Історія України - Литвин В.М. - Боротьба за автономію України. І Універсал Центральної Ради

18 травня у Києві розпочав роботу І Український військовий з'їзд. На нього прибули понад 900 делегатів від усіх фронтів, флотів і великих гарнізонів. Проведений організаторами з'їзду підрахунок показав, що вони представляли 1,5 млн солдат і офіцерів українізованих частин. Після Національного конгресу це була друга за масштабами акція українського руху. І хоча в порядок денний було внесено чимало специфічних військових питань, робота з'їзду одразу ж набрала яскраво виявленого політичного характеру. З'їзд ухвалив спеціальну постанову про автономію України. Проголосив, що Центральна Рада є "єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України і її відносин до Тимчасового правительства".

Воля делегатів Всеукраїнського військового з'їзду підштовхнула Центральну Раду до рішучих дій. Після того як сформувався коаліційний склад Тимчасового уряду, а в його декларації було оголошено програму демократичних перетворень, Центральна Рала відправила у Петроград на переговори з урядом делегацію на чолі з В.Винниченком (у складі делегованих були С.Єфремов, М.Ковалевеький, Д.Коробенко, Г.Олинень. О.Пилькевич, С.Письменний, Д.Ровинський, І.Сніжний і А.Чернявський). 29 травня 1917 р. делегація передала голові Тимчасового уряду Г.Львову пам'ятну записку - Декларацію Центральної Ради. У цьому розлогому, але політично зваженому документі говорилося про пробудження українського народу, викликане революцією, його організацію навколо Центральної Ради і прагнення до автономних форм життя. Далі українці не наполягали на негайному здійсненні автономії. Вони прагнули підписати з центральним урядом щось на зразок протоколу про наміри і готові були почекати затвердження висунутого цим урядом проекту автономії Всеросійськими установчими зборами.

Але Г.Львов не погодився з таким ходом справи, знову посилаючись на те, що питання належить до компетенції Установчих зборів.

Тим часом 10 червня у Києві відкрився український селянський з'їзд. З-поміж 2200 делегатів, які представляли тисячу волостей, більшість була членами Селянської спілки і керівниками її організацій - віл волосних до губернських. Одним з перших було вислухало звіт про подорож делегації УЦР в Петроград, який викликав загальне обурення діями центрального уряду. В цей час прийшла звістка про те, що військовий міністр О.Керенський заборонив проведення в Києві чергового з'їзду українізованих частин армії. Обурення селянських депутатів дійшло апогею. З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган - Центральний комітет Селянської спілки. Вся Рада селянських депутатів у кількості 133 представників разом з ЦК Селянської спілки увійшла до Центральної Ради як її інтегральна частина.

Незважаючи на заборону військового міністра, 18 червня відкрився II Всеукраїнський військовий з'їзд. На нього з'їхалося 2308 делегатів від усіх фронтів і тилових гарнізонів. Вони представляли понад 1,6 млн солдатів. Керували з'їздом В.Винниченко і С.Петлюра. З'їзд запропонував Центральній Раді приступити за згодою з національними меншинами до проведення в життя підвалин автономного устрою. Разом з тим він зобов'язався від імені представлених на ньому військових одиниць забезпечити Центральній Раді активну підтримку. З'їзд обрав Раду військових депутатів у складі 132 осіб, яка увійшла до Центральної Ради.

Поки тривав Всеукраїнський військовий з'їзд, йшла робота над текстом Універсалу Центральної Ради* 23 червня 1917 р. остаточний варіант було схвалено й перед закриттям з'їзду документ під назвою "Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого" було оприлюднене. В остаточному тексті суть Універсалу укладалася в кілька речень: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори".

Універсал справив велике враження на все українське суспільство. На адресу Центральної Ради надсилалися вітальні телеграми від зовсім різних за політичним спрямуванням українських організацій.

В Росії Універсал викликав неоднозначну реакцію. Кадетська "Речь" 27 червня назвала проголошення Універсалу однією з ланок німецького плану розкладу Росії, прямим злочином проти закону. З подібних позицій критикували Центральну Раду меншовики-оборонці. Лідер партії російських есерів, міністр Тимчасового уряду В.Чернов, критикуючи вимоги українців, назвав їх актом безвідповідальної політики, ленінством у національному питанні. Проте за кілька днів до російських політиків повернулося розуміння, що український національно-визвольний рух масовий, вагомий чинник революційного процесу, конфронтація з яким напередодні наступу на фронті надзвичайно небезпечна і ризикована річ. Голова Тимчасового уряду Львов звернувся до "братів-українців" з відозвою, у якій закликав не відриватися від спільної Батьківщини і не розколювати війська.

