша Терлецького.

Ще більш очевидно козацтво стало на захист Православної Церкви, коли в 1609 р. запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Тискиневичем відгукнулися на заклик православного чернецтва й не дозволили наміснику уніатського митрополита Антонію Грековичу взяти під свій контроль митрополичий Софіївський монастир. У 1613 козаки допомогли архімандриту Києво-Печерського монастиря - православному Єлисею Плетенецькому - повернути землі, захоплені Іпатієм Потієм. А спроба згаданого вище намісника Потія Грековича відібрати у православних Михайлівський монастир узимку 1618 р. після втручання козаків коштувала йому життя.

Важливим етапом у справі долучення українського козацтва до боротьби за права православної церкви став колективний вступ запорожців разом із своїм гетьманом Петром Сагайдачним у 1616 р. до щойно заснованого Київського Богоявленського братства. Зважаючи на той факт, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації Православної Церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення.

Найрішучіше втручання Війська Запорозького в церковні справи відбувається в першій половині 1620 p., коли в Україну прибув Єрусалимський патріарх Феофан. Уже на кордоні України владику урочисто зустрів гетьман Петро Сагайдачний на чолі козацького ескорту, який урочисто і допровадив його до Києва. У цій духовній столиці Русі високий церковний ієрарх був підкреслено шановано зустрінутий братчиками, духовенством і козаками. Після гостин у Київському Богоявленському братстві патріарх відвідав козацький Трахтемирівський монастир, де з 1616 р. архімандритом був князь Єзекіїл Булига-Курцевич, високоосвічена (освіту здобував у Падуанському університеті) та шанована серед православного духовенства і козацтва церковна особа, завдячуючи якій значною мірою і склалася їх співпраця. Крім Трахтемирова, Феофан відвідав також Канів, Черкаси, інші козацькі райони. А наприкінці літа в Києво-Печерському монастирі відбувався з'їзд духовенства, на якому були присутні також козацтво, шляхта та представники міст. На ньому українська сторона звернулася до Феофана з проханням висвятити православних ієрархів, оскільки після Берестейського собору король передав усі кафедри прибічникам унії.

Зважаючи на той факт, що на території Речі Посполитої право призначити єпископів на єпархії було виключною прерогативою королівської влади, а та й так вельми підозріло ставилася до перебування єрусалимського патріарха, той спершу не наважувався задовольнити це прохання, остерігаючись короля і ляхів. Лише після того, як Військо Запорозьке гарантувало безпеку владиці та свій збройний захист висвяченим ним руським православним ієрархам, Феофан погодився.

У жовтні 1620 р. під час нічного богослужіння у Братській церкві на Подолі, при дотриманні всіх необхідних норм конспірації, Феофан висвятив митрополитом Київським уже неодноразово згадуваного вище Йова Борецького, а крім того - цілий ряд єпископів. Так, архієпископську кафедру в Полоцьку посів учений і публіцист Мелетій Смотрицький, єпископську у Перемишлі - письменник-філософ, перший духовний наставник учнів київської братської школи Ісайя Копинський. Через декілька днів на володимиро-берестейську владичу кафедру було висвячено трахтемирівського архімандрита Єзекіїла Булигу-Курцевича, на кафедру луцьку - Ісаакія Борисковича, а Паїсія Іполитовича - на холмську. Унаслідок цього на середину осені 1620 р. православний єпископат був повністю відновлений.

Невдовзі по тому владика Борецький, відчуваючи за собою підтримку запорозького козацтва, виступив із широковідомою "Протестацією", в якій звинуватив Сигізмунда НІ та польський уряд у повному нехтуванні прав руського народу, котрий приєднався до Корони за договорами, скріпленими присягою, а тепер зазнає насильств і утисків віри.

Козацтво зі свого боку вимагало від королівської влади визнання висвячених патріархом Феофаном православних ієрархів Київської митрополії, а також повернення захопленого уніатами церковного майна і культових споруд, в тому числі і Святої Софії Київської.

Переконливою ілюстрацією активності козацтва у захисті православної віри стали київські події зими 1625 р., коли, у відповідь на спроби війта Федора Ходики та уніатського клірика Юзефовича разом зі своїми помічниками закрити православні церкви в місті, на заклик городян до Києва прибули запорожці на чолі з Якимом Чигиринцем та Антоном .Назаренком. Спільними зусиллями вони не лише не дозволили вчинити наругу над православними святинями, а й нещадно розправилися з війтом, уніатським священиком, урядовцями, котрі підтримували дії Ходики, спрямовані проти православних.

Усвідомлюючи небезпеку від налагодження тісної співпраці козацтва та ієрархів Православної Церкви, уряд Сигізмунда НІ всіляко намагається цьому перешкодити. Особливо виразно дана тенденція проявилася після смерті православного митрополита Йова Борецького навесні 1631 р., коли світська влада Речі Посполитої прагнула будь-що усунути Військо Запорозьке від процесу посвячення нового владики. У листі до київського воєводи Януша Тишкевича король закликав високого урядовця негайно втрутитись у справу висування нового кандидата.

Загалом же загострення з кінця XVI ст. міжконфесійних суперечностей та протидія влади намаганням відновити в Україні православну ієрархію спровокували долучення до цієї справи козацтва. А це, у свою чергу, підносило статус його визвольної боротьби, і якщо перед тим вона мала здебільшого соціальний характер, то тепер у ній виразно простежуються етно-конфесійні гасла.