Історія України - Литвин В.М. - Становище українців в Австро-Угорщині

З початком світової війни український національний рух в Австро-Угорщині опинився у надзвичайно складній ситуації. Поряд з обмеженнями воєнного часу, які однаково впливали на всі політичні сили, діячі українських партій повною мірою відчули особливу недовіру до них з боку панівних кіл імперії. У кожній країні, яка ставала учасником війни, піднімалася шовіністична хвиля, спрямована проти національних меншин - представників "ворожого" народу. Царський уряд розглядав власних і австрійських українців як частину єдиного російського народу. Наміри царизму поглинути українські землі Дунайської імперії висловлювалися майже відкрито. Намагаючись ставитися до всіх народів імперії об'єктивно, австрійський уряд дивився на "своїх" українців з глухою підозрою.

2 серпня три провідні галицькі партії УНДП, УРП та УСДП створили Головну українську раду (ГУР). Президія ГУР складалася з чотирьох осіб - голови К.Левицького, його заступників М.Павлика і М.Ганкевича, секретаря С. Барана. З серпня 1914 р. Рада звернулася з маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини. Не обмежуючись заявою про лояльність до династії Габсбургів, українська між партійна організація закликала довести цю лояльність на полі бою. ГУР утворила Українську бойову управу, яка повинна була формувати загони січових стрільців - українські національні підрозділи в складі австро-угорської армії.

Польська громадськість Галичини досить легко домоглася зголи імперського уряду на створення парамілітарних організацій. У них вона бачила зародок майбутніх військових формувань, без яких боротьба за національну державність не могла бути успішною. Коли ж українська громадськість почала домагатися згоди на утворення таких самих воєнізованих молодіжних організацій, вона наштовхнулася на глуху стіну нерозуміння. Лише після того, як голова "Січового союзу" Кирило Трилмінський подав на затвердження статут "Товариства січових стрільців точну копію давно затвердженого статуту польського "Стшельця", цей документ було офіційно зареєстровано.

Перший парамілітарний загін українських січових стрільців з'явився у Львові в березні 1913 р. Через рік в Галичині вже діяли десятки стрілецьких загонів, легально оформлених як військові секції місцевих осередків громадських організацій: спортивних ("Сокіл"), шкільних ("Пласт"), пожежних ("Січ ").

28 червня 1914 р. у Львові був організований краєвий сокільсько-січовий здвиг. Головна українська рада утворила Бойову управу на чолі з К.Трильовським. До складу її увійшли І. Боберський, Д.Вітовський. М.Волошин, М.Геник, Т.Рожанковський, С.Шухевич та ін. 6 серпня ГУР і Бойова управа звернулися до населення краю із закликом записуватися в лави українських січових стрільців. У відозві підкреслювалося, що стрілецькі загони підпорядковуватимуться безпосередньо Бойовій управі як органу Головної української ради.

До міста Стрий, де формувався легіон, прибуло понад 10 тис. добровольців. Проте військове командування обмежило чисельність легіону 2,5 тис. осіб. Усі, хто підлягав мобілізації, мусили увійти в цісарську армію. Керівники легіону звернулися до австрійського командування з проханням відрядити 100 офіцерів-українців, оскільки серед січових стрільців не виявилося професійних військовиків. Однак у легіон було відряджено менше двох десятків офіцерів. Легіонерів озброїли однозарядними гвинтівками, знятими з озброєння армії ще в 1888 р. Військову присягу складали двічі - загальну для військовослужбовців і власну, на вірність Україні. Поряд з австрійськими вони мали національні синьо-жовті прапори. Бойове хрещення січові стрільці прийняли 25 вересня на захисті Ужоцького перевалу. У вересні 1916 р. полк УСС відзначився під час оборони гори Лисоня на Тернопільщині.

Тим часом російське командування на окупованій території створило Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, поділене на чотири губернії - Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку. Генерал-губернатором став граф Георгій Бобринський. Повіти очолювали, як правило, представники російської знаті. Зокрема, у Чернівецькій губернії повітовими начальниками в 1914-1915 рр. були призначені офіцери царської армії, представники князівських і графських родів: В.Барановський, Л.Бобринський, КЛобанов-Ростовський, В.Трубецькой. На відповідальні посади в адміністративному апараті нового генерал-губернаторства призначалися чиновники, відряджені з Київської, Волинської і Подільської губерній.

