Історія України - Литвин В.М. - Революція 1848 р. та початок модернізаційних процесів на західноукраїнських землях

Особливості модерн ізаційних процесів на західноукраїнських землях обумовлювалися передовсім тим, що Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії, значно відставали в розвитку економічної і соціальної сфер від інших провінцій імперії. Оновлення суспільно-політичного життя цих регіонів почалося з політичних реформ, що стали результатом революційних подій 1848 р.

Революція в Австрійській імперії розпочалася повстанням студентства у Відні 13 березня 1848 р. Студенти домагалися відставки австрійського канцлера Меттерніха, котрий був головою Віденського конгресу, і проголошення громадських свобод. Меттерніх втік за кордон, а імператор Фердинанд І проголосив конституцію. 15 березня повстало населення Будапешта. 18, 19, 21 березня хвиля демонстрацій, в яких брали участь українці, поляки, німці, прокотилася Львовом. 13 квітня тут виникає національно-політичне представництво - Центральна народна рада, яка відбивала інтереси і настрої поміркованої гілки польського населення Галичини. Програма цієї організації передбачала здійснення демократичних реформ і перетворення Галичини на польську провінцію Австрійської імперії на засадах автономії. Для того щоб запобігти поширенню революційних настроїв і не допустити антиурядових селянських виступів, у травні 1848 р. Фердинанд І скасував панщину в Галичині (в інших провінціях імперії це сталося лише у вересні 1848 р.).

Революційні настрої стимулюють процес розмежування польських і українських сил. Українці звернулися з проханням до імператора визнати їх національність рівною польській. На противагу Центральній народній раді, яка претендувала виступати від усього населення Галичини, 2 травня 1848 р. було створено українське національно-політичне представництво - Головну руську раду. Раду, яка складалася з передових представників українського громадянства - вищого освіченого духовенства, світської інтелігенції, національної буржуазії, очолив єпископ Григорій Яхимович, а його заступниками стали львівський крилошанин капітули Михайло Куземський та правник Іван Борисикевич. До її складу увійшов провідник закарпатських українців Адольф Добрянський.

Головна руська рада сформулювала ідеологічні принципи та окреслила практичні заходи щодо розвою українського національного руху. У Маніфесті до народу від 15 травня 1848 р., повідомляючи про своє утворення, Рада проголосила ідею національної єдності галицьких та наддніпрянських українців. Водночас декларувались самостійність та окремішність українського народу від польського та великоросійського. Основною програмовою вимогою став поділ Галичини на дві окремі частини - польську, зі столицею у Кракові, та українську (Східна Галичина і Північна Буковина) з центром у Львові. Програма передбачала, що автономні польська та українська адміністративні одиниці матимуть свої власні сейми, адміністрацію з намісником, урядовою мовою в українській провінції мала бути українська, і вона ж повинна стати мовою народного навчання в краї від початкових шкіл до університету. Передбачалось зрівняння уніатської і католицької церков, встановлення рівності усіх перед судом і законом, захист власності, гідності тощо. Крім того, ставились вимоги щодо створення національної преси та розбудови культурно-освітніх установ.

На місцях діяло близько 50 окружних руських рад, до складу яких входили сільська інтелігенція (вчителі, учнівська молодь), селяни, парафіяльне духовенство.

У процесі розвитку національно-демократичної революції 1848 р. в Галичині була вперше сформульована соборницька державна ідея. її автором став сільський священик (парох) з університетською освітою Василь Подолинський. У 1848 р. він написав брошуру "Голос перестороги", де на противагу пануючій на той час в українському русі панславістській ідеї об'єднання усіх слов'янських народів в єдиній федерації відстоював необхідність побудови соборної суверенної української держави.

Важливою віхою розвитку революції стали загальні й рівні для представників усіх станів вибори до першого загально австрійського однопалатного парламенту (рейхсрату), що відбулися влітку 1848 р. Всього до рейхсрату було обрано 383 депутати, з числа яких 35 представляли населення Східної Галичини (23 - селян, 8 - священиків, 4 - з інтелігенції). Від Північної Буковини обрано 8 депутатів, серед яких було й 5 селянських депутатів (Лук'ян Кобилиця, Іван Капущак та ін.).

З осені 1848 р. з вибуху повстання в Угорщині під проводом Л.Кошута розпочинається другий етап національно-демократичної революції. На початку листопада повстання докотилося до Львова, де його очолила Центральна народна рада. Після придушення виступу уряд заборонив польські національно політичні представництва - Центральну народну раду і Руський собор. Позиція українських сил в революції була більш поміркованою. Лідери руху організовували мітинги, подання петицій до крайового і центрального урядів.

