Історія України - Литвин В.М. - Україна в планах воюючих сторін

Напередодні війни українські землі перебували у двох імперіях - Російській та Австро-Угорській. Основний масив етнічних земель українського народу разом з колонізованими територіями, які прилягали до нього, знаходився в Російській імперії. До складу Австро-Угорщини українські землі потрапили після першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Закарпатська Україна впродовж багатьох століть була в Угорському королівстві. Після входження Угорщини до складу Австрійської імперії підпорядкованість Закарпаття Будапешту збереглася.

Коли спалахнула світова війна, українські землі опинилися в епіцентрі воєнних дій. Мільйони українців були мобілізовані в армії імперій, що воювали між собою. Однак позбавлений державності український народ не брав самостійної участі в подіях, які вирішували майбутнє європейських країн і долю всього людства. Тільки з крахом імперій для українців з'явився історичний шанс здобути державність.

Прискорений індустріальний розвиток Німеччини на зламі XIX і XX ст. дав необхідні засоби для широкої економічної й політичної експансії Другого рейху на Балкани і в Східну Європу. Ідеологічну основу для обґрунтування цієї експансії готував Пангерманський союз, який користувався всебічною підтримкою в урядових колах. Пангерманісти, серед яких були впливові в країні політики, ділові люди і професори, закликали до створення Великонімеччини. Коли почалася світова війна, "сталевий король" Август Тіссен так сформулював програму анексій: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, можливо, частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям, а також Кавказ, щоб ми змогли суходолом досягнути Малої Азії і Персії". Восени 1915 р. в Берліні було створено товариство "Україна", очолене одним з провідних діячів Пангерманського союзу бароном Гебзаттелем. Спільно із "Союзом дунайських і балтійських країн у Німеччині" це товариство почало видавати журнал "Майбутнє Східної Європи". Українська проблематика посіла в ньому провідне місце. Пангерманісти проводили в своїх публікаціях думку про те, що Україна має виняткове значення для Німеччини, особливо в економічній сфері. Далеко не завжди пангерманісти закликали до механічного включення українських земель до складу Великонімеччини. Деякі з них вважали можливим обмежитися їх економічним "освоєнням", з одночасним наданням Україні політичної незалежності.

Незгоди з пангерманістами, які в своїх далекосяжних планах не зупинялися перед приєднанням усієї Дунайської імперії до Великонімеччини, не заважали багатьом австрійським політикам солідаризуватися зі своїми німецькими колегами щодо майбутнього України. Йшлося про те, щоб знищити Російську імперію шляхом виділення з неї національних дер-жав-сателітів. У ноті австрійського міністра закордонних справ Л.Берхтольда турецькому урядові від імені Центральних держав було заявлено: "Нашою головною метою у цій війні є тривале ослаблення Росії, і тому на випадок нашої перемоги створення незалежної української держави було б нам дуже до душі".

Утім у кінцевому підсумку австрійський уряд відмовився від кроків, які могли б провадити до утвердження Української держави навіть з примарною незалежністю. Він зрозумів, що така держава неминуче стане притягальною для українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. Тому Австро-Угорщина залишила своєму союзникові турботи про організацію життя в національних окраїнах Російської імперії після завдання їй вирішальної поразки. Одночасно вона висунула претензії на більшу частину Правобережної України - Поділля і Волинь.

Претензії російських правлячих кіл на українські землі за межами власної імперії навіть не приховувалися у таємних договорах. Союзники Росії не претендували на її "законну здобич". Узгоджуючи з ними напрям головних ударів, російський генеральний штаб домігся того, щоб основну частину своїх збройних сил спрямувати проти Австро-Угорщини. Йшлося про те, щоб найшвидше поглинути західноукраїнські землі.

Загальна кількість мобілізованих в царську армію українців за різними методиками підрахунків коливається від 3,5 до 4,5 млн. Число українців, мобілізованих в цісарську армію, теж оцінюється по-різному - від 250 до 300 тис. осіб. Сільськогосподарський перепис 1917 р. показує, що в царську армію була мобілізована половина працездатного чоловічого населення: у Волинській губернії - 49,9 %, Київській - 51,8, Полтавській - 49,4, Харківській - 49,1, Чернігівській - 50,6 %.

Центральні держави істотно поступалися за людськими і матеріальними ресурсами Антанті. Тому на воєнні потреби їм доводилося спрямовувати значно більшу частку наявних ресурсів. Так, просто вражає відносна кількість мобілізованих на Буковині. Протягом основної і кількох додаткових мобілізацій австрійський уряд забрав до війська близько 200 тис. осіб, тобто чверть наявного населення, а у віці від 18 до 53 років - майже всіх.