Історія України - Литвин В.М. - Розгортання революції та еволюція програмних вимог її лідерів

Ситуація військової катастрофи, якої Польська Корона зазнала в Україні, ускладнювалася династичною кризою. Ще напередодні Корсунської битви помер король Владислав і тепер шляхта була збурена справою вибору нового правителя.

Протягом літа 1648 р. Хмельницький розсилає козацьких старшин і заслужених козаків по всій Подніпрянській Україні, а також - Волині, Поділлю, Галичині, Сіверщині, Поліссю та навіть Білорусі, закликаючи охочих вступати до козацьких лав. Під впливом цих закликів по всій Україні спалахують антипольські повстання, які особливої масовості набувають на землях Лівобережжя. Тут лише протягом червня козаки, повсталі селяни та міщани зайняли Лубни, Переяслав, Кременчук, Прилуки, Борзну, Мену та інші міста. Лише на одній Чернігівщині за зброю взялися понад 15 тисяч селян. У липні польській владі вдається утримувати за собою добре укріплені Чернігів і Стародуб, але вже на середину серпня й ці міста також переходять під контроль повсталих.

На звільнених від польської влади землях великого розмаху набувають процеси масового покозачення міщан і селян, замість старостинської адміністрації впроваджується козацьке самоврядування. Зрозуміло, що найбільш динамічно процеси такого стихійного державотворення проходять на землях, що здавна вважалися козацькими, - Чигиринщині, Канівшині, Корсунщині, Переяславщині, Богуславщині та ін. Водночас у другій половині літа йде інтенсивне формування Миргородського, Полтавського, Ніжинського та Прилуцького полків, причому не лише як військової одиниці, а й адміністративно-територіальної структури, підвладної тільки гетьманському проводу.

Оволодіння повсталими Києвом на початку літа 1648 р., а також вступ повстанців на чолі з черкаським полковником Максимом Кривоносом на Поділля та Волинь значно активізують зазначені процеси й тут. Зокрема, на правобережній Київщині формується Паволоцький полк. А діяльність Кривоноса на території Брацлавського та Волинського воєводств приводить до масового покозачення місцевого населення, завдяки чому під командою черкаського полковника на середину літа вже перебувала досить потужна армія, що мала у своєму складі щонайменше 20 тисяч осіб. Спираючись на таку потужну силу, Кривоніс звільняє від польської присутності та влади королівської адміністрації Немирів, Брацлав, Вінницю, Тульчин, Погребище, Полонне та інші міста й укріплені поселення.

Наприкінці липня повстанцям Кривоноса під Старокостянтиновом вдається завдати поразки надвірному війську князя Яреми Вишневенького. На Подністров'ї розгортається рух опришків або левенців, які нападають на польські гарнізони в різних кінцях краю, а з другої половини серпня беруть в облогу потужну Кам'янець-Подільську фортецю. Виступи перекидаються на Теребовлянську та Галицьку землі Руського воєводства. На середину серпня повстання спалахують навіть на найбільш віддалених західноукраїнських землях - у Підляшші.

Боротьба набуває чітко вираженого національно-визвольного та релігійного характеру. Усі без винятку тогочасні джерела акцентують увагу на масовості участі в ній православних українців - "вся Русь об'єдналася", русини "дихають одним лише фанатизмом схизми проклятої" тощо.

З початку літа 1648 р. активізувались військові приготування Речі Посполитої. Над коронними військами та шляхетським ополченням, що гуртувалось у таборі під м. Глиняни, що поблизу Львова, було поставлено реґіментарями князя Владислава-Домініка Заславського, Миколая Осторога й Олександра Конєцпольського. Одночасно на чолі 6-тисячної армії просувався через землі Київщини та Східної Волині Ярема Вишневецький, стинаючи на своєму шляху, як писали очевидці, "винного й невинного". Помислами князя керувало бажання помсти та намагання залякати "невдячну чернь¹'. Але в дійсності це лише підштовхнуло знедолених до підтримки козацького виступу. Загалом у розпорядженні регіментарів було, за різними підрахунками, від 35 до 40 тисяч вояків і приблизно стільки ж озброєних і навчених для війни військових слуг магнатів і шляхти. Крім того, на озброєнні цієї армії було близько 100 гармат.

Хмельницькому та його соратникам вдалося зібрати під свої знамена понад 100 тисяч осіб, щоправда, з них лише половина мала належне озброєння та досвід ведення війни. А тому пильну увагу гетьман приділив вибору місця майбутньої битви, з тим, аби воно нівелювало переваги армії супротивника (насамперед скувало маневреність відмінно навченої польської кавалерії) та, натомість, дало змогу повною мірою використати сильні сторони свого війська. Таку місцевість було знайдено на правому березі р. Іква, неподалік містечка Пил ява.

Напередодні битви місцевість було відповідним чином підготовлено - за наказом українського гетьмана козаки перекопали русло річки, аби спрямувати її води на частину сіножатей. За собою козаки закріпили більш вигідні позиції, а полякам залишили простір, укритий чагарниками, чисельними рівчаками з водою та ставками й заболоченими низинами. Для того, щоб змусити супротивника вступити в бій на вигідній козакам місцевості, Богдан вдався до цілого ряду тактичних хитрощів та імітацій у районі Старокостянтинова, вдаючи, що саме там він хоче прийняти бій.