У т. зв. Південно-Західному краї чиновники, як правило, співчували або навіть брали активну участь в діяльності "Союза русского народа" і подібних йому націоналістичних організацій. Вони здійснювали запрограмовану у високих сферах терористичну політику за допомогою місцевих москвофільських елементів, які Росія вирощувала й пестила десятками років. Ще до війни, рятуючись від переслідувань австрійської влади, в Росію емігрували відомі москвофільські діячі. Коли почалися воєнні дії, вони утворили в Києві "Карпаторусский освободительный комитет". Штаб Київського військового округу оперативно видав підготовлену членом цього комітету капітаном Наркевичем брошуру "Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние, в связи с национально-общественными настроениями". Першоосновою брошури була доповідна записка, створена в надрах російської військової контррозвідки. Метою її було сприяння представникам військової (а також і цивільної) адміністрації у розрізнюванні своїх і чужих серед строкатого населення нової імперської провінції. Своїми були малоосвічені селяни, які називали себе русинами. Чужою була українська інтелігенція. Своїм вістрям терористична політика в Галичині і на Буковині спрямовувалася проти німців, австрійців, поляків, євреїв, а головне - проти української інтелігенції, яка вважалася най небезпечнішим противником.

Преса окупаційних властей і різноманітні російські організації, які заполонили Галичину, почали нацьковувати малоземельних українських селян на єврейських землевласників. Землі останніх конфісковувалися і передавалися "бідним селянам". Одразу після захоплення Галичини всі українські, польські та єврейські організації були розпущені. Репресії проти поляків і євреїв мали на меті залякати національні меншини і позбавити їх здатності опиратися владі. Репресії проти українців мали ширший підтекст. Йшлося про цілковите винищення української культури, яка розвивалася в краї у різноманітних формах впродовж цілих десятиліть. Заборона читати українські видання і вчитися в українській школі була викликана тим, що української мови, на думку окупаційних властей, зовсім не існувало. Оскільки російської мови ніхто з місцевих учителів не знав, школи залишалися зачиненими. Замість них в усіх містах Галичини і Буковини, а також у Києві й Петрограді відкрилися короткотермінові курси російської мови для вчителів. Українські підручники були вилучені, а замість них терміново друкувалися підручники російською мовою.

Особливо тяжкі випробування випали на голову греко-католицького духовенства митрополита Андрія Шептицького, якого уже в вересні 1914 р. заарештували й вивезли спочатку в Курськ, а потім - у монастирську тюрму в Суздалі, де він перебував до падіння самодержавства. Відряджений Синодом у Галичину православний архієпископ Євлогій фанатично боровся з уніатами і навертав вірних у православ'я. Йому в цьому допомагали 200 направлених у Галичину російських священиків.

Коли почалася війна, австрійська поліція провела широкі арешти тих, хто був запідозрений у співчутті Росії. Зокрема, у Львові за один день - 20 серпня 1914 р. було заарештовано 1200 осіб. Більшість з них потрапила в концтабір Талергоф (в Штірії, біля Грацу). Талергоф був найбільшим концтабором, в якому утримувалося до 30 тис. осіб. Антисанітарні умови призвели до спалаху епідемії тифу, від якої загинуло понад тисячу в'язнів. Поряд з Талергофом функціонували й інші концтабори - в Глсйсдорфі, Катценау, Освенцімі, Терезіанштадті та ін. В них без суду і слідства роками тримали людей, які не робили до арешту нічого протизаконного. Арешт і ув'язнення розглядалися властями як запобіжні заходи.