16 червня у Петрограді відкрився І Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів. На проголошення Універсалу Центральної Ради з'їзд відгукнувся резолюцією з українського питання. Вона була досить таки поміркованою: Тимчасовому урядові пропонувалося увійти в порозуміння з органами української революційної демократії, щоб утворити крайовий орган для задоволення національних потреб населення.

Несподівано для українців у них знайшлися в російському політикумі ситуативні союзники. Більшовицька фракція Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів пропонувала визнати за Україною право на повну автономію і навіть на утворення самостійної держави.

Проголошення І Універсалу вимагало створення поряд з Центральною Радою, яка виконувала представницькі функції, виконавчого органу, який би проводив у життя рішення УЦР. Спочатку виконавчі функції взяв на себе Комітет Центральної Ради, який був обраний першими загальними зборами УЦР 21 квітня 1917 p. у складі 20 осіб. Досить швидко склад Комітету розширився до 33 осіб, а між сесіями Центральної Ради він виконував усі її функції. Комітет був перевантажений роботою, до того ж правила демократії вимагали розмежування гілок влади. На закритому засіданні Комітету УЦР 28 червня було схвалено рішення про створення Генерального секретаріату, який мав виконувати розпорядчі функції.

6 липня 1917 р. було затверджено перший склад Генерального секретаріату в кількості восьми генеральних секретарів і генерального писаря. До нього увійшли: В.Винниченко - голова і генеральний секретар внутрішніх справ (соціал-демократ), X.Барановський - генеральний секретар фінансових справ (безпартійний), С.Єфремов - генеральний секретар національних справ (есер), Б.Мартос - генеральний секретар земельних справ (соціал-демократ), С.Петлюра - генеральний секретар військових справ (соціал-демократ), В.Садовський - генеральний секретар судових справ (соціал-демократ), М.Стасюк - генеральний секретар продовольчих справ (непартійний соціаліст), І.Стешенко - генеральний секретар освітніх справ (соціал-демократ), П.Христюк - генеральний писар (есер).

Генеральний секретаріат мав підготувати на підставі постанов Всеукраїнського селянського з'їзду проект земельного закону: об'єднати земельні комітети в Український крайовий земельний комітет і "направляти діяльність цих організацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, але і сільськогосподарським інвентарем". Ця досить неясна програма була продиктована Центральній Раді партією есерів. На земельній програмі партії сильно позначилося прагнення солдатських і селянських рад експропріювати землю і маєтки поміщиків.

Тим часом у Петрограді зрозуміли, що потрібен діалог з Києвом. З цією метою на початку липня в Україну відрядили найбільш авторитетних міністрів: І.Церетелі, О.Корейського, М.Некрасова та М.Терещенка. Всі вони репрезентували ліву частину уряду, яка виступала за тісну співпрацю революційних сил. Головну роль у переговорах відігравав І.Церетелі, грузинське походження якого передбачало чутливість до національних проблем.

Офіційні переговори почалися 12 липня. Вони йшли нелегко, але сторонам удалося опрацювати основні положення угоди - проект постанови "Про національно-політичне становище в Україні". Він мав компромісний характер, обидві сторони згодилися піти на поступки для того, щоб отримати вкрай необхідні політичні дивіденди. Найголовнішим для Тимчасового уряду було зобов'язання Центральної Ради не проголошувати автономії України самочинно, її публічний осуд самочинних дій і визнання остаточної санкції автономії Всеросійськими Установчими зборами. Разом з тим міністри погодилися визнати Генеральний секретаріат органом крайової влади. Склад секретаріату формувався Центральною Радою, але підлягав затвердженню Тимчасовим урядом. Центральна Рада залишила за собою право розробити проект статуту вищого управління України, а також проект основних принципів земельної реформи в Україні.

