Історія України - Литвин В.М. - Модернізаційні процеси в соціальній сфері

Модернізаційні процеси, що охопили соціальну сферу українського суспільства в епоху "великих реформ", були пов'язані не лише з виникненням нових соціальних страт (наприклад підприємців), а й з суттєвими змінами в межах традиційних соціальних груп, зокрема селянства та поміщиків-землевласників. Селянська реформа 1861 р. руйнувала станові обмеження, надаючи селянам право купувати землю, займатися торгівлею, промислами, підприємницькою діяльністю. Внаслідок цього почали формуватися нові соціальні групи: 1) селяни-підприємці; 2) селяни, які зберігали традиційний спосіб життя та цінності аграрного суспільства; 3) сільськогосподарські наймані робітники.

Природне зростання населення, економічна конкуренція вели до розмивання маси традиційно налаштованого селянства. Однією з основних тенденцій стану цієї групи була пауперизація основної маси. Ознакою цієї тенденції можна вважати кількість безтяглих селянських господарств: у 1882 р. на Правобережжі вони становили 50 %, Лівобережжі - 44 %, Півдні - 36 %.

Інша тенденція виявлялася у виході невеликої кількості селян з основної маси, які орієнтувалися на нову модель праці та дотримувалися норм підприємницької моралі й поведінки.

Найпродуктивнішу групу в структурі селянського населення України становили заможні селяни. Нерідко вони були власниками торговельно-промислових закладів, але основним видом їхньої діяльності залишалося товарне землеробство. Селянська підприємницька еліта складала 1/4 усього селянського населення (5 млн осіб), їй належало 40 % усіх надільних і приватних селянських земель, а також 50 % усієї продуктивної робочої худоби. Розміри земельних наділів селян-фермерів коливалися в різних регіонах залежно від природних умов і чисельності населення: в середньому по 7 дес. у Подільській губернії, по 9 - у Полтавській, по 10 - Київській, Харківській, Волинській та Чернігівській, по 15 - Катеринославській та по 20 і більше дес. - у Таврійській.

Одночасно в процесі модернізації села починає виокремлюватися нова соціальна група - сільськогосподарські робітники. Ця група формувалася з найбідніших верств селянства, ідо неї входили наймити, чорнороби, поденники, робітники з наділом. Селяни-паупери, остаточно розорившись, змушені були найматися на роботи в поміщицькі економії та господарства заможних селян, на бурякові плантації та цукрові заводи.

Сільськогосподарські робітники, які продавали власну робочу силу, умовно поділяються за способом найму на дві групи: 1) селяни, котрі постійно працювали за наймом; 2) сезонні мігранти. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалось 975 тис. сільськогосподарських робітників, які постійно працювали за наймом на місцях у поміщицьких та фермерських господарствах. Сезонні мігранти - ті селяни, які залишали постійні місця проживання і виїжджали в інші райони на сільськогосподарські роботи, а також до міста, де працювали на фабриках, промислах, в порту. Під час сезонних пересувань з села до міста селяни працювали візниками, будівельниками, чорноробами. Загальна кількість сільськогосподарських робітників (наймитів і сезонних мігрантів) наприкінці XIX ст. в Україні досягла майже 2 млн осіб (1,7-1,8 млн).

Новим соціальним явищем стало виникнення ринків робочої сили. Останні, зазвичай, виникали на великих залізничних вузлах, містах-портах, містах і містечках, що знаходилися на перетині торговельних шляхів, центрах сільськогосподарського виробництва: Лозова, Долинське, Шпола, Сміла, Біла Церква, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.

Важливою складовою модернізаційних процесів на українських землях була соціальна структура. Поступово з авансцени соціального та економічного життя України зникають такі соціальні групи, як козацтво та чумаки. Натомість виникають нові соціальні верстви: підприємці, робітничий клас, інтелігенція. Типовою ознакою модернізації стала соціальна мобільність. Прискорився перехід з однієї соціальної групи в іншу. Селяни ставали купцями, підприємцями. Інтелігенція рекрутувалася з дворянського стану, дрібних офіцерських чинів, різночинців, духовенства. До групи підприємців (буржуазії) входили представники селянства, міщан* ства, купецтва, дворянства.

