Історія України - Литвин В.М. - Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях. "П'ємонтизація" Галичини

В середині XIX ст. беззастережним лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли. Наслідком репресивної політики російського уряду (Емський указ 1876 р., підрив громадівського руху, початок інтелектуальної та політичної еміграції членів Київської громади, цензурні утиски, несприятлива мовна ситуація) було те, що наддніпрянські діячі вперше виказали думку про перенесення центру українського руху з Наддніпрянщини до Галичини.

В політичному відношенні Галичина мала сприятливі умови для розвитку українського руху. Українці Галичини хоча і обмежено, але користувалися демократичними правами - вибору своїх представників до крайового сейму та австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, літератури, освіти, науки.

У східних і західних українців на зламі XIX-XX ст. витворюється спільна національна свідомість, складовою якої було усвідомлення етнічності, географічної та мовної єдності. Галицькі українці сприймають усталену для наддніпрянців назву "Україна", "українець". Створена українська літературна мова на основі полтавсько-київського діалекту доповнювалася галицькими елементами (з наукової, політичної, промислової галузей).

Генераторами суспільно-політичних ідей, громадських проектів, історичних концепцій виступали наддніпрянські українці, які стояли на підґрунті потужної східної інтелектуальної традиції. Наддніпрянські письменники, літератори, публіцисти, партійні діячі до 1906 р. друкувалися в періодичних виданнях Галичини.

Зміни відбувалися у психології галицьких українців, у яких почав витворюватися "комплекс П'ємонту", тобто усвідомлення провідної ролі та призначення Галичини в українському національному відродженні. Процес п'ємонтизації охоплював різні сторони життя галицького суспільства та відбувався в різних напрямах: активна громадська діяльність, кооперативний рух, воєнно-спортивні організації, піднесення науки, освіти, культури краю, утворення політичних партій та двопартійної системи.

Політична боротьба в галицькому суспільстві загострювалася під час виборів до крайового сейму або Державної ради. У центрі громадського життя Галичини знаходилася виборча реформа, яка передбачала скасування дискримінаційної системи представництва через курії і введення загального, прямого, таємного голосування. Під тиском демократично налаштованих груп населення Австро-Угорщини та революційних подій в Росії у 1907 р. була проведена виборча реформа до австрійського парламенту - рейхсрату. Щоправда, внаслідок махінацій з виборчими округами голоси українців й поляків розподілилися нерівномірно: на 1 місце в парламенті припадало 52 тис. поляків та 102 тис. українців.

Не менш важливим було питання реформування виборчої системи до крайового сейму. Польська сторона, яка мала практично усі права і привілеї в місцевому сеймі, не збиралася ними поступатися. Українські депутати сейму, щоб домогтися поступок, йшли навіть на крайні випадки т. зв. музичної обструкції у 1910-1912 рр., коли "озброєні свистками, трубами й барабанами" вони піднімали такий ґвалт, який повністю блокував діяльність сейму.

Згодом після тривалих переговорів двох сторін і через втручання високого духовного авторитета митрополита А.Шептицького в лютому 1914 р. сейм ухвалив новий крайовий статут. Згідно з реформою українці отримали 27 % місць у крайовому сеймі (така ж сама пропорція зберігалася при виборах до Державної ради), були представлені у Крайовому виділі (2 українця з 8 членів) та усіх комітетах сейму.

Цей компроміс "порушив монополію влади, яку поляки в Галичині мали від 1867 р., відтепер українці і поляки стали "партнерами у крайовому уряді, з якого перед тим вони були практично виключені". Контроль над шкільництвом переходив до українських депутатів сейму. У 1914 р. передбачалось відкриття 10 нових українських шкіл. Цим планам перешкодила Перша світова війна.

Великий громадський резонанс мала боротьба за відкриття українського університету. Спочатку серед галицьких інтелектуалів існувала ідея: шляхом збільшення україномовних кафедр у Львівському університеті (в 1914 р. їх було 10) поділити його на дві частини - польську та українську. Але адміністрація університету не підтримала цей проект. Пізніше виник план створення окремого українського університету.