16 липня 1917 р. було опубліковано II Універсал Центральної Ради, надзвичайно цікавий і без сумніву ключовий для свого часу документ, який викликав бурю політичних пристрастей як у Києві, так і Петрограді. При його голосуванні в залі Центральної Ради "за" висловилося 114 членів Ради, "проти"- 61, при цьому утрималося ще 23. Як можна зрозуміти з результатів голосування, відносна більшість членів УЦР стояла за співпрацю з урядом, однак кількість радикально налаштованих на припинення всіляких домовленостей з урядом була чималою. Фактично за результатами голосування стояло два ймовірні сценарії розвитку подій. Радикальний наближався до більшовицької програми боротьби з урядом, поміркований робив ставку на єдність дій демократичних сил і певну програму реформування влади відповідно до гасел національно-територіальної автономії України і федеративно-демократичної республіки Росії.

Не менш драматичними подіями супроводжувалося затвердження київської угоди урядом у Петрограді. Коли прем'єр-міністр Г.Львов поставив на голосування вироблену в Києві угоду, чотири міністри-кадети оголосили про свою незгоду з нею і подали у відставку. Урядова коаліція розпалася, перший коаліційний уряд припинив своє існування, не дійшовши згоди з української проблеми.

Тим часом, відповідно до зобов'язань, узятих Росією перед союзниками ще до революції, вона повинна була розпочати генеральний наступ на фронтах. Готуючись до нього, Тимчасовий уряд розраховував зміцнити своє становище і збити зростаючу хвилю радикалізму й екстремізму. О.Керенський пов'язував з наступом не стільки військові, скільки політичні розрахунки. Він послав на фронт військових комісарів, щоб зміцнити дисципліну, дав офіцерам широкі повноваження і більшу частину свого часу перебував у військах, виголошуючи патріотичні промови.

29 і 30 червня російська армія здійснила безпрецедентну за інтенсивністю артилерійську підготовку, після чого перейшла в наступ. 2 липня в Петроград надійшли відомості про перехід у наступ військ, і десятки тисяч людей вийшли на вулиці й майдани міста під гаслом "Війна до перемоги!" Проте за кілька днів наступ зупинився, а згодом обернувся нищівною поразкою російської армії. Провал наступу підштовхнув В.Леніна до рішучих дій у боротьбі за владу. Тимчасовий уряд вирішив відіслати деякі частини Петроградського гарнізону в діючу армію, розв'язавши цим одночасно два завдання: посилити фронт і вивести з столиці тих солдат, які піддавалися більшовицькій пропаганді. У відповідь більшовики розгорнули у військах гарнізону шалену роботу, закликаючи до відмови йти на фронт.

15 липня була організована зустріч-мітинг більшовиків з солдата-ми-кулеметниками. Мітинг перетворився в шалену антиурядову маніфестацію. Жодних конкретних пропозицій не пролунало, але в кулуарах не стихали розмови про запланований на 16 липня збройний виступ робітників і солдат Петрограда. Тим часом 16 липня Львов на зустрічі з представниками преси оголосив, що кадетські міністри вийшли з уряду, не погодившись з його позицією з українського питання. Раптове рішення кадетів дезорганізувало уряд в той момент, коли над ним нависла загроза збройного повстання. У цей день у Кулеметному полку було створено ревком, емісари якого розпорошилися по всьому місту. Литовський, Волинський і Преображенський полки, які відіграли вирішальну роль у поваленні самодержавства, не підтримали повстання. Однак кронштадтські матроси і робітники багатьох підприємств взялися за зброю.

Дізнавшись про початок повстання, ВЦВК направив телеграми в усі частини гарнізону і в Кронштадт, які підтверджували заборону на будь-які демонстрації. Увечері серед робітників і солдат поширили прокламацію, в якій дії новоявленого ревкому характеризувалися як зрадницькі. 17 липня в Петрограді пройшла демонстрація. Вона свідчила про те, що вплив Всеросійської ради робітничих і солдатських депутатів на гарнізон і заводи столиці знизився до критичної межі. Коли 60-тисячна процесія рухалась до Таврійського палацу, вона була обстріляна кулеметами з верхніх поверхів будинків. Пізно вночі до Таврійського палацу, де практично безперервно засідав ВЦВК, підійшли гвардійські полки - Ізмайловський, Преображенський і Ссменівський. Раніше нейтральні, вони тепер виступили на захист есеро-меншовицького керівництва рад. Одночасно О.Керенський виїдав наказ перекинути в столицю війська з Північного фронту. Таким чином, 16-17 липня більшовики могли взяти владу в столиці Росії, але путч зазнав невдачі.

