Історія України - Литвин В.М. - Селянська війна 1905-1907 рр.

Селянський рух становив органічну складову революції 1905-1907 рр. Селянство було основною рушійною силою революції, що цілком зрозуміло для країни, де більшість населення були селяни. Сільський чинник зумовлював колорит першої російської революції, робив її народною за характером вимог й набором засобів боротьби. Окремі селянські виступи, що мали локальний характер, зливалися в єдиний потік народного протистояння державній машині - поліції, армії, урядовцям, поміщикам -землевласникам.

Рушійною силою селянської революції виступало селянство, склад і соціальні ролі якого характеризують три основних типи. Перший тип - селяни середньої заможності, які були свідомі своїх дій, організовані і становили найчисленнішу групу. Другу групу репрезентували селянські низи - "темна маса" неписьменних, агресивних, жорстоких, безпомічних, консервативно налаштованих, відкритих до сприйняття шовіністичних, чорносотенних закликів селян. Третя, "неактивна група" - найбідніші прошарки, що виявляли пасивність, та заможні селяни - куркулі, котрі демонстрували обережність, свідомий консерватизм і не брали активної участі у виступах, протестах.

Початок селянських заворушень в Україні припадає на весну 1905 р. Форми боротьби були традиційними, але мали масовий, демонстративний, зухвалий характер. На цьому етапі селяни захоплювали землю, вирубували ліси, забирали збіжжя, реманент, провіант у поміщиків, власників цукроварень і винокурень.

Влітку селянські виступи досягають свого піка. Рух охопив усі регіони України, але найбільша його інтенсивність спостерігається на Правобережжі. З 36 повітів Правобережної України селянськими заворушеннями були охоплені 23. Поряд з традиційними формами протесту селяни використовують нові для них форми - сільські страйки. Поступово селянські заворушення за масовістю, характером дій набувають вигляду справжньої селянської війни, учасники якої мали свої цілі і стратегію. У липні 1905 р. виникає і перша суспільно-політична організація селян Всеросійська селянська спілка.

Новий спалах селянської війни припадає на жовтень. Імпульсом до нього слугували події в містах, виступи робітників, загальнонаціональний жовтневий страйк. На цьому етапі форми боротьби стають агресивнішими, включається руйнівний чинник селянського протесту. Напади на маєтки, їх підпали стають масовими. Епіцентром анти поміщицьких погромів в Україні була Чернігівська губернія, де лише в одному Городянському повіті в жовтні 1905 р. знищено 16 панських маєтків та 2 винокурні.

З листопада уряд видав маніфест, що скасовував селянські викупні платежі, введені аграрною реформою 1861 р. В листопаді відбувся черговий (уже легальний) з'їзд Всеросійської селянської спілки, який сформулював політичну платформу селянства в революції, засудив урядові репресії, виступив з вимогою демократичних свобод, але й відкинув збройний виступ як спосіб боротьби за свої права.

Свого апогею селянська війна досягла влітку 1906 р. Розпуск І Думи в липні 1906 р. збігся з піком селянських виступів. Після цього уряд перейшов у рішучий наступ. Вводилися жорсткі заходи проти ватажків страйків, широко використовували для придушення виступів війська. Наприкінці літа селянська боротьба пішла на спад. Навесні 1907 р. знову почалися активні дії селян. Але наприкінці літніх місяців селянська війна стає слабшою і поступово завмирає.

В процесі революції виникали селянські організації - керівні органи, які скеровували дії селян, стримували насильства, надавали політичну спрямованість та упорядкованість боротьбі, встановлювали революційну дисципліну. Центральними керуючими органами селянського руху стали Всеросійська селянська спілка та фракція трудовиків в І та II Державних думах. На місцях діяли відділи Спілки та селянські комітети як органи селянського самоврядування, революційні "уряди" на селі.

Протягом 1905 р. було проведено 3 з'їзди Селянської спілки, де формувалися політичні, економічні й соціальні очікування та побажання селянства. Лави цієї організації, незважаючи на репресії, швидко зростали: наприкінці 1905 р. налічувалось близько 200 тис, а в 1906 - І мли членів.

Важливим наслідком селянської революції було руйнування традиційного селянського суспільства і світосприйняття. Якщо в революцію селяни вступали, маючи традиційні ілюзії (цар дасть землю і волю), то в ході революції, особливо на етапі її спаду (каральні експедиції, масові екзекуції, арешти, розстріли, шибениці, заслання, тюрми) ці традиційні уподобання селянства зазнали суттєвих змін. В ході революції "знизу" формувалося нове, політично незалежне селянство. Основною метою його боротьби була земля, але селяни інтуїтивно відчували потребу в політичних змінах на підставі конституціоналізму (вимога Установчих зборів, політичних свобод), усвідомлення об'єднання зусиль з робітниками міста в протистоянні з урядовцями, поліцією, поміщиками. Про зростання політичної культури і свідомості селянства свідчили утворені ними альтернативні органи влади, місцевого самоврядування.

Соціальне протистояння в Україні, як і в інших імперських окраїнах, набувало національних форм. В ході селянської війни в свідомість селян проникала національна ідеологія, формувалась українська ідентичність. Селянство домагалося права безплатного загального навчання українською мовою і впровадження її в судах та адміністративних установах. Свої національні пріоритети селяни формулювали в наказах депутатам

I Державної думи. Думський наказ полтавських селян закликав: "Вести безкоштовне навчання в школах, нижчих, середніх та вищих... зрозумілу нам українську мову ввести в суді і в усіх установах".