Історія України - Литвин В.М. - Повторна колективізація сільського господарства

Після оголошення колективізації добровільною справою селяни почали виходити з колгоспів. Тим часом 25 липня 1930 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило директиви зі складання контрольних цифр на 1930/31 господарський рік, в яких передбачалося доведення рівня колективізації селянських господарств на Волзі, Північному Кавказі і в степовій зоні України до 65-75 %. У центральних регіонах Росії і в лісостеповій зоні України частка колективізованих господарств мала дійти до 35-45 %. ЦК ВКП(б) підготував і розіслав директивний лист партійним комітетам з вимогою відмовитися від вичікувального ставлення "до нового припливу в колгоспи" і добитися "потужного піднесення колгоспного руху".

Оскільки нові засоби тиску ніхто не міг запропонувати, на озброєння взяли те, що було випробуване раніше. На початку грудня 1930 р. пленум ЦК КП(б)У розглянув питання "Про колективізацію" і записав у резолюції: "Нещадний наступ на глитая по всьому фронту (хлібозаготівлі, фінансові заходи тощо), ліквідація куркуля в районах суцільної колективізації, переселення розкуркулених за межі села і повинні стати складовою частиною боротьби колгоспних та бідняцько-середняцьких мас одноосібників за здійснення суцільної колективізації". На цьому пленумі ЦК лунали спантеличені запитання: як же так, адже ми своїх куркулів уже давно заслали на Соловки, нема вже у нас куркулів! На такі питання секретар ЦК П.Любченко відповідав: куркуль не вичерпується реєстром 1930 р., куркуль на селі є, бо він у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня і щогодини!

Друга операція з розкуркулювання почалася після завершення посівної кампанії 1931 р. і здійснювалася централізовано. З України належало вивезти 30 тис. сімей в Уральську область. Втім влітку 1931 р. з України депортували меншу кількість селянських сімей, ніж планувалося, - 23,5 тис. Виявилося, що більш "мобілізуючу" роль відіграє податкова політика. Вона будувалася на засадах перепаду: за незмінної величини обкладення колгоспники звільнялися від податку або їм надавалися істотні пільги в оподаткуванні, а весь недобір покладався на одноосібників у вигляді додаткового оподаткування. За цих умов господарювати на землі ставало невигідним, і одноосібники або вступали в колгосп, щоб зняти з себе тягар непосильних податків, або переставали сіяти і перебивалися випадковими заробітками.

Розкуркулювання і податковий тиск зробили свою справу. У 1931 р. повторна колективізація була здійснена за короткий строк. Динаміка колективізованих господарств по регіонах України у цьому році виглядала так (у відсотках, за питомою вагою усуспільненої землі в усій орній землі):

Отже, восени 1931 р. Україна майже повністю була колективізована. Одноосібники були поставлені податковою політикою держави у таке становище, що говорити про них як про виробників сільськогосподарської продукції стало неможливо. Як правило, сім'ї таких "одноосібників" існували за рахунок праці у відході (в містах, робітничих селищах, на новобудовах) і з того, що вдавалося виростити на жалюгідній за розмірами присадибній ділянці.

З виникненням колгоспного ладу держава позбулася турботи доходити до кожного селянського двору, щоб узяти собі за продрозкладкою чи за контрактацією потрібну частку виробленої продукції. Тепер вона могла взяти все, але повинна була брати на себе й турботу за виживання працюючих у селі, за організацію колгоспної праці. Тепер селяни, подібно до робітників і службовців, працювали в державному секторі економіки (не мало значення, що він називався колгоспно-кооперативним). Держава мусила взяти на себе патерналістські функції не тільки щодо робітничого класу, але й щодо селянства.

В до колгоспному селі нечисленні члени державної партії об'єднувалися в первинні організації, побудовані за територіальною ознакою. З появою колгоспів стало потрібним, щоб в них утворилися власні партійні організації. В лютому 1931 р. ЦК ВКП(б) затвердив "Положення про осередок ВКП(б) у колгоспах" і зобов'язав районні партійні комітети перебудувати територіальні осередки в колгоспні і радгоспні. З початком суцільної колективізації були полегшені обмеження для селян на вступ до партії, і кількість комуністів у сільській місцевості України за 1930-1931 рр. зросла з 40 до 112 тис. осіб. Основну частину первинних організацій за 1931 р. вдалося перетворити з територіальних на виробничі. З 7017 наявних осередків 4767 були колгоспними, а 911 - радгоспними.

Однак порівняння кількості колгоспних партосередків (4767) з кількістю колгоспів (32 150) свідчить про те, що перебудова виявилася формальною. І справді, найбільш поширеними стали не колгоспні, а міжколгоспні осередки, які принципово не відрізнялися від територіальних. У них об'єднувалося по кілька колгоспів, іноді - до десятка. За цих умов райкоми партії змушені були діяти, як і раніше, - за допомогою уповноважених. Допоки виробництво трималося на індивідуальній праці селянина-власника, дії уповноважених зводилися, як правило, до відчуження наявної продукції. Коли ж виробництво стало артільним, агресивне і некомпетентне втручання уповноважених діяло на нього найбільш згубним чином.

Справжній хаос в управління сільським господарством внесла адміністративно-територіальна реформа. Влітку 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б) було вирішено зміцнити районну ланку управління. Це можна було зробити за рахунок ліквідації округів і відрядження окружних працівників у районну ланку управління. Після ліквідації округів Російська Федерація переходила на триступеневу систему управління: центр-область-район. У інших союзних республіках областей не існувало, і ліквідація округів означала перехід на двоступеневу систему управління: центр-район. Але Україна була надто великою для того, щоб центр спілкувався безпосередньо з районами. У цьому партійно-радянські керівники республіки пересвідчилися вже з осені 1930 р., коли Харків почав управляти півтисячею самостійних адміністративних одиниць (484 сільські райони, 18 міст і Молдавська АСРР).

Керівництво України витримувало управлінський хаос упродовж півтора року. Потім воно звернулося до Москви за дозволом утворити області за російським зразком. У лютому 1932 р. було вирішено організувати п'ять областей (Харківську, Київську, Одеську, Дніпропетровську та Вінницьку), а в липні - Донецьку область. У жовтні 1932 р. на частині території Київської і Харківської областей була утворена Чернігівська область.