19 липня Тимчасовий уряд віддав наказ про арешт керівництва більшовицької партії на чолі з Леніним. О.Керенський розпорядився роззброїти і розформувати всі військові частини, які брали активну участь у липневих подіях. 20 липня міністри-соціалісти запропонували нову урядову програму. Уряд обіцяв забезпечити проведення виборів до Установчих зборів у раніше визначений термін - 17 вересня. Головним іаіи.ш-ням він вважав швидке запровадження міського та земського самоуправління, а також залучення до організації місцевої влади представників громадських організацій з метою утворення колегіальних органів обласних управлінь, об'єднуючих групи губерній. Було обіцяно також підготовку законів про 8-годинний робочий день, охорону праці, соціальне страхування. На розгляд Установчих зборів уряд обіцяв підготувати проект земельної реформи, в основу якої закладався принцип переходу землі в руки тих, хто її обробляє. У питанні про мир уряд наголошував лише на тому, шо варто спонукати союзників зібратися в серпні на конференцію і спробувати виробити умови мирних переговорів з Центральними державами.

Голова уряду Львов заявив, що нова програма не є прийнятною і подав у відставку, а члени уряду негайно звернулися до О.Керенського з пропозицією взяти на себе керівництво країною. Новий прем'єр завершив формування другого коаліційного уряду лише 6 серпня. Чотири міністерські пости були знову надані кадетській партії. В уряді було сім есерів та соціал-демократів, два члени маловпливової радикально-демократичної партії і двоє безпартійних. Формально, за ознакою чисельності, міністри-"капіталісти" поступалися представникам соціалістичних партій, які контролювали ради робітничих і солдатських депутатів.

Новий склад уряду свою діяльність намагався розпочати під гаслами утвердження в країні законності й порядку. Насамперед була зроблена спроба відновити дисципліну в армії. 25 липня на фронті були запроваджені військово-революційні суди. Змінив уряд і погляд на українську проблему.

В Україні на той час Мала рада розробила Статут вищого управління України. За ним Україна мала управлятися з центру, розташованого в Україні, а не поза ЇЇ межами. За центральним урядом залишалися тільки контроль-наглядові функції. Всі урядові органи в Україні підлягали владі Генерального секретаріату. Сам Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою і відповідав перед нею, а в перервах між сесіями Ради - перед Малою радою.

27 липня українська делегація у складі В.Вииниченка, Х.Барановського і М.Рафеса з проектом статуту відправилась до Петрограда. Там команда юристів на чолі з Б.Нольде в присутності заступника голови уряду

М.Некрасова і міністра внутрішніх справ М Авксентьєва одразу заявила, що вироблений в Києві статут не може служити основою для переговорів, оскільки виходить за рамки угоди, укладеної між Києвом і Петроградом 16 липня, а тому потребує суттєвого перероблення. Перегляд угоди тривав більше місяця і тільки 17 серпня Тимчасовий уряд затвердив для Генерального секретаріату Тимчасову інструкцію. Відступаючи від досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом, відповідальним перед Центральною Радою. Виконавчі функції українського уряду обмежувалися до мінімуму. Військові й продовольчі справи, пошта й телеграф, суд взагалі вилучалися зі сфери його компетенції. Це означало, що Генеральний секретаріат зводився до рівня краєвого адміністративного органу. Інструкція фактично перекреслювала досягнуті в Києві домовленості, Центральна Рада в ній згадувалася лише побіжно.

Уряд запізніло намагався відвоювати в українців здані позиції, і заради цього не зупинився перед вибором методів тиску. 8 серпня в Києві відбувся напад донських козаків та солдат кірасирського полку на потяг українізованого полку ім. Б.Хмельницького, який відправлявся на фронт. У російській пресі почали поширюватися плітки про таємні зносини Центральної Ради з правлячими колами та спецслужбами Четверного союзу.

За таких умов Центральна Рада змушена була виробити своє ставлення до урядового рішення. Після бурхливих дебатів вона ухвалила резолюцію фракції українських соціал-демократів, яка визнала інструкцію виявом недовіри до української демократії та порушенням угоди 16 липня. Але резолюція нічого не говорила про те, схвалює чи відкидає її Центральна Рада. Фактично це був змушений відступ, яким Центральна Рада демонструвала бажання не ускладнювати стосунки з Петербургом.

Але, попри це бажання лідерів Центральної Ради, об'єктивно ситуація складалася так, що шляхи російської й української демократії почали різко розходитись. Рівень національної свідомості українців швидко зростав, ідея творення національних форм влади і суспільного життя набирала все більшої популярності.