Історія України - Литвин В.М. - Розділ 13. МОДЕРНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ЕКОНОМІЦІ ТА СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

Промисловий переворот у Наддніпрянській Україні

У широкому розумінні термін "модернізація" означає зміни, покликані осучаснити умови життя суспільства. У суто науковому сенсі - процес переходу від традиційного, аграрного суспільства до сучасного, індустріального.

Основні риси модернізації полягають: 1) у сфері економіки - упровадження нових технік, технологій, технічний розподіл праці, обмін діяльності, розвиток ринку товарів, грошей та праці; 2) в соціальній - на першому плані знаходиться формування нового типу людини, підприємливої, активної; 3) в політичній - виникнення централізованих держав, централізація та уніфікація усіх галузей суспільного життя, бюрократизація управління, включення широких народних мас у політичний процес, встановлення демократії та демократичних інститутів у суспільстві; 4) в духовній - утвердження нової світської системи цінностей, набуття освіти масового характеру, зростання культурного, правового рівня населення.

Важливою віхою модернізаційного процесу став промисловий переворот (промислова, технічна революція), суть якого полягала у переході від ручної до машинної праці. На українських землях (у більш завершеному вигляді - на Наддніпрянщині) промисловий переворот пройшов у дві стадії: перша, 40-50-ті рр. XIX ст., коли промисловий переворот розпочався в легкій промисловості і був ініційований "знизу", завдяки підприємницькій активності окремих вихідців з різних соціальних груп - дворянства, купецтва, міського населення, кріпосних селян; друга, 60-80-ті рр. XIX ст., коли промислова революція охопила галузі важкої промисловості та транспорту. Тут ініціатором змін в економіці виступив уряд, що було зумовлено невдачами, прорахуйками в зовнішньополітичній та воєнній сферах (Кримська війна), котрі показали неефективність та застарілість економіки в Російській імперії.

Промисловий переворот на Наддніпрянщині розпочався з цукрової промисловості. Він був пов'язаний з діяльністю "Торгового дому Яхненків і Симиренка". Колишні кріпаки, брати Кіндрат, Терентій, Степан Яхненки та їх зять Федір Симиренко, вирвавшись із неволі, почали займатися торгівлею зерном, худобою, орендою землі та будівництвом млинів. В 20-ті рр. XIX ст. це вже були багаті люди, вони мали мережу магазинів, крамниць та товарних складів у Одесі, Севастополі, Миколаєві. На 1840-ві рр. припадає розквіт торгово-промислової діяльності фірми Яхненків-Симиренка. Тоді внаслідок аграрної кризи ціни на зерно знизилися і підприємливі купці Яхненки-Симиренки переключилися на реалізацію цукру, виробленого на цукроварні графа О.Бобринського. Заробивши на цих операціях 100 тис. прибутку, вони на орендованій в 1843 р. у поміщиків Березовських землі в Ташлику збудували перший в Російській імперії паровий цукрово-рафінадний завод. Завод був устаткований за останнім словом техніки з використанням новітніх на той час французьких технологій цукровиробництва. Для обслуговування завезеного з Франції обладнання було запрошено 30 іноземних спеціалістів, а технічним керівником фірми став Платон Симиренко, який у 1843 р. закінчив Політехнічний інститут у Парижі.

У 1846 р. Яхненки-Симиренки взяли в оренду у князя Воронцова в Го-родищенському маєтку 260 дес. землі на 36 років і поблизу с. Млієво збудували найпотужніший і наймодерніший цукровий завод, розрахований на 400 тис. пудів рафінаду щорічно. За технічним оснащенням Млієвський завод був найкращим в Російській імперії і не поступався рафінадним заводам Європи, зокрема Франції. Вартість заводу українських підприємців, колишніх кріпаків, становила І млн крб сріблом.

Яхненки-Симиренки спорудили перший на українських землях Горо-дищенський машинобудівний завод, що мав 8 парових машин, 38 горнів, 28 станків і вповні відповідав останнім вимогам технічного прогресу. Завод забезпечував машинами цукрові заводи краю і сприяв їх технічному переоснащенню, що зменшувало залежність їх від закордонної техніки та її постачальників, здешевлювало виробництво.