19-26 жовтня у Львові під головуванням І.Борисикевича був проведений з'їзд українських учених, основною метою якого було визначення основних напрямів культурної та шкільної політики в краї. Центральною фігурою на з'їзді був колишній трійчанин Яків Головацький, який у своїх виступах доводив думку про окремішність української мови від польської та російської. На з'їзді був ухвалений новий правопис на зразок "Малоросійських пісень" М.Максимовича, також було прийнято рішення про заснування культурно-освітнього товариства "Руська матиця", що мала видавати й поширювати книжки рідною мовою.

Третій, останній, період революції припадає на весну-літо 1849 р., коли новий імператор Франц Йосиф видав конституцію, яка урізала демократичні свободи, проголошені на початку революції. 8 березня був розпущений рейхсрат. Влітку капітулювала угорська революційна армія.

В березні 1849 р. на підставі конституції Франца Йосифа Буковина була відділена від Галичини і визнана автономною провінцією. Революційні події на Буковині вилилися в селянське повстання під проводом Лук'яна Кобилиці, що дало історикам підстави стверджувати, що "весна народів" з найбільшою силою виявилася саме на Буковині.

На Закарпатті під час революції 1848 р. найпомітнішою постаттю був Адольф Добрянський - член Головної руської ради Галичини, учасник Слов'янського з'їзду в Празі. Добрянський підтримував ідею галицьких українців про об'єднання усіх українських земель в Австрійській монархії і вилучення їх в окрему адміністративну одиницю. Як певна програма-мінімум закарпатського українства ставилися вимоги щодо створення окремого Руського дистрикту на правах автономії в складі Угорщини. На підставі загальної конституції Франца Йосифа 4 березня 1849 р. Руський дистрикт був створений, а його губернатором призначено Адольфа Добрянського.

Поразка революції дала змогу Відню відмовитися від цілої низки поступок, зроблених на етапі її піднесення. Так, 31 грудня 1851 р. скасовано конституцію 1849 р. і відновлено абсолютизм. Тоді ж було ліквідовано Головну руську раду. Добрянський через брак українських кадрів не зумів налагодити ефективного адміністрування. 1867 р. Руський дистрикт припинив існування, в краї посилилась мадяризація усіх сфер суспільного життя. Крім того, тоді ж, 1867 р., в "еру конституційних експериментів" виникає двоєдина монархія - Австро-Угорщина.

Революційні події в Австрійській імперії сприяли активізації процесів модернізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях. Найбільш модернізованою з українських провінцій Австрійської монархії була Галичина. Вона користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. У 1861 р. в Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці.

На Буковині також діяв однопалатний крайовий сейм, до складу якого входили 30 осіб, а також правлячий православний єпископ Буковини, дві вищі посадові особи і згодом ректор Чернівецького університету. Крайовий відділ як виконавчий орган здійснював місцеве управління. Перше засідання Буковинського крайового сейму під проводом крайового маршала, українського єпископа Євгена Гакмана відбулося 6 квітня 1861 р.

Важливим модернізаційним фактором в громадському житті українського населення західноукраїнських територій у порівнянні з Наддніпрянською Україною була наявність політичних свобод: права друкувати газети, книги, засновувати товариства, проводити громадські зібрання, користуватися виборчим правом, легально боротися за поліпшення свого становища тощо. На відміну від Наддніпрянської України в Галичині навчання в початкових школах велося українською мовою. Навіть у Львівському університеті під тиском революційних подій в зимовий семестр 1848-1849 рр. була відкрита перша на українських землях кафедра української мови та літератури, яку очолив відомий культурно-громадський діяч Яків Головацький.

У цілому модернізаційні зміни в політичній сфері створювали умови для активного суспільно-політичного життя, пожвавлення національного руху, формування національної свідомості. Втім, якщо в сенсі політичних свобод західноукраїнське населення випереджало наддніпрянських українців, то в галузі економіки значно відставало від них. Економіка краю й надалі мала чітко виражений аграрний характер. Перші модернізаційні імпульси, пов'язані з революцією 1848-1849 рр., полягали в скасуванні панщини. 18 березня 1848 р. панщина була скасована на Закарпатті рішенням угорського сейму (яке потім доповнювалося законодавчими актами 1853, 1868, 1871 рр.), а в Галичині це сталося в травні 1848 р.