Бої, що розпочалися 21 вересня, відзначалися неймовірною запеклістю. Упродовж дня ініціатива декілька разів переходила з рук в руки, після кожної атаки на полі залишалась гори трупів. Надвечір 22 вересня до українського табору прибуло всього лише близько 5-6 тисяч буджацьких татар. Але українському гетьману вдалося ввести супротивника в оману - нібито татарська орда налічує 30 тисяч вершників.

У ході боїв, що спалахнули уже спозарання 23 вересня, перевага української армії ставала дедалі помітнішою. За таких умов польське командування ухвалює рішення про відхід табором у напрямку Старокостянтинова. Проте паніка, що запанувала в таборі, призвела до втрати регіментарями контролю за ситуацією, і пізно ввечері вони верхи таємно його покинули. Коли жовніри і шляхта довідалися про безпрецедентний вчинок своїх командирів, у таборі вчинився переполох, що спровокував ганебну втечу війська.

Пилявецька поразка стала найбільшою ганьбою Речі Посполитої за всю її військову історію. Внаслідок неї до рук повсталих перейшли близько 100 гармат, великі припаси пороху та зброї, багаті трофеї (їх загальна вартість оцінювалася на суму близько 10 млн золотих). Поразка польської армії сприяла неймовірному піднесенню морального духу повсталих, залучила до боротьби десятки тисяч нових шукачів кращої долі. У військово-стратегічному ж плані здобута перемога відкрила повстанській армії шлях на землі Західної України для звільнення всіх етнічно українських земель з-під влади Речі Посполитої.

Наприкінці вересня українська армія вирушає через Ямпіль і Збараж у напрямку Львова. По дорозі до неї долучається кримська орда на чолі з першим спадкоємцем ханського престолу - калга-султаном Крим-Гереєм. Уранці 6 жовтня передові українські та татарські загони вступають у львівські передмістя. Ще через день під місто прибули основні сили на чолі з українським гетьманом і калгою-султаном, а ще через день розпочалися бої за Львів. На той час місто уже таємно залишили М.Осторог, Я.Виш-невецький та інші "герої" пилявецької трагедії, що на перших порах знайшли собі притулок у цьому західноукраїнському центрі. Організацією оборони Львова опікувався місцевий магістрат на чолі з бурмістром Мартином Гросваєром. 1 подальші військові акції козаків на підступах до Львова переконали істориків у тому, що Хмельницький, вочевидь, не ставив перед собою завдання оволодіти містом чи дощенту зруйнувати його. А тому, обмежившись взяттям контрибуції з міської громади, він віддав наказ про зняття облоги та рух війська далі на захід, до м. Замостя.

Тим часом у Варшаві добігала кінця боротьба за корону між братами померлого короля Владислава - Яном Казимиром і Каролем Фердинандом. Обидва вони мали приблизно однакову підтримку в Польщі, і Речі Посполитій загрожував тривалий період безкоролів'я або одночасний вибір обох королевичів. Але Річ Посполиту від двовладдя порятували Богдан Хмельницький і його величезна армія, що на той час уже підійшла під Замостя. Гетьман висловився на користь Я на Казимира, і це змусило його брата зректися своїх претензій на трон.

Якими ж міркуваннями керувався Богдан, підтримуючи кандидатуру старшого з братів Владислава IV? Насамперед за спиною Я на Казимира стояв коронний канцлер Є.Оссолінський, котрий засвідчив свою схильність до політичного розв'язання конфлікту з українським козацтвом. Кандидатуру ж Кароля Фердинанда підтримувала "партія війни", очолювана князями Вишневеньким і Заславським. Крім того, молодший брат перебував під сильним впливом єзуїтів і від нього навряд чи можна було сподіватися проведення виваженої політики щодо вирішення релігійної проблеми.

15 листопада 1648 р. Хмельницький виряджає посольство на елекційний сейм з листами до Яна Казимира та сенаторів, які передають загалом доволі скромні політичні вимоги. Вони, зокрема, обумовлювали гарантування королем і Річчю Посполитою відновлення козацьких прав і привілеїв, ліквідованих "Ординацією" 1638 р. Крім того, виділення козацтву території, що мала перебувати під його безпосереднім управлінням, поза контролем старостинської адміністрації та за умови повного виведення звідти кварцяних військ, надання дозволу на організації морських виправ козацтва, а також зрівняння козаків у правах зі шляхтою щодо повного самоврядування та непідлеглості владі коронних гетьманів, а лишень одного короля.

Новообраний король Ян Казимир поспішив прийняти усі висунуті гетьманом вимоги. Скликана 19 листопада гетьманом старшинська рада, а згодом - загальна, або чорна, рада висловилася за припинення облоги Замостя, визнання влади Яна Казимира та повернення на Подніпров'я. Менше одностайності серед старшини було в питанні щодо долі опанованих козаками західноукраїнських територій. Частина козацьких лідерів, зокрема Максим Кривоніс та Петро Головацький, виступали за закріплення цього регіону за військом запорозьким та обсадження його козацькими залогами, інша, в тому числі й, очевидно, сам Хмельницький, вважали за потрібне вивести армію в повному складі на традиційно козацькі землі.