Важливим фактором "п'ємонтизації" Галичини був кооперативний рух. Він виникає в 1880-ті рр. і набуває широкого розмаху в 1890-х рр. За короткий час Галичина вкрилася густою мережею ощадно-позичкових кас, громадських комор (шпихлірів), кредитних спілок, кооперативних крамниць, товариств із продажу сільгосп продукті в. Існували виробничі об'єднання - кооперативні молочарні, кооперативні товариства та магазини з продажу сільськогосподарського реманенту, зокрема товариство "Сільський господар". Кооперативні об'єднання та товариства опікувалися шкільною справою, відкривали народні читальні, "народні доми".

Організаторами кооперативного руху виступала міська та сільська інтелігенція - учителі, юристи, лікарі, фельдшери, дрібні урядовці. Активну роль у розвитку кооперативного руху відіграли сільські священики завдяки свідомій підтримці митрополита А.Шептицького, котрий поставив за обов'язок священикам брати участь в організації кооперативних об'єднань і очолювати їх у селах і містах.

Тісно з кооперативами співпрацювала найавторитетніша і наймасовіша культурно-громадська організація - "Просвіта". Під керівництвом Костя Левицького при численних філіях "Просвіти" відкривалися ощадно-позичкові каси, кооперативні крамниці, комори, кредитні спілки, на кошти яких утримувалися місцеві українські школи.

Самобутнім проявом національного відродження Галичини була діяльність спортивно-військових молодіжних організацій - "Сокіл", "Січ", "Пласт". Основним їх призначенням були фізична виправка та спортивні змагання. Але на галицькому ґрунті ці організації виконували важливу ідеологічну функцію, сприяли формуванню національної свідомості, почуття гордості за героїчне минуле українського народу. Більше того, з одного боку, спиралися на військові традиції Запорозької Січі та українського козацтва, з іншого, - стали праобразом створення українських військових об'єднань, перших мілітарних одиниць українців XX ст., чиє призначення полягало в обороні в майбутньому української держави.

У1894 р. була заснована перша українська юнацька гімнастично-спортивна організація "Сокіл". її засновниками були активісти "Просвіти"

В.Нагірний та ВЛаврівський, син Ю.Лаврівського, депутата крайового сейму, засновника "Руської бесіди", голови "Просвіти" (1870-1873 рр.).

В 1900 р. була створена ще одна українська парамілітарна організація "Січ", покликана відроджувати героїчні традиції козацької звитяги, українських військових осередків - "Січей". Одним з ініціаторів створення "Січі" був К.Трильовський, а активною розбудовою товариства займалися галицькі радикали. Вони прагнули надати організації світський, демократичний характер. Активними діячами товариства стали майбутні члени уряду та воєначальники Західноукраїнської народної республіки (1918 р.) С.Ставничий, А.Чайковський, Л.Лепкий, Д.Вітовський, Р.Дашкевич та ін. Після революції 1905-1907 рр. в Росії члени товариства "Січ" встановили контакти з діячами "Просвіт" у Наддніпрянщині, запрошували їх на "Січові свята" як представників Запорожжя.

В 1911 р. було засноване юнацьке військово-спортивне товариство "Пласт", яке являло собою аналог організації скаутів. Організаторами об'єднання українських скаутів виступили майбутні старшини УГА - Петро Франко та Іван Чмола. Запозичивши форми скаутського руху, вони надали йому українського характеру, спираючись на український військовий досвід від давніх часів.

Спортивно-військові товариства завдяки своїй структурі мали масовий характер. Показником масовості військово-спортивного руху на Галичині є той факт, що до розгалуженої мережі "Січей" було залучено близько 80тис. осіб (1913 р).

В 1913 р. за ініціативою К.Трильовського було організоване Товариство українських січових стрільців. У стрілецькій секції українського січового союзу молодь почала навчатися військовій справі.

Особливістю парамілітарних організацій в Галичині було те, що вони займалися не лише фізичною підготовкою, а й духовним вихованням української молоді, яка згодом брала активну участь у військових подіях та змаганнях за українську державу. Діяльність цих військово-спортивних організацій була проявом галицького національного відродження. Так, усі січово-сокільські організації та "Пласт" взяли участь у грандіозному святі на майдані "Сокол-Батоко" у Львові з нагоди святкування 100-літнього ювілею Т.Шевченка (1914).

В 1873 р. коштом наддніпрянців у Львові було створено літературне товариство Шевченка. У 1892 р. замість товариства Шевченка постало Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Авторами статуту оновленого товариства були В.Антонович, О.Кониський та О.Барвінський. Ідея про створення в Галичині української академії наук за підтримкою (фінансовою) віденського уряду постійно циркулювала в академічних колах Галичини і дуже схвально сприймалася наддніпрянськими діячами.