Від початку промислової революції з 40-х pp. XIX ст. в Україні починає формуватися своя модернізаторська еліта, яскравими представниками якої були знані українські династії підприємців-цукрозаводчиків, аграріїв-промисловців Яхненків-Симиренків, Терещенків, Харитоненків.

Формування індустріального суспільства супроводжувалося витвором нової системи моральних, духовних, національних цінностей. За своїм походженням і змістом це була підприємницька етика і носієм її виступала передова і свідома частина підприємців - модернізаторська еліта. Основними рисами українських модернізаторів були підприємницький дух, життєва енергія, рішучість, комерційна хватка, потяг до ризику, який поєднувався з тверезим розрахунком, висока господарська культура, освіченість, відкритість до нового в техніці, науці, духовній сфері, активна громадська позиція.

Складовою нової підприємницької етики стає благодійність та меценатство, які набувають специфічних рис. Перші зразки соціального партнерства в Україні дали представники цукрової промисловості. Зразковим в цьому плані був Млієвський промислово-соціальний комплекс. У Млієві поблизу 7-поверхового цукрорафінадного заводу підприємці Яхненки-Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожиток для одиноких чоловіків та жінок. В містечку була 6-класна школа, де вчилося від 85 до 110 дітей, лікарня на 150 ліжок, церква, бібліотека, аматорський театр. Заводи і містечко мали рідкісне на той час освітлення (як в Петербурзі і Москві). В с. Сидорівка, де було розгорнуте цукрове підприємство Василя Симиренка, була відкрита школа з гуртожитком, спортзалом, лікарня. Гордістю Сидорівки був аматорський театр, який щонеділі збирав глядачів з навколишньої округи.

Соціально орієнтовану політику щодо своїх робітників проводили найбільші цукропромисловці Слобожанщини - Харитоненки. При цукрових заводах Харитоненків на Сумщині були відкриті школи, чайні-читальні з дешевими бібліотеками, влаштовувалися вечірні та недільні читання, курси для робітників, театральні вистави, в яких брали участь і робітники і акторські трупи. При Павлівському рафінадному заводі в Сумах Павло Харитоненко утримував своїм коштом вечірні класи для дорослих разом з курсами кочегарів, машиністів та слюсарів. Підприємці розуміли, що без певного рівня освіти та кваліфікації робітників неможливим було б використання новітніх технологій на їх підприємствах.

Досить поширеними нормами підприємницької етики серед українських "цукрових магнатів" та "промислових королів" була практика благодійництва та меценатства, спрямована на широкі стани населення (інтелігенцію, селянство, робітничий клас). Зачинателями таких форм благодійництва на українському фунті виступали родини Яхненків і Симиренків. Під час голоду 1830 р. торговий дім Яхненків-Симиренків годував 10 тис. бідняків з навколишніх сіл, яким роздавали муку та інші продукти. Після Кримської війни вони надавали допомогу інвалідам і постраждалим від війни. Фірма Яхненків-Симиренків фінансувала "Київське товариство для допомоги бідним".

Взірцем органічного поєднання підприємницьких та національних цінностей є діяльність родини Яхненків-Симиренків. Вихідці з народних низів, представники наступних поколінь родини не поривали зв'язків з народом, національною культурою та традиціями, навпаки, всіляко сприяли розвиткові національного руху та свідомості. Так, коштом Платона Симиренка було здійснене останнє прижиттєве видання "Кобзаря" Т.Шевченка (у 1860 р. він подарував поетові 1100 руб.). Приділяли увагу українські цукрозаводчики і стану народної освіти. У 1857 р. Платон Симиренко заснував приходське училище, яке відвідав Т.Шевченко під час свого перебування у Млієві. Про рівень підготовки свідчить той факт, що майже всі викладачі училища мали університетську освіту. П.Симиренко започаткував у Млієві також технічне училище для підготовки кваліфікованих робітників для Городищенського промислового комплексу, та недільні школи для дорослих, ідею яких підказав йому Т.Шевченко. Традицію фахової освіти продовжував син П.Симиренка - Лев Платонович, який сам викладав на утворених ним кафедрах садівництва та деревництва. У 1913 р. Л.Симиренко створив садівничу школу, куди відбирали дітей 13 14 років. Ця школа була унікальна, в ній викладали не лише спеціальні предмети, а й французьку, латинську мови, правила етикету.

