Історія України - Литвин В.М. - Розділ 19. УТВЕРДЖЕННЯ В УКРАЇНІ КОМУНІСТИЧНОГО РЕЖИМУ

Ідейно-теоретичні основи комуністичного режиму

У листопаді 1917 р. більшовики проголосили Декретом про мир кінець війни, а Декретом про землю - передачу поміщицьких удільних та церковних земель селянству. Популістські документи замаскували сутність комуністичної доктрини, яку більшовики прагнули реалізувати з часом. До таких самих маскувальних заходів слід віднести і згоду на проведення Установчих зборів, яка була оприлюднена на II Всеросійському з'їзді Рад. У зв'язку з цим пізніше Ленін навіть наполягав на тому, що листопадовий переворот 1917 р. був не пролетарською, а буржуазною революцією, пролетарською (чи соціалістичною) вона стала лише тоді, коли більшовикам вдалося провести цілий ряд заходів для зміцнення своєї влади і локалізації дій політичних опонентів. Насамперед до таких належали розгін Всеросійських установчих зборів, повна демобілізація старої армії та створення нової, червоної.

Програма комуністичних перетворень була сформульована весною 1918 р. в ленінській статті "Чергові завдання Радянської влади" і в популярній брошурі М.Бухаріна "Програма комуністів (більшовиків)". У них йшлося про передачу в руки держави великого виробництва, одержавлення дрібного виробництва, скасування товарно-грошових відносин і створення завдяки цим заходам керованої з одного центру командної економіки.

Націоналізація промисловості спочатку відбувалася значною мірою стихійно, методом "червоногвардійської атаки на капітал". З весни 1918 р. почалася націоналізація галузей промисловості, а 28 червня ВЦВК видав декрет про націоналізацію всієї великої промисловості. Причому передачею підприємств у власність держави комуністичні перетворення не обмежувалися. Державні підприємства відсікалися від ринку, який вважався втіленням капіталізму. На зміну ринковому регулюванню приходило так зване ручне управління. Щоб здійснювати централізоване управління націоналізованим виробництвом, треба було не обійти увагою будь-яке підприємство, навіть найбільш віддалене від центру. Над промисловістю почав швидко розростатися управлінський апарат: главки (головні управління) і центри Вищої ради народного господарства, трести. Треба було розробляти нормативи, які можна було б застосувати до всіх керованих об'єктів одночасно.

Існував ще один корінний недолік поза ринкової системи виробництва. В умовах ринку робітники могли вільно пропонувати свою робочу силу. Поза ринком такого права у робітників більше не залишалося. Кожний повинен був працювати там, де його поставили. Отже, робітники потрапляли в залежність від держави. До революції держава не виступала стороною у трудових відносинах (за винятком нечисленних казенних підприємств). Тепер же держава завжди виступала як сторона в трудовому спорі, а робітники ставали беззахисними, тому що профспілки теж були одержавлені.

Комуністична організація виробництва вимагала від тих, хто працював по найму, ще однієї жертви: обтяження трудовою повинністю. Спочатку вона поширювалася тільки на представників "непрацюючих класів", згодом поширилася на решту суспільства. Спосіб примушування до праці було знайдено в мілітаризації праці. Вже у листопаді 1918 р. залізничний транспорт перевели на воєнний стан. 10 квітня 1919 р. з'явився декрет Раднаркому РСФРР "Про загальну мобілізацію". Замість відносин найму встановлювався принцип мобілізації робочої сили - спочатку через профспілки, а з кінця 1919 р. - через наркомат праці та його місцеві органи. Небажання робітників працювати там, де це було потрібно державі, викликало гостро негативну реакцію з боку останньої. За аналогією з дезертирами, тобто з людьми, мобілізованими на війну, але не бажаючими воювати, таких стали називати "дезертирами трудового фронту".