Віденський уряд так і не наважився (через загострення міжнародних стосунків) надати НТШ статус української академії, втім воно отримало від уряду інші вигоди. Так, НТШ мало право на замовлення шкільних підручників, чим забезпечило собі щорічно прибутки у 20 тис. гульденів. Згодом розгорнуло активну видавничу діяльність, журнальну політику ("Записки НТШ", "Літературно-науковий вісник"), що підняло його престиж у наукових колах Європи.

Академічна наука в Галичині здобула ще одну перемогу - відкриття першої в українських землях кафедри історії України в 1904 р. при Львівському університеті. Кафедру очолив учень В.Антоновича М. Грушевський.

Культурна експансія українців в Галичині була пов'язана з упровадженням українського фонетичного правопису в шкільну справу та офіційне діловодство, підтвердженням державних прав української мови, відкриттям другої (після Львівської) української гімназії в Коломиї.

Активним провідником ідей відродження виступало товариство "Просвіта". Це була найавторитетніша культурно-громадська організація. У 1914 р. в Галичині діяли 77 її філій та 3 тис. місцевих читалень. Активну просвітницьку роботу діячі "Просвіти" проводили також серед українців-військовиків в австрійський армії і навіть серед працівників жандармерії.

Складовою процесу "п'ємонтизації" Галичини була політизація українського руху. У жовтні 1890 р. була заснована Русько-українська радикальна партія. Установчий з'їзд, що відбувся під головуванням І.Франка, прийняв програму партії, авторами якої були М.Павлик, С.Данилович, Р.Яросевич. Друкованими органами партії стали літературно-науковий журнал "Народ" та місячник для селянства "Хлібороб".

Стратегічні завдання партії полягали в зміні засобу виробництва ("переміни способу продукції згідно зі здобутком наукового соціалізму") і впровадженні соціалістичного устрою. В політичній сфері основною була боротьба за демократичні свободи (особи, слова, друку, сумління тощо), а також право самоврядування громад, повітів, країв на правах автономії.

В програмі партії соціалістична ідея співіснувала з ідеалами демократичного націоналізму, відбивала дві конкуруючі тенденції в її політичній практиці: марксистську та націоналістичну. Між прихильниками цих двох ідей в надрах партії точилися теоретичні дискусії. Ю. Бачинський в брошурі "Україна irredenta" (1895) прагнув поєднати національну та марксистську ідею, відстоював ідею класової боротьби. І.Франко, полемізуючи з Ю.Бачинським, вважав, що політика класовості є "політика ненависті".

В 1895 р. після смерті М.Драгоманова в таборі радикалів стався розкол на марксистську та націоналістично орієнтовану течії. У 1899 р. була утворена Українська національно-демократична партія. Лідерами УНДП були відомі галицькі політики: Юліан Романчук, Кость Левицький, Євген Олесницький, Іван Франко, Михайло Грушевський, Євген Петрушевич, Теофіл Окуневський.

На відміну від радикалів націонал-демократи в своєму програмовому документі на перший план ставили національну ідею, проголошуючи своєю кінцевою метою державну незалежність українського народу, об'єднаного в єдиний національний організм. Свої тактичні завдання вони пов'язували в сфері політичній з вимогами широкої автономії українським територіям в межах Австрійської держави, в економічній - передачею народу засобів виробництва, передовсім землі, та розвитком власного виробництва, торгівлі, кредиту. В духовній сфері передбачався вільний розвиток українським народом своєї власної культури з урахуванням "здобутків людської культури", які б стали доступними широким масам, в шкільній - впровадження шкіл по селах і містах "з українською мовою викладання", в церковній - стояли за "нову толерацію і рівноправність для усіх віросповідань і обрядів".

УНДП являла собою широку коаліцію політичних сил регіону від соціалістів до уніатської священицької інтелігенції. В ідейно-організаційному плані та за характером впливу на громадську свідомість вона мала перевагу над РУРП.

У Галичині, крім цих найбільших і най впливовіших партій, виникають Українська соціал-демократична партія (1899) та консервативна Християнсько-суспільна партія. Українська соціал-демократична партія в організаційному та ідейному плані не мала самостійного значення і входила на правах автономної організації до Австрійської соціал-демократичної партії.