Головна українська рада з кінця серпня 1914 р. перебазувалася до Відня. У травні 1915 р. вона була реорганізована в більш широке представництво - Загальну українську раду (ЗУР). ЗУР складалася з 95 представників різних політичних сил. На чолі виконавчого органу президії ЗУР - стояв К.Левицький. У нього було п'ять заступників - Л.Бачинський, М.Василько, М.Ганкевич, Є.Петрушевич, О.Скоропис-Йолтуховський. 12 травня 1915 р. ЗУР оприлюднила маніфест, в якому повідомляла про своє утворення і про політичні цілі у поточній війні. З українських земель Російської імперії вона прагнула створити самостійну державу. Українські землі в складі Австро-Угорщини мали бути трансформовані в автономну територіально-національну область. Проте залишалося незрозумілим, якими засобами ЗУР могла б посприяти перелому у війні й побудувати самостійну державу. Не був реалістичним і план щодо українських земель Австро-Угорщини, адже панівні кола Дунайської імперії мріяли після переможної війни приєднати Волинь і Поділля. Представники ЗУР наполягали на поділі Галичини на дві частини, на утворенні у Львові українського університету. Фактично ж вони добилися тільки призначення у липні 1915 р. намісником Галичини німця замість поляка. У серпні цього року легіон УСС був офіційно перетворений в полк і зарахований як регулярна частина австро-угорської армії. Чого були варті обіцянки австрійських політичних діячів українцям, показав маніфест німецького кайзера й австрійського цісаря від 5 листопада 1916 р. про створення у майбутньому Королівства Польського. Маніфест з'явився і ініціативи Е.Л юдендорфа, який розраховував на польські дивізії. Однак поляки без усякого ентузіазму зустріли обіцянку Франца-Иосифа надати автономію Галіції, не поділяючи її на польську й українську частини. Вони бажали мати цей край у складі польської держави. А українці зайвий раз переконалися в тому, що національна політика імперського уряду в Галичині захищає тільки польські інтереси. На знак протесту проти такої політики Відня Загальна українська рада саморозпустилася.

4 серпня 1914 р. у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України. Наступного дня у СВУ був прийнятий М.Залізняк, а ще за кілька днів М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський. Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізація цього завдання пов'язувалась з поразкою Росії у війні та поваленням царизму.

З моменту утворення Союз потрапив у фінансову залежність від австрійських органів влади. У Відні, де він отаборився після захоплення Львова російськими військами, була видана на кошти міністерства закордонних справ написана Д. Дон новим брошура "До українського народу в Росії". В ній лунав заклик боротися проти російського поневолення, не лякатися австрійського війська, в якому служать сотні тисяч галицьких українців і, зокрема, українські січові стрільці, що допоможуть над-дніпрянцям розвалити царську тюрму народів, принесуть волю і землю.

Відозви до нейтральних народів, які друкувалися Союзом, були передані до дипломатичних представництв у Відні, пресових агентств, окремих політиків і дипломатів. Вони дали поштовх до зацікавлення українською справою з боку широких кіл західноєвропейської громадськості. Це були перші акти української закордонної політики від часів мазепинської еміграції.

У вересні 1914 р, у Відні відбулися збори Союзу, на яких обговорювалися організаційні питання. Очолив СВУ М.Залізняк, який тісно співпрацював з австрійським генеральним штабом і отримував від нього значні грошові суми. Диктаторські методи М.Залізняка обурювали багатьох, і дуже скоро його усунули від керівництва. З кінця 1914 р. роботою СВУ керувала колективна президія з чотирьох осіб - В.Дорошенка, А.Жука, М.Меленевського і О.Скоропис-Йолтуховського. За час існування Союзу як політичної організації (після утворення в Києві Центральної Ради Союз заявив у травні 1917 р. про вичерпання свого мандату) в ньому працювало понад 250 членів, співробітників та активу з числа військовополонених. Вони належали до різних політичних напрямків та ідейних переконань, об'єднував їх тільки один політичний постулат - самостійність України.

В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені. На початку 1917 р. в таборах у Німеччині й Австро-Угорщині налічувалося понад 2 млн військовополонених з Росії. Ідучи назустріч побажанням Союзу, які збігалися з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців. Члени і співробітники СВУ проводили з військовополоненими велику культурну й політичну роботу, пробуджуючи національну свідомість і поширюючи ідею здобуття української державності. Національно усвідомлююча праця в таборах принесла бажані наслідки: сформовані за участю Союзу дві дивізії синьожупанників і одна - сірожупанників стали важливим етапом у процесі творення українських збройних сил.