Логіка цілковитого знищення ринкових відносин вимагала не тільки одержавлення суспільного виробництва, але й по-державному організованого регулювання розподілу матеріальних благ. Комуністична революція знищувала суспільство, в якому людина заробляла собі на прожиття, використовуючи власні або чужі засоби виробництва, а також свої вміння і знання. Натомість виникало зовсім інше суспільство, в якому людина працювала там, де їй вкажуть, і одержувала на прожиття визначений іншими "пайок". Саме таке суспільство більшовики трактували як комуністичне. Матеріальна залежність від влади у тих, хто працював на одержавлених підприємствах, випливала з самої суті комуністичних виробничих відносин.

Проте реально розподілити ні по справедливості, ні порівну матеріальні блага виявилося справою неможливою. Державна партія зустрілася з найбільшими утрудненнями якраз при запровадженні комуністичного розподілу. По-перше, зникнення капіталістів та їх управлінців дезорганізувало виробництво. У багатьох випадках націоналізовані підприємства взагалі зупинялися. По-друге, ресурси, які державі все-таки вдалося централізувати або взяти під контроль, спрямовувалися передусім на воєнні потреби. По-третє, заміна торгівлі державним розподільним апаратом на практиці виявилася важко реалізовуваним заходом. Постачання армії і пролетарського населення продовольством радянській владі довелося здійснювати реквізиціями селянської продукції. Логічним наслідком комуністичної "революції зверху" стала ненависна селянам продрозкладка.

Спочатку Ленін не погоджувався на продрозкладку. Навесні 1918 р. він запропонував здійснити товарообмінну операцію: село одержить у натуральному вираженні промислові товари, а місто - продовольство. Проте для повноцінного товарообміну промислових товарів не вистачило. Наркомпрод РСФРР, який здійснював цю операцію, зміг "отоварити" лише чверть хліба, що підлягав здаванню за набагато нижчими від ринкових цін державними розцінками.

Селян це не влаштувало, і вони відмовилися мати справу з державою. Тоді ВЦВК оголосив продовольчу диктатуру. У травні 1918 р. наркомату продовольства РСФРР були надані надзвичайні повноваження, у тому числі право на конфіскацію виявленого у селян хліба. Організовані наркомпродом і профспілками продовольчі загони робітників при сприянні утворених владою на селі комітетів бідноти, а в разі необхідності - й військ - здійснили влітку 1918 р. вилучення хліба без всякого товарного покриття. Щоб реалізувати декрет про комуністичний розподіл і зменшити соціальну напругу в голодуючих пролетарських районах, продовольчі органи з осені 1918 р. почали накладати на селян обов'язкові завдання, виходячи зі своїх потреб. Ці завдання розкладалися по губерніях, повітах, волостях і селах, доводилися "до двору". "Позитивний досвід" був узагальнений і поширений на всю країну декретом Раднаркому від 11 січня 1919 р. про продовольчу і фуражну розкладку. Продрозкладка була навіть не податком, а реквізицією.

Селянські вимоги зрівняльного поділу землі, як відомо, були реалізовані більшовиками на II Всеросійському з'їзді рад, у знаменитому "Декреті про землю". Однак поступовий відступ від цієї поступки селянству розпочався майже одразу після жовтневого перевороту. 9 лютого 1918 р. ВЦВК видав "Основний закон про соціалізацію землі". Закон готувався спільно з лівими есерами, які тоді входили до складу Раднаркому і ВЦВК. Звідси - незвичний для більшовицького політичного словника термін "соціалізація". В розумінні есерів соціалізація означала передачу всієї землі без викупу у розпорядження органів самоуправління для зрівняльного поділу за трудовою або споживчою нормою між селянами, які господарювали, не використовуючи чужої найманої праці. Проте замість органів самоуправління (вони так і не були створені) земля потрапила в розпорядження державних органів. Отже, соціалізація насправді мало чим відрізнялась від націоналізації землі, що визнав і В Ленін. Ця обставина мала принциповий характер. Соціалізація у формі націоналізації перетворювала основний засіб сільськогосподарського виробництва на власність держави, яка заявила, що хоче переходити від першого етапу аграрних перетворень на селі, який дав землю селянам, до другого етапу, на якому індивідуальні селянські господарства повинні бути перетворені на колективні.

