Історія України - Литвин В.М. - Український Гетьманат

Державний переворот 29 квітня 1918 р. виніс на поверхню політичного й державного життя України постать П.Скоропадського, яку в попередній період Української революції аж ніяк не можна було назвати ключовою. Проте в наступні сім місяців, а згодом на еміграції П.Скоропадському довелося відіграти помітну, хоч і суперечливу, роль в історії України.

Політичне кредо гетьмана було по-військовому простим: "...створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні й соціальні реформи".

Ці ідеї увійшли до першого підписаного Скоропадським в ранзі гетьмана документі - "Грамоті до всього українського народу". У ньому стверджувалось, що повалений уряд був неспроможним здійснювати державне будівництво. Щоб забезпечити народові спокій, закон і можливість творчої праці, гетьман брав на себе повноту влади, але тут же зазначав, що такою владою обтяжує себе тимчасово. Народ мав одержати виборчий закон, на основі якого треба було обирати депутатів парламенту. Проте не говорилося, якими правами буде наділений парламент, а які залишаться за гетьманом.

У соціально-економічній сфері проголошувалось: "...права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі, й всі розпорядки бувшого українського уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються і касуються". Одночасно мали бути здійснені заходи щодо вивласнення земель за дійсною їх вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Питання про те, чи хлібороби одержать землю безоплатно, а поміщики дістануть грошове відшкодування від держави, чи землю доведеться купувати тим, хто її потребує, залишалося поки що відкритим.

До скликання парламенту вся - і виконавча, і законодавча - влада зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав голову уряду, затверджував його склад, він же відправляв уряд у відставку, був верховним воєначальником, керував зовнішньою політикою, оголошував амністію, воєнний стан.

Отже, наприкінці квітня 1918 р. в Україні відбувся контрреволюційний переворот, в результаті якого ствердився правий авторитарний режим. Подібно жовтневому перевороту більшовиків, він припинив розвиток революції за демократичним сценарієм, який передбачав скликання Установчих зборів. Проте між більшовицьким переворотом у Росії і гетьманським переворотом в Україні існувала різниця: більшовики реалізували ліворадикальні гасла, а гетьман скасував їх. Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край поширенню радикальних соціальних настроїв, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в правове русло, а також забезпечити право приватної власності та гарантувати інтереси всіх соціальних груп.

Однак практика показала, наскільки соціальні інтереси були протилежними і настільки важко, практично неможливо їх було узгодити. Який би непринадний вигляд мали заклики поважати приватну власність, реставрація дореволюційних порядків була історично регресивною. Адже екстремізм селянських вимог про землю мав глибокі історичні корені, був об'єктивно обумовленим. Ігнорування земельного голоду багатомільйонної маси селянства було небезпечним для будь-якого політичного режиму.

Уже в перші дні після перевороту режим потрапив в політичну ізоляцію. Партія хліборобів-демократів, яка до перевороту підтримувала зв'язки з П.Скоропадським, оголосила, що вона стоїть за міцну, але не авторитарну владу. УПХД відстоювала ідею скликання Української Державної Ради, вимагала надати право купівлі землі лише українським селянам. Вона відмовилася від участі у формуванні уряду. Теж саме зробила партія есерів, яка вважала акцію 29 квітня русофільським, монархістським переворотом. Партія вимагала ввести вдію Конституцію, схвалену Центральною Радою. Ще пізніше висловилися проти гетьмана УСДРП та УПСР. Публічно гетьманський режим підтримали лише партія російських кадетів, об'єднання промисловців, торговців та фінансистів (Протофіс).

Усе це визначило лице гетьманської влади. Суспільство доби революції було нездатним до соціальних компромісів, поступок та угод, його роздирали суперечності, на заваді вибуху якого стояли лише іноземні війська. Саме вони на якийсь час забезпечили гетьманському режимові життєздатність.

П.Скоропадський намагався підбирати для свого кабінету добрих фахівців українського походження. Головою Кабінету Міністрів впродовж майже всього існування гетьманського режиму був Федір Лизогуб, поміщик з Полтавської губернії, який походив зі старовинного козацького роду. Його батько Андрій входив у коло найближчих друзів Т.Шевченка, а брат Дмитро, революціонер-народоволець, був страчений царським урядом. Міністром закордонних справ став Дмитро Дорошенко - видатний український історик, який теж походив зі знаменитого козацько-гетьманського роду Дорошенків. Улітку 1917 р. він мав очолити Генеральний секретаріат, але через політичні розбіжності з М.Грушевським відмовився від престижної посади. Великий вплив у гетьманському уряді мав Микола Василенко - голова Державного сенату Української держави, міністр народної освіти, у недавньому минулому - товариш міністра освіти Тимчасового уряду. Свою громадсько-політичну діяльність він розпочав як член "Старої громади", входив до Товариства українських поступовців, а потім - до партії кадетів. Кадетом був і Михайло Чубинський - син етнографа і громадського діяча Павла Чубинського. М.Чубинський очолив Міністерство судових справ і Карний генеральний суд.