Важливим результатом діяльності фірми Яхненків-Симиренка стало створення конкурентного середовища в галузі цукроваріння, що привело до технічного переоснащення цукрової промисловості в Україні. Цукроварні підприємливих купців слугували взірцем для реконструкції цукровиробництва в краї. Родовита знать - Бобринський, Енгельгардти, Сан-гушки, Браницькі, Потоцькі під враженням досягнень заводів купців Яхненків-Симиренків почали переводити свої цукроварні на парове устаткування.

Підприємницьке "щастя" та комерційний розмах фірми Яхненків-Симиренка спричинили справжню "цукрову лихоманку" в центрально-українських губерніях 40-х рр. XIX ст. Кількість цукрових заводів на Київщині стрімко зростала. Так, якщо у 1843 р. їх було 20, то в 1847 р. вже 56. Київщина перетворилася на лідера цукрової промисловості не лише в межах Російської імперії, а й всієї Європи.

Відомими представниками нової генерації українських підприємців недворянського походження були Терещенки - великі землевласники і промисловці. Викупившись з кріпацтва, вони розпочали свій бізнес з дрібної торгівлі. З кінця 1850-х pp. почали освоювати цукрове виробництво. У 1870 р. брати Терешенки - Федір, Микола та Семен, заснували товариство цукрових та рафінадних заводів, що на той час стало взірцем підприємництва родинного типу. Висока якість цукру, спирту, борошна та зразкове ведення господарства в маєтку Миколи Терещенка неодноразово відзначалися на промислових виставках в Парижі (1878), Москві (1882), Харкові (1887), Новгороді (1896).

На Слобожанщині найбільш відомими і впливовими підприємцями нового типу були Харитонснки. Вони походили з військових обивателів, що свій перший капітал заробили на чумацькому промислі. Засновник династії Іван Герасимович уже в 1863 р. став купцем 1-ї гільдії. Протягом 60-80-х pp. XIX ст. Харитоненки побудували 6 цукрових та 1 рафінадний заводи. Цукрові заводи Харитоненків були одними з найпотужніших у галузі, а Павлівському рафінадному заводові взагалі не було рівних в усій імперії.

Із 185 цукрових підприємств у Росії в 1894-1895 pp. 154 знаходилися в Україні, на які припадало 87,4 % цукру, виробленого на цукрових заводах імперії.

Наслідком промислового перевороту стало те, що Україна залишалася основним постачальником цукрорафінадної продукції на внутрішньому ринку, а в 1870-ті pp. починає опановувати зовнішні ринки збуту, вивозячи цукор до країн Європи - Німеччини, Великої Британії, Франції тощо.

Ще одним результатом модернізації цукрової промисловості став процес концентрації виробництва, капіталів, робочої сили, що відбивало основну тенденцію індустріального суспільства до створення корпорацій. В 1887 р. за підтримкою уряду був створений перший в Україні цукровий синдикат, який об'єднав 171 завод із 219. Якщо в 1887 р. синдикат об'єднував 78 % усіх цукрових заводів, то в 1892-1893 pp. - 91 %. Синдикат став монополістом у цукропромисловій сфері, який регулював ціни на цукор на внутрішньому ринку і здійснював експортну політику.

На другому етапі триває процес концентрації виробництва і капіталу. В 1902 р. створено синдикат рафінерів. У цей період оформлюється державно-монополістична модель регулювання галузі. Виникнення такої моделі диктувалося необхідністю забезпечення високих цін на цукрову продукцію на внутрішньому ринку як запоруки рентабельності цукропромисловості.

Наприкінці 1870-х pp. промисловий переворот захопив і харчову промисловість в Україні. Парове устаткування активно впроваджувалося в такі галузі, як борошномельне, горілчане, тютюнове виробництво. В кінці 70-х pp. в них налічувалося 1827 паровиків.

На кінець 70-х pp. промисловий переворот практично завершився.