"Декрет про землю" проголошував вільний вибір форм користування землею: подвірного, хутірського, артільного, общинного. В законі про соціалізацію землі декларувалося, що держава сприятиме соціалістичним формам землеробства - радгоспам і комунам. Наприкінці 1918 р. за безпосередньою участю В.Леніна було підготовлено проект нового декрету про користування землею, який цілком ревізував норми "Декрету про землю". РКП (б) відмовлялася від уже проведеного зрівняльного поділу землі і поверталася до комуністичних гасел: "На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі".

Здійснювати це гасло можна було лише при відповідній державно-політичній системі, яка не давала в руки суспільства жодних важелів впливу на владу. Саме таку політичну систему прагнули побудувати більшовики. Статус державної партії вони здобули завдяки захопленню рад і забороні політичної діяльності інших партій. Унаслідок чого РКП(б) зберігала за собою й ознаки партії, і державної структури. Первинні організації, рекрутуючи з пролетарських мас нових членів, мобілізовуючи їх на виконання рішень вищих партійних органів, створювали ілюзію партійного життя. Вищі ешелони партії перетворились у частину державного механізму. Всі практично більш-менш відповідальні державні посади заміщались лише членами РКП(б). Партія будувалася на засадах "демократичного централізму", що означало насамперед підпорядкування нижчих партійних ланок вищим. Завдяки цьому вся влада концентрувалася на найбільш високому щаблі компартійно-радянської піраміди.

За статутом найвищою інстанцією вважався партійний з'їзд. Проте, по суті, VII з'їзд РКП(б), який у березні 1918 р. ратифікував Брестський мирний договір, виявився останнім з'їздом, який ухвалював самостійні рішення. Всі наступні з'їзди тільки підтверджували рішення, намічені Центральним комітетом партії.

Центральний комітет теж виявився занадто чисельною інституцією для того, щоб безперебійно забезпечувати одностайність думок і рішень. В ЦК, обраному в березні 1919 p. VIII з'їздом РКП(б), з'явилося бюро для вирішення головних політичних питань у складі Л.Каменева, M.Крестінського, В.Леніна, Й.Сталіна і Л.Троцького. Всі рішення, які приймалися політбюро ЦК, вважалися рішеннями ЦК. Члени політбюро ЦК мали рівний статус і розв'язували питання більшістю голосів, проте лідерство В.Леніна було незаперечним.

20 грудня 1917 р. Раднарком прийняв таємний декрет про заснування Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ЧК). На момент створення ЧК не були оголошені її функції і повноваження, що призвело до страхітливих наслідків, оскільки дало цій організації можливість претендувати на такі привілеї, які спочатку зовсім не передбачалися. Створювана за зразком царської таємної поліції, вона не могла застосовувати до громадян будь-яких юридичних санкцій і повинна була передавати справи на розгляд революційних трибуналів, які й мали виносити вироки. Проте досить швидко процедура спростилася і ВЧК отримала право виносити і здійснювати вироки.

Отже, взявши владу у листопаді 1917 р. під приводом нездатності Тимчасового уряду вивести країну зі світової війни і подолати економічну кризу, більшовики накинули суспільству утопічну соціально-економічну систему, яка діяла лише під тотальним примусом держави і ставила суспільство в повну залежність від державних інститутів, а ще точніше - від державної бюрократії, номенклатури.

Ця політика з дивовижним цинізмом провадилася протягом 1918- 1921 рр. і зрештою викликала неприхований опір суспільства, яскравим проявом якого стала громадянська війна. Особливо жорстокою вона була в Україні, де селянство складало переважну частину населення і до того ж, на відміну від російського селянства, схильного до общинних форм господарювання, віддавало перевагу індивідуальним методам господарювання. Це і пояснює невдачі в утвердженні радянської влади в Україні, запеклий характер громадянської війни на її території.