На чолі Військового міністерства став Олександр Рогоза. Він теж походив зі старовинного козацького роду Уманщини, до укладення миру командував армією на Румунському фронті. У Скоропадського були великі плани розбудови національної армії. Йшлося про створення на основі мобілізації восьми армійських корпусів, сердюцької (гвардійської) дивізії, чотирьох кавалерійських дивізій і спецчастин (у т. ч. авіаційних і панцерних). Кожен армійський корпус мав бути створений з двох стрілецьких дивізій, трьох артилерійських бригад і кавалерійського полку. Загальна чисельність армії мирного часу передбачалася в кількості 310 тис. осіб. Реально збройні сили Української держави були уп'ятеро менші. О. Рогоза мав у своєму розпорядженні Запорозьку дивізію з полком гайдамаків, дві дивізії синьожуланників і сформовану з українських військовополонених в Австро-Угорщині дивізію сірожупанників. Влітку закінчилося формування добровольчої сердюцької дивізії. Восени в Білій Церкві під керівництвом Є.Коновальця почалося переформування бригади січових стрільців. Дозволу на загальну мобілізацію німці не дали.

Міністерство фінансів постійно очолював кадет Антон Ржепецький - виходець з польського шляхетського роду, віддавна осілого в Україні. Ржепецькому належала заслуга розбудови національної грошової системи і забезпечення високого курсу української валюти. Замість гривень УНР він знову емітував карбованці. Ржепецький разом з тим був людиною крайніх правих поглядів, відкритим противником аграрної реформи, відстоював права та інтереси великих власників, активно підтримував союз землевласників та Протофіс.

Найбільш тяжка посада міністра земельних справ дісталася поміщику Харківської губернії, ученому агроному і земському діячеві Василю Колокольцову. Від гетьмана він дістав доручення розробити принципи земельної реформи з кінцевим завданням подрібнити великі маєтки і передати їх землю у власність хліборобів. Передбачалось, що земля передається хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 дес. в одні руки. Поміщикам надається право продати всю землю Державному банкові для утворення земельного фонду держави. Гетьман виступав за створення в Україні широкого прошарку заможних селян-власників, які могли б взяти на себе виробництво товарного зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Принцип одержання землі лише за викуп викликав різкий протест з боку соціалістичних партій. Діяльність В.Колокольцова наштовхувалася на сильний опір у власному міністерстві, персонал якого складався майже винятково з есерів.

У липні 1918 р. Рада міністрів затвердила тимчасовий закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов'язкові постанови про примусове використання живого і мертвого інвентаря тих власників, які не повністю використовували його у власних господарствах, для роботи в інших господарствах, а також для перевезень, шо мали державне значення. Фактично селяни разом з кіньми та іншим реманентом віддавалися у розпорядження поміщиків, які вирощували хліб для постачання Центральних держав. Згідно з цим законом організатори страйків на польових роботах підлягали ув'язненню в тюрму на строк до одного року.

Декларуючи необхідність наведення порядку, гетьманський режим розгорнув масовий і цілеспрямований наступ на демократичні сили. Було заборонено проведення з'їздів ліводемократичних партій, зупинено випуск есерівських газет "Боротьба", "Народна воля", для решти запроваджувалась цензура, яка, за свідченням С.Єфремова, була жорсткішою за царську. Найактивніші демократичні діячі змушені були перейти на напівлегальне чи нелегальне становище, багато з них потрапили до в'язниць.

Силу режиму відчув на собі робітничий клас. В Україні діяв наказ фельдмаршала Ейхгорна про німецькі військово-польові суди, під які потрапляли страйкарі. Страйки заборонялись, а страйкуючих переслідували. Влада, обмежуючи активність робітників, нанесла удар по профспілках. Профспілкам було заборонено втручатися в питання найму і звільнення робітників, проблеми фінансування, виробництва та менеджменту. Ослаблення профспілок стимулювало активізацію підприємців, вони відмовлялися від раніше укладених трудових угод, підвищували тривалість робочого дня, зменшували платню, часто зупиняли виробництво, внаслідок чого безробітними стали близько 400 тис. робітників.

Подібна політика аж ніяк не могла стати дорогою до соціального миру. До того ж, у влади не вистачало сил розгорнути репресії в повному масштабі, а розбурхане революцією суспільство напівзаходами було непросто вгамувати. Успіх режиму на перших порах забезпечувала іноземна військова присутність, яка створювала для нової влади стабілізаційну основу.