Складовою селянської реформи залишалася проблема сервітутних земель - лісів, пасовиськ, права на користування якими належали поміщикам. Селяни після реформи могли ними користуватися лише на підставі "добровільних угод". Невизначеність питання сервітутів було підґрунтям постійних суперечок між селянами й поміщиками, що часто виливалися в селянські стихійні бунти і повстання.

Аграрна реформа в західноукраїнських землях проводилася в інтересах поміщиків. Сільське господарство перебувало на початковій стадії, панували примітивні методи землеробства, внаслідок чого посилювався процес обезземелювання селянства, з одного боку, і концентрація землі в руках поміщиків-магнатів - з іншого. В Галичині малоземельними - що користувались ділянками від 1 до 5 га - були 80 % селянських господарств (це близько 1 млн дворів). У той час, як нечисленна група магнатів володіла величезними латифундіями (наприклад, Потоцькі мали 60 тис. га!).

На Буковині клаптикові селянські господарства по 2 га - становили майже третину (29 %), а розміром від 0 до 5 га - 85 %. 5 % землевласників володіли 61 % всієї землі.

Модернізації аграрного сектору в Західній Україні сприяло скасування панщини, а також аграрна криза 70 - середини 90-х рр. XIX ст., яка прискорила процес розорення і обезземелення селянства та концентрації землі. На початку XX ст. в сільському господарстві західноукраїнських земель розпочався промисловий переворот. Підвищувалася культура землеробства, що означало перехід від примітивної трипільної системи до модерних раціональних сівозмін. У великих поміщицьких господарствах починають все ширше застосовуватися нові сільськогосподарські машини, реманент. На початку XX ст. в сільському господарстві Галичини і Буковини використовуються 1942 сівалки, 8104 молотарки, 17 018 соломорізок, 242 сепаратори, 322 лущильники кукурудзи, 130 пресів, 2 парових плуги, 665 косарок тощо. У господарствах Закарпаття налічувалося 124 локомобілі й 17 парових двигунів. Для збільшення продуктивності сільськогосподарського виробництва починають використовуватися мінеральні добрива.

Ознаками промислового перевороту стало зростання товарності сільського господарства. Предметом експорту з Галичини до Німеччини та Австрії було зерно і худоба. У сільському господарстві західноукраїнських територій відбувався процес спеціалізації: на рівнині переважало рільництво, в гірських районах - м'ясне тваринництво.

Промисловий потенціал західноукраїнських земель виступав своєрідним вторинним придатком австро-угорської економіки. У ньому домінував іноземний капітал - австро-угорський, німецький, французький, англійський. Національний український капітал був пов'язаний з торгово-промисловими об'єднаннями зокрема в Галичині, такими як "Крайовий союз кредитовий", "Союз спілок для збуту худоби". Наслідком цього стало сповільнення темпів промислового розвитку.

Структура промислового виробництва регіону була помітно деформована через надання пріоритету добувним галузям, серед яких насамперед виділялась нафтодобувна промисловість. Із добувних галузей в західноукраїнських землях розвивалася озокеритна, буро-вугільна, соляна, лісопильна промисловість. Більшість заготовленої на Закарпатті деревини оброблялася на деревообробних заводах Угорщини, звідки експортувалася за кордон. З Галичини та Північної Буковини деревина вивозилася до Австрії, Німеччини, Англії, Італії, Франції, Туреччини тощо.

У порівнянні з Наддніпрянською Україною західноукраїнські землі суттєво відставали в розвитку важкої промисловості. У 1890 р. в Східній Галичині діяло 4 металургійних підприємства (тоді, як у 1870 р. їх було 7), та 13 - машинобудівних. На Буковині ці галузі лише зароджувались.

Слаборозвинутою залишалася й інфраструктура західноукраїнської економіки. Перша залізниця в Галичині, яка з'єднала Львів з Краковом та Віднем, була збудована 1861 р. Згодом залізничну лінію продовжено до Чернівців і Румунії, а також до Бродів. У 1870-ті pp. встановлено сполучення між Галичиною та Закарпаттям. Залізничними шляхами Галичина була зв'язана з Росією та Наддніпрянською Україною. Усього в 1895 р. в регіоні було прокладено 2704 км залізничного сполучення. На Закарпатті наприкінці XIX ст. протяжність залізничних шляхів складала близько 500 км, що становило трохи більше 3 % від загальних показників по всій Угорщині.