При цукроварні Василя Симиренка в Сидорівні існував аматорський театр, українські вистави якого користувалися великою популярністю у жителів навколишніх сіл. Декорації для цього театру створював художник Силенко, який вчився у Строгановському художньому училищі коштом В.Симиренка. Вистави відвідували службовці і робітники Сидорівської цукроварні, селяни, а також поміщики з сусідніх маєтків. Учасником цих аматорських спектаклів був Дмитро Антонович, який вважав, що ці вистави мали художнє значення і пробуджували національне почуття. Український театр був складовою українського руху. Дружні стосунки Василя Симиренка з композитором М.Лисенком, драматургом М.Старицьким, культурно-громадським діячем П.Чубинським в історії українського театрально-музичного мистецтва залишили визначний слід - постановкою першої української опери "Різдвяна ніч".

Яхненки-Симиренки у 1873 р. виступили в числі фундаторів Літературного товариства ім. Т.Г.Шевченка (разом з Е.Милорадович-Скоропадською), яке згодом перетворилося на Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Символічно, що Василь Симиренко передав М. Гру шевському 100 тис. крб. на облаштування будинку НТШ у Львові. Він же підтримував і наступний проект М.Грушевського про створення в Києві інституту українознавства, який, щоправда, так і не був реалізований.

У 1871 р. В.Симиренко заснував в Городищі Технічне товариство, на посаду секретаря якого запросив відомого етнографа, діяча національного руху П.Чубинського. Товариство згодом перетворилося на Київське відділення Російського технічного товариства з буряко-цукрової промисловості. Крім того, фінансовою, організаційною підтримкою цукрозаводчика-вченого Василя Симиренка користувалися М.Коцюбинський, О.Кістяківський, М.Лисенко, М.Драгоманов та ін. Усі свої статки (10 мли крб.) він заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції. При утвореному ним товаристві був організований спеціальний комітет у складі його небожа В.Леоитовича, І.Шрама, Ф.Комарова, Є.Чикаленко, М.Грушевського (останній мав право розпоряджатися фінансовим фондом товариства).

В.Симиренко протягом 40 років своєї підприємницької діяльності підтримував український національних рух. Десяту частину своїх прибутків перераховував на користь Старої київської громади (розпорядником коштів виступав лідер громади і національного руху в Україні Володимир Антонович), також підтримував і Одеську громаду. На його кошти видавалися українські журнали "Киевская старина", "Україна"; газети "Громадська думка", "Рада". Особливу увагу В.Симиренко приділяв поширенню відомостей про Україну в європейському середовищі, його коштом видавалися німецькомовні журнали "Rutenische Rewue" та "Ukrainische Rundschau". Для пропаганди українського за кордоном фінансував діяльність гуртка М.Драгоманова та його видання в Женеві.

Представники родини Терещенків були також відомими меценатами. Вони надавали вагому фінансову підтримку системі середньої та професійної освіти. В Глухові у 1888 р. для дітей бідних батьків і сиріт вони заснували Міське училище ім. Федора Терещенка, для якого було збудовано двоповерховий будинок з бібліотекою, фізкабінетом, навчальними посібниками. Багато було зроблено братами Терешенками для розвитку освітніх закладів в Києві. Микола Терешенко став почесним попечителем 2-ї гімназії в Києві. На кошти Миколи й Федора Терещенків збудовані в Києві 4-та та 5-та гімназії. Засновано приходське училище та Міське (реальне) училище ім. М.Терещенка. У 1899 р. при фінансовій підтримці Миколи Терещенка відкрита жіноча торгова школа.

