Історія України - Литвин В.М. - Початки модернізації соціальної сфери на західноукраїнських землях

Населення західноукраїнських земель в часи переходу від традиційного до індустріального суспільства становило 3,5 млн осіб (дані на 1890 р.), що складало 8,5 % від загальної кількості населення Австро-Угорської монархії. З них 2,8 млн осіб проживало в Галичині, 260 тис. - Північній Буковині та близько 530 тис. на Закарпатті.

За переписом 1910 р., за національною ознакою населення всієї Галичини розподілялось на: поляків - 47 %; українців - 42 %; євреїв -11%, показники ж етнічної належності у Східній Галичині суттєво різнилися. Так, українці тут складали 62 %, поляки - 25 %, євреї -12%. Революція 1848 р., ставши важливим модернізаційним імпульсом в соціальній сфері Східної Галичини, підштовхнула до розмежування її громади на дві спільноти - українську та польську.

Ще однією особливістю соціальної сфери західноукраїнських земель були дуже повільні темпи її модернізації, пов'язані з процесом урбанізації і формуванням нових соціальних страт. В усіх трьох регіонах домінувало сільське населення. Заданими перепису 1890 р., за видом діяльності населення Східної Галичини поділялося таким чином: 75 % працювало в сільському господарстві, лісництві та споріднених галузях, 10 % - у промисловості, 9 % у торгівлі та на транспорті. Майже аналогічними були показники і Північної Буковини. Тоді як у австрійських провінціях, наприклад у Нижній Австрії, в сільському господарстві, лісництві та споріднених галузях було задіяне лише 25 %, промисловості - 42 %, торгівлі та на транспорті - 17 %.

Національний чинник був тісно пов'язаний з соціальним: сільське населення складали переважно українці, міське - поляки, євреї, німці, румуни, мадяри. Із 380 маленьких містечок Східної Галичини (населення менше 12 тис.) у 59 переважало єврейське населення, яке швидко полонізувалося.

Землевласники-поміщики належали до правлячої етнічної верхівки, в Галичині - до польських магнатів та сполонізованої руської шляхти, Північній Буковині - до румунізованих бояр, на Закарпатті - до угорського дворянства.

Товарно-промисловий клас (підприємці) також був іноземного походження - німці, мадяри, поляки, французи, євреї тощо. Національна українська буржуазія почала формуватися під час промислового перевороту і була економічно слабка.

Певної модернізації зазнала така найбільш мобільна соціальна група, як інтелігенція. Основною модернізаційною ознакою було формування нової світської інтелігенції в Галичині, яка, на відміну від старої, представленої верхівкою греко-католицького духовенства, походила з соціальних низів. Розмежування в середовищі інтелігенції відбувалося і за національною ознакою. Місцева адміністрація Галичини перебувала в руках поляків і підлягала юрисдикції крайового сейму, діловодство велося польською мовою.

В ході революції 1848 р. відбулося самовизначення української національної інтелігенції. Ідеологію польської інтелігенції Галичини становила шляхетська культурно-історична традиція, сконцентрована в ідеї відновлення польської державності. Ідеологія ж української інтелігенції, що сформувалася під час революційних подій, проголосила окремішність галицьких українців від польської спільноти та їх етнічну спорідненість з українцями Наддніпрянщини.

Галицька українська інтелігенція була найбільш "європеїзованою гілкою східних слов'ян", саме вона очолила процес національно-культурного відродження в західноукраїнських землях. На Закарпатті українська інтелігенція була мадяризована, а в Північній Буковині - лише народжувалася.

Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукраїнських земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники, основними джерелами формування якої стали безземельні та малоземельні селяни й розорені ремісники та кустарі.

Найчисельнішу групу цієї соціальної верстви становив сільськогосподарський пролетаріат - робітники, зайняті в сільському господарстві, лісівництві, рибальстві. Другий загін представляли сезонні робітники, поденники на транспорті, в торгівлі та на сільськогосподарських роботах. Останній нечисленний загін утворювали промислові, індустріальні робітники. Через низький рівень промислового виробництва ця група формувалася досить повільно. Індустріальні робітники концентрувалися в нафтовидобувній, машинобудівній, деревообробній та харчовій промисловості.

Найбільш чисельним був робітничий клас у Східній Галичині, де на початку XX ст. налічувалось 470 тис. робітників, у Північній Буковині - близько 73 тис. (серед яких постійних робітників - 27 тис, поденних - 39 тис, прислуги - 7 тис), на Закарпатті - лише 14 тис. осіб (з них одна половина була зайнята в дрібній промисловості, а інша ставала поденниками).

Зворотною стороною модернізацій них процесів стала масова еміграція селянства Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Основною причиною еміграції західноукраїнських селян були малоземелля та безземелля після реформи 1848 р., що вело до масової пауперизації. Так, на початку XX ст. майже половина селянських господарств у Східній Галичині та Північній Буковині за своїми розмірами була меншою ніж 2 га. Іншою причиною еміграції була слабо розвинута промисловість у західноукраїнських землях, яка не могла поглинути надлишкові вільні руки, пролетаризоване сільське населення. Ще однією причиною стало неадекватне поширення лихварства, коли на початку 1890-х рр. до рук лихварів в Галичині перейшла чверть, а на Закарпатті - більше половини селянських земель. При цьому відсоткова ставка складала на тиждень від 2 до 5 центів з гульдена, що становило 50-260 % річних. Позики давалися на короткий термін, борг зростав до таких розмірів, що не вистачало усього майна боржника, щоб розрахуватися з лихварем. Тоді лихвар приступав до примусового стягнення заборгованості.

Еміграція західноукраїнських селян мала сезонний та постійний характер. Напрями еміграції також були різні - Росія, країни Європи, Північна та Південна Америка. Так, у 1900 р. на заробітки з Галичини за кордон виїхало 55 тис. осіб, з них 50 тис - до Німеччини, промисловість якої потребувала дешевих робочих рук. У 1892 р. еміграційний потік був спрямований до Росії, куди емігрувало 7 тис осіб зі Східної Галичини та Північної Буковини.

З другої половини XIX ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини до Америки емігрувало 250 тис. осіб, з Закарпаття - 170 тис. Перша хвиля української еміграції до США припадає на 70-ті pp. XIX ст. Масового характеру еміграція збіднілих селян з Галичини та Буковини до Канади набуває наприкінці 1890-х pp. На початку XX ст. українська іммігрантська громада в Канаді налічувала близько 24 тис. осіб.

Ще один маршрут української еміфації за океан пролягав до Бразилії та Аргентини. Перші родини українських переселенців з'явилися в Бразилії в 1870-ті pp. Масова еміграція почалася у 1890-х pp. Друга хвиля еміфації припадає на 1897-1907 pp. Основними районами переселення були Східна Галичина та Буковина, які охопила справжня "бразильська лихоманка". Уряд Бразилії заохочував селянську бідноту обіцянками: безплатними транспортними послугами, наданням великих ділянок землі (25- 50 га) у повну власність, від початку платежів за земельні наділи на 10 років. До Бразилії протягом 1892-1914 pp. прибуло 120 родин переселенців і з Наддніпрянської України.

У цілому, еміфаційні рухи збіднілого селянства Галичини, Буковини та Закарпаття були своєрідним виявом процесу модернізації соціальної сфери, засобом інтефації українства у світовий економічний простір та культурне життя.