Історія України - Литвин В.М. - Перша реставрація гетьманства. Державна діяльність гетьмана Д.Апостола

Несподівана смерть імператора Петра І в січні 1725 р. відкрила нову епоху російської історії, коли наступники монарха-реформа-тора були змушені переглянути чимало його реформаторських починань, звірити реальні можливості країни з пропонованими радикальними змінами. Подібна участь очікувала й на курс Петра І в українських справах, реалізований в ході реформ 1722-1725 рр.

У випадку з Україною додатковим стимулом до перегляду офіційного політичного курсу стосовно характеру взаємин Петербурга та Глухова виступала загроза нової війни з Туреччиною, в ході якої було вкрай важливо гарантувати лояльність українського козацтва.

Навесні 1725 р. уряд Катерини І випустив з-під варти українських старшин, які утримувалися у Петропавловській фортеці. Щоправда, випущені з ув'язнення старшини не мали права повертатися в Україну і перебували під домашнім арештом у Петербурзі.

Черговий різкий поворот у ставленні до українських справ відбувся вже навесні 1727 р. Після смерті Катерини І на престол сходить онук Петра І - малолітній Петро II, а влада в імперії фактично переходить до рук князя О.Д.Меншикова. Саме з ініціативи останнього на засіданні Верховної таємної ради 12 травня 1727 р. ухвалюється рішення скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки та дозволити проведення нових гетьманських виборів. Цього разу, крім мотивів зовнішньополітичних, а також бажання привернути на свій бік українське козацтво, важливу роль відіграв особистий конфлікт князя Меншикова з президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим.

У другій половині липня 1727 р. Іноземна колегія підготувала інструкцію офіційному уповноваженому імператора Петра II на гетьманських виборах в Україні, формуляр гетьманської присяги та особливі таємні статті імператорському резиденту. У таємному циркулярі наголошувалось на тому, що, незважаючи на деклароване маніфестом відновлення права вільної гетьманської елекції, представник імператора повинен був докласти всіх зусиль для того, аби гетьманом обрали не кого іншого, а лише миргородського полковника Данила Апостола, вірність російському престолу котрого не викликає сумнівів. У тому ж разі, коли учасники Генеральної ради висловлюватимуть бажання передати гетьманську булаву комусь іншому, резиденту потрібно було під будь-яким приводом перервати процедуру гетьманської елекції та чекати на додаткові вказівки з Петербурга.

Таким чином, даючи дозвіл на реставрацію в Україні гетьманства, російське керівництво не бажало допустити того, щоб було відновлено право вільної гетьманської елекції.

Щоправда, у випадку з кандидатурою Д.Апостола офіційному Петербургу нічого було хвилюватися, оскільки старий козацький полковник користувався неабияким авторитетом в Україні і заперечень щодо надання гетьманської булави йому в руки не надходило. Навпаки, звістка про відновлення гетьманства викликала велику радість в українського громадянства. 1 жовтня (с. с.) 1727 р. у Глухові відбулася Генеральна рада, учасники якої одностайно підтримали кандидатуру миргородського полковника як єдиного претендента на гетьманський сан.

Аби втримати за Росією певний контроль за сферою українського судочинства, передбачалася реорганізація Генерального військового суду, до складу якого мали входити три вищих українських старшини на чолі з гетьманом і три російських офіцери. Але головувати обов'язково мав український гетьман, а до того ж судочинство мало чинитися виключно згідно з українськими нормами і кодексами. При гетьманському уряді запроваджувалася посада російського міністра, яку обійняв представник імператора Петра II на Глухівській генеральній раді таємний радник Федір Наумов. Прерогативи міністра охоплювали те ж коло функціональних обов'язків, яке перебувало у віданні резидентів Петра 1 при гетьманському уряді І.Скоропадського.

Очоливши Гетьманат, Данило Апостол доклав чималих зусиль для того, аби відновити практику укладення двосторонніх українсько-російських договорів. На початку 1728 р., прибувши до Москви на коронацію імператора Петра II, гетьман подав главі російського уряду так звані "статейні пункти", які повинні були врегулювати взаємини сторін у політичній, економічній та духовній сферах. Розгляд гетьманських пропозицій та обмін думками з приводу їх змісту тривали аж до кінця серпня 1728 р., коли врешті імператор підписав так звані "Рішительні статті".

Статті проголошували збереження традиційних козацьких прав і вольностей. За козацтвом зберігалося право вільної гетьманської елекції, яка, втім, мала відбуватися лише з дозволу імператора, за присутності його представника. А новообраний реґіментар обов'язково мав приїздити за підтвердженням своїх повноважень до російської столиці. Гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, за виключенням прикордонних справ із сусідніми Польщею та Кримом. Але чинити він це мусив обов'язково з відома імператорського міністра. У військовій царині гетьман підпорядковувався російському головнокомандувачу в Україні генерал-фельдмаршалові князеві Д.Голіцину. У сфері кадрової політики гетьман міг затверджувати своєю владою нижчу козацьку адміністрацію, а кандидатів на посади генеральних старшин і полковників старшина обирала з-поміж себе, але затверджував ці кандидатури імператор.