Предметом особливої опіки та любові кількох поколінь династії Терещенків стало мистецтво - живопис, архітектура, музика. їх коштом збудовані приміщення Політехнічного інституту, Музей старовини і мистецтва (тепер Національний художній музей України), Троїцький народний дім (нині - Театр оперети). Охоче фінансували вони будівництво церковних споруд - Вол оди мирського та Миколаївського соборів, Покровського монастиря, Покровської церкви на Солом'янці. У колишньому особняку Миколи Терешенка нині знаходиться Національний музей Т.Г.Шевченка. На кошти онука Миколи Терешенка Михайла Івановича, відомого політичного діяча, мецената, шанувальника мистецтв, в 1913 р. в Києві була заснована консерваторія.

Предметом захоплення родини був живопис. Збирати живопис вони почали у 70-ті рр. XIX ст. Професійним колекціонуванням та меценатством займалися Іван Миколайович та Ольга Миколаївна Терещенки. 1877 р. Іван Терешенко підтримав ініціативу вчителя малювання, уродженця Глухова Миколи Мурашка про створення рисувальної школи. Спеціально для цього був збудований триповерховий будинок зі світлими залами та унікальною колекцією предметів мистецтва. Фінансову допомогу Міській рисувальній школі І.М.Терещенко надавав протягом чверті століття. В школі М.І.Мурашка брали уроки малювання Валентин Сєров, Костянтин Малевич, Леся Українка, Ольга Форш та ін.

В особистих колекціях членів сім'ї Терещенків знаходилися картини І.Рєпіна, І.Айвазовського, М.Врубеля, І.Шишкіна, А.Куїнджі, В.Верещагіна, І.Крамського, М.Ярошенка, К.Трутовського, В.Петрова та багатьох інших. У1892 р. для картинної галереї І.М.Терешенка збудовано спеціально двоповерховий будинок, де експонувалося понад 100 картин. На основі його колекції виник Київський музей російського мистецтва. Унікальна колекція картин та антикваріату стала основою Музею мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (дочки Миколи Терешенка).

Відомим меценатом і колекціонером на Катеринославщині був поміщик і підприємець Олександр Поль, з ім'ям якого пов'язано розвідування і розроблення Криворізького гірничорудного басейну. На основі його колекції старожитностей в Катеринославі був утворений історико-краєзнавчий музей.

Перехід від аграрного до індустріального суспільства супроводжувався виникненням нових соціальних груп, яким належала провідна роль у функціонуванні нового індустріального суспільства: промисловців та робітників.

Робітники, робітничий клас, пролетаріат - соціальна група, що почала формуватися в процесі модернізації економічної та соціальної сфер традиційного суспільства. Характерною ознакою належності до неї є відсутність виробничої власності та потреба продавати свою робочу силу. За місцем прикладання своєї праці на кінець XIX ст. (1897 р.) серед робітників України склалася така стратифікація: у промисловості працювало 330 тис; сільському господарстві - 425 тис; транспорті - 60 тис; торгівлі - 35 тис; поденну роботу виконувало - 200 тис; прислуговувало - 429 тис. робітників.

Найбільш кваліфіковану та освічену, але водночас найменш чисельну частину пролетаріату становили індустріальні робітники, які були пов'язані з промисловим виробництвом, що базувалося на новій техніці. Найчисленнішим же загоном були сільськогосподарські робітники, праця яких носила сезонний характер і не потребувала значної кваліфікації. Саме ця група була тісно пов'язана з селом і поповнювалася за рахунок збіднілих, безземельних господарів-селян. Важливим джерелом поповнення пролетаріату в Україні були прийшлі робітники з Росії, які мали певний стаж роботи на промислових підприємствах. Робітничий клас в Україні формувався і з ремісників та кустарів, які не витримували конкуренції з промисловим виробництвом і розорювалися. Велика промисловість перетворювала ремісників, кустарів, дрібних господарів у найманих робітників.

Індустріальний пролетаріат був зосереджений здебільшого в Катеринославській, Київській і Харківській губерніях, а сільськогосподарський - переважно на Півдні, у Херсонській, Таврійській, Катеринославській губерніях.

Національний склад робітничого класу України свідчить про особливості його походження. Більшість сільськогосподарського і ремісничого пролетаріату були українського походження. Робітники харчової промисловості Правобережжя були українці. Щодо національного складу індустріального пролетаріату, то тут більшість становили робітники, що прийшли з російських промислових регіонів, така ситуація склалася зокрема в Донецько-Криворізькому басейні.

Формування системи соціального партнерства було пов'язане з підвищенням культурного та освітнього рівня робітників. Індустріальне виробництво, складні технологічні процеси все більше потребували кваліфікованих робочих кадрів, розумово розвиненого, освіченого робітника. Загальний рівень освіти населення в Україні був нижчим, ніж у Росії. За переписом 1897 р., в Україні грамотних було 19,8 %, в той час як у Росії - 21,1 %.

Російський уряд значно менше, ніж розвинені європейські країни, асигнував коштів на потреби народної освіти - всього 2 % від державного бюджету (у той час, як у Великій Британії на ці витрати спрямовувалось 10 %, а в Пруссії 6 %). За таких умов ініціативу з розвитку народної освіти перебрали на себе земства, наукові, технічні товариства та підприємці.

У добу модернізації відбувалося формування такої нової соціальної верстви, як інтелігенція. В XIX ст. інтелігентами називали освічених осіб, які фахово займалися розумовою діяльністю. До інтелігенції належать творці культурних та духовних цінностей - науковці, вчителі, журналісти, письменники, художники, юристи, лікарі, священики.

Особлива роль в українській історії належала духовенству. В добу середньовіччя духовенство, особливо чорне (чернецтво) було творцем і оборонцем культурних цінностей народу. У модерну добу соціальні функції духовенства суттєво змінюються. У Наддніпрянській Україні ідейний провід у суспільстві перебирає дворянська інтелігенція. У західноукраїнських землях духовенство перебувало в злиденному матеріальному та соціальному становищі. Лише верхівка греко-католицького духовенства - священицька інтелігенція починає справу культурного відродження у західноукраїнських землях.

В епоху модернізації народжується нова українська інтелігенція, яка виконує важливі економічні, культурні, соціально-психологічні функції в суспільстві. Індустріалізація виробництва, запровадження машин, нових виробничих технологій потребували освічених кадрів - інженерів, техніків, технологів. Попит на освічених людей стимулює розвиток освітньої сфери. Ускладнення виробничих процесів було тісно пов'язане зі станом науки, розвитком фундаментальних природничих і прикладних технічних дисциплін. Досягнення в освітянській та науковій сферах були неможливі без піднесення культури - високої та повсякденної, що також було передумовою становлення національної інтелігенції.

Традиційним джерелом поповнення кола освічених людей у дореформений період були вищі стани суспільства: дворянство, офіцерство, духовенство. В добу модернізації відбувається "демократизація" джерел поповнення людей інтелектуальної праці. Демократичні шкільні та університетські установи доби "великих реформ" відчиняли двері учбових закладів усіх рівнів для вихідців з нижчих станів суспільства - міщан, селян, солдатів, різночинців. Найбільшу кількість випускників вітчизняних університетів становили вихідці з духовенства, дворянства, поряд з ними право на освіту отримали діти селян і міщан.

В процесі становлення нової соціальної страти відбувалася її структуризація. Виходячи з потреб господарської та соціокультурної сфер, можна виділити три основних загони представників розумової праці: 1) технічна інтелігенція; 2) учительська; 3) творча.