Найбільш позитивним наслідком отримання гетьманом Апостолом "Рішительного указу" було те, що тепер, на відміну від доби Петра І, Україна-Гетьманщина мала правовий акт, що регулював стосунки сторін, а тому можна було сподіватися на уникнення брутального порушення російським керівництвом українських "давнин" - славнозвісних козацьких прав і вольностей.

Обмеження політичних і військових прерогатив гетьманської влади полишали Апостолу не так уже й багато простору для того, щоб проявити у цих сферах свої державницькі здібності. А тому найпильнішу увагу гетьман звернув на господарський розвиток Лівобережної України, що було доречним після десятиліть знущань над ним у ході реформ Петра І.

Для того, аби навести лад у поземельних відносинах, Апостол ініціював проведення так званого "Генерального слідства про маєтності", в ході якого було здійснено ревізію державного земельного фонду, перевірено володільницькі права державців на їх маєтності, а всі ті фунти, які самовільно були захоплені в приватне користування, - повернуто гетьманському проводу та міським ратушам. У ході слідства, що тривало з 1729 по 1731 р., всі маєтності на Лівобережжі було поділено на шість категорій: 1) рангові маєтності; 2) землі, надані за заслуги перед Військом Запорозьким; 3) ратушні володіння; 4) вільні землі; 5) монастирські земле угіддя; 6) спірні землі. Слідство також з'ясувало, що на початок 1730-х рр. 2/3 всього українського селянства проживало в рангових, приватних та монастирських маєтностях і таким чином відбувало на користь їх власників різні форми послушенства. Вільних же селян, що обробляли землю, яка їм належала, залишилось не більше третини. Найбільшою турботою гетьманського уряду стало те, аби маєтності, що мали належати до розряду рангових фунтів, а фактично потрапили до приватних рук, було повернуто у відання Військового скарбу.

Не менш важливими були й заходи Данила Апостола із впровадження в державне життя Гетьманату збалансованого бюджету, в якому б уперше було визначено не лише розміри планованого прибутку, а й статті державних видатків. Річний бюджет Гетьманату було визначено в розмірі 144 тис. руб., що було значно менше від тих сум, що їх стягувала з українського населення Малоросійська колегія. Причому левову частку надходжень до Військового скарбу мали складати кошти від так званої "евекти" - вивізного мита.

Витратні ж статті були спрямовані на утримання центральної та місцевої адміністрацій, найманих військ (кількість яких було скорочено до трьох полків), артилерії тощо. Певні суми виділялись і на розвиток вищої освіти в Україні - фошова допомога Києво-Могилянській академії, і на відбудову православних святинь.

Будучи добрим господарником і упродовж усього життя успішно займаючись торгівлею, Апостол, ставши на чолі Гетьманату, прагнув створити і в межах усієї України належні умови для їх успішного розвитку. Зокрема, не можна не помітити протекціоністських заходів гетьмана, спрямованих на підтримку українського купецтва, гарантування йому державного захисту при проведенні торговельних операцій поза межами України.

Напередодні свого візиту до Москви 1728 р. Апостол скликав у Глухові представницьку нараду українського купецтва, винісши на обговорення пропозиції щодо покрашення умов ведення торгівлі за кордоном. За результатами наради гетьман порушив перед урядом Петра II клопотання про ліквідацію заборон на вивезення з України цілого ряду "заповідних товарів" - воску, лою, шкіри, прядива тощо. Крім того, він добивався дозволу на безперешкодну торгівлю козаків і селян з населенням Кримського півострова, звідки довозили в Україну сіль, сушену рибу, вина та фрукти. Одним з першочергових пріоритетів економічної політики Апостола було завдання домогтися дозволу на виїзд українських купців до країн Центральної і Західної Європи лише за паспортами, наданими гетьманським урядом, без обов'язкової їх реєстрації у представників російської влади, що значно б спростило і прискорило процедуру.

Важливі починання були зроблені гетьманом і у сфері судочинства. Адже саме за його ініціативи було розпочато кодифікацію українського законодавства. З 1728 р. у Глухові під головуванням генерального судді Івана Борозни почала діяти кодифікаційна комісія у складі 12 осіб, на яку покладалося завдання узгодити і звести в єдиний кодекс усі правові норми, що діяли в українських судах. Кодифікаційна комісія діяла аж до 1744 р., підготувавши за цей час монументальний звід правових норм, відомий в історичній літературі під назвою "Права, по которим судится малороссийский народ".