Кадри технічної інтелігенції традиційно готувалися в столичних університетах та вищих навчальних закладах. На периферії імперії на Півдні та в Південно-Західному краї, де набував сили процес індустріалізації, пов'язаний з розвитком гірничовидобувної, металургійної, машинобудівної, легкої промисловості, технічно грамотних кадрів не вистачало. З огляду на це наприкінці XIX ст. завдяки заходам гірничопромисловців та інших підприємців в Україні виникають вищі навчальні заклади технічного профілю. В 1898 р. засновано Київський політехнічний інститут, 1899 р. - Вище гірниче училище в Катеринославі, яке в 1912 р. було перетворене на Гірничий інститут.

Найчисленніший загін української інтелігенції становило вчительство. В добу великих реформ відчувався сильний потяг до освіти, знань, особливо точних, технічних наук серед нижчих станів населення. Для підготовки вчителів, яких так не вистачало особливо в селах, виникла ціла низка учбових закладів. На першому місці за характером і якістю підготовки вчительського корпусу знаходилися університети, учительські інститути. Педагогічні кадри готували учительські семінарії, церковно-учительські школи, постійні педагогічні курси, короткочасні курси при земствах.

Усього в селах України, заданими на 1898 р., налічувалося 27 тис. учителів, 755 тис. учнів, близько 14 тис. шкіл. Основним джерелом формування сільської педагогічної інтелігенції були представники нижчих станів. У 1881 р. серед сільських учителів в Україні 44,1 % були вихідцями з сільського духовенства, 26,7 % - селян, 8 % - міщан і ремісників, 4 % - солдатських чинів, тобто 2/5 (близько 40 %) їх складу рекрутувалося з нижчих станів суспільства.

Особливу групу становить творча інтелігенція - літератори, публіцисти, музиканти, діячі театру, університетські професори, вчені тощо. Вони виступали справжньою творчою меншиною нації, активним носієм національної ідеології, творцем духовних цінностей українського народу. їх доробком було створення нової української культури епохи модерну.

Українська інтелігенція формувалася в умовах, споріднених з загальної м перськими, але мала свої специфічні риси. По-перше, процес формування освічених людей на периферії імперії відбувався дещо сповільнено. По-друге, на перешкоді нарощуванню вітчизняного інтелектуального потенціалу стояв іноземний бізнес. Французькі, німецькі, бельгійські та англійські підприємці, які зосередили в своїх руках левову частку гірничозаводської, металургійної, машинобудівної промисловості в індустріальному серці України - Донецько-Криворізькому басейні, віддавали перевагу вивезеному зі своїх країн устаткуванню та технічним кадрам. Конкуренція з іноземними спеціалістами була гальмом у розвитку вітчизняної технічної інтелігенції. По-третє, імперська політика русифікації також не сприяла формуванню і самоствердженню української інтелігенції. Сила імперської державної машини була спрямована проти української мови, яка виступала основним засобом імперського самовиявлення української інтелігенції. Приниження статусу української мови як зіпсованого діалекту російської, реакційна політика міністра народної освіти графа Д.А.Толстого, Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. - усі ці заходи переслідували одну мету - придушити формування національної самосвідомості, носієм якої виступала українська інтелігенція. Частина української інтелігенції переймалася революційними ідеями й поповнювала лави загальноросійського визвольного руху, навіть в його крайніх формах - політичного терору (А.Желябов, М.Кибальчич та ін.). По-четверте, діяльність та свідомість нової української інтелігенції мала національно орієнтований характер. Вона виступала рушієм та ідеологом культурно-національного відродження в Україні. Щоправда, програма української інтелігенції в умовах імперського режиму обмежувалася вимогами щодо надання права писати книги українською мовою та викладати рідною мовою у школах.

Характерною рисою свідомості української інтелігенції було народництво. Свою мету український інтелігент вбачав у служінні народові, під яким він розумів не все класове суспільство, а лише селянські маси. Народництво було непохитною програмою життя інтелігента, яку він усіляко зберігав від усяких спокус та порушень, у здійсненні якої він вбачав сенс свого життя. Ідеологія та практика народництва сприяли поширенню серед української інтелігенції соціалістичних ідей, які набули специфічної форми аграрного соціалізму.