Історія України - Литвин В.М. - Українське питання в Другій Речіпосполитій Польській

У діяльності Ю.Пілсудського ідея відродження багатонаціональної Речі Посполитої займала провідне місце. У січні 1920 р. польський уряд скасував Галицький крайовий сейм і крайовий виділ. У грудні того ж року була скасована територіальна окремішність Галичини. У вересні 1921 р. на всіх східних землях був запроваджений єдиний для всієї держави поділ на воєводства, повіти і зміни. Термін "Східна Малопольша", який був історичною назвою Західної Галіції з центром у Кракові, поширився на всю Галичину. На території Східної Галичини були утворені три воєводства - Львівське, Станіславське і Тернопільське. Щоб переконати європейську громадськість у польському характері цих територій, до Львівського воєводства були приєднані вісім повітів Західної Галіції з переважно польським населенням.

Волинське і Поліське воєводства, які були утворені на землях, що належали раніше Російській імперії, отримали назву "Східні окраїни" (креси). До цих воєводств були приєднані корінні польські землі, аби збільшити в них частку польського населення. Натомість Лемківщина була приєднана до Краківського воєводства. Значна частина українських територій була включена до Люблінського воєводства.

26 вересня 1922 р. польський сейм прийняв юридичний акт "Про засади загального самоврядування воєводств, зокрема воєводства Львівського, Тернопільського і Станіславського". Виділення Східної Галичини навіть у назві визначало демагогічний характер цього закону, явно спрямованого на створення ілюзії рівноправності української національної меншини на території, яка ще мала статус міжнародної. Закон передбачав створити в цих трьох воєводствах (інші українські воєводства в рахунок не бралися, тому що їхня приналежність Польщі не ставилася під сумнів) окремі двопалатні - польські і українські - воєводські самоврядні сеймики. Вони були наділені широкими повноваженнями. Цим же законом особам української національності гарантувалися участь у державній і самоврядній адміністрації, рівноправність української мови і греко-католицької релігії. Закон залишився, однак, на папері до кінця існування Другої Речі посполитої Польської.

У березні 1921 р. польський сейм прийняв Конституцію, за якою Польща проголошувалася республікою, в якій влада належить народу. Законодавча влада надавалася Національним зборам у складі двох палат - сенату і сейму. Депутати обиралися загальним, рівним, прямим, безпосереднім, таємним, пропорційним голосуванням на п'ять років. Виконавча влада належала президенту та уряду. Функції президента зводилися до представницьких, а уряд був відповідальний перед сеймом. Конституція гарантувала демократичні права і свободи, право приватної і колективної власності, соціальне забезпечення на випадок хвороби та безробіття. Проте національні меншини одержали тільки культурно-національні права, про реальну автономію в Конституції не йшлося. Не дивно, що демократична фразеологія Конституції Польщі здавалася українцям відірваною від життя. Вони робили висновки з практики щоденного спілкування з місцевими властями.

На осінь 1922 р. були призначені вибори в сейм. Проводячи їх у Східній Галичині, польський уряд розраховував перетворити виборчу кампанію на своєрідний референдум. Тому українські політичні сили, крім маловпливової українсько-руської партії хліборобів, закликали населення бойкотувати вибори. Церква теж підтримала бойкот. Партії звернулися до країн Антанти і "всього культурного світу" з відповідними відозвами. Бойкот виборів польська адміністрація розглядала як акцію, спрямовану з радянської України. За цих умов польський уряд зміцнив охорону кордону і розпочав арешти українських політичних діячів.

Однак репресивні заходи практично не вплинули на ситуацію. Зірвати бойкот польським властям не вдалося. У Східній Галичині (в її нових адміністративних кордонах) у виборах до сейму взяло участь в основному польське населення. За кандидатів від українського списку, представленого партією хліборобів, проголосувало менше 3 % виборців. Не бойкотувало виборів населення українських територій, які до революції знаходилися у складі Росії.

Депутатами Національних зборів було обрано 26 українців - 20 послів сейму і 6 сенаторів. Вони створили Українську парламентську репрезентацію. 23 січня 1923 р. представник Українського сеймового клубу С.Підгірський від імені населення Волині, Холмшини, Підляшшя і Полісся заявив, що українські парламентарії ставлять собі за мету відродження самостійної національної державності. Разом з тим, представники українського населення висловлювали готовність співпраці з польським народом і з усіма народами, які входили до складу Речіпосполитої Польської. Умовою співпраці мала бути можливість кожному народу, який займав окреслену територію, вповні реалізувати своє право на самовизначення, на вільний розвиток усіх сфер життя.

Проте польська адміністрація тримала курс на інтеграцію східних кресів у польській національній державі. Це означало, що місцеве населення рано чи пізно мусило полонізуватися, відмовитися від своєї національної ідентичності. Назви "українець", "український" в офіційній мові були заборонені. У затверджуваних сеймом законодавчих актах, в інших державних документах почали вживатися терміни "русини", "православні", "тутешні", "волиняки", "поліщуки".

У Східній Галичині політика польського уряду була агресивно-наступальною внаслідок невпевненості у можливості утримати цю територію, що мала міжнародний статус. Після проведеного перепису населення, який мав засвідчити "перевагу польського елементу", після виборів у сейм уряд у листопаді 1922 р. видав наказ про призов на військову службу громадян 1900-1901 рр. народження. Коли українці, які не вважали себе громадянами Польської держави, почали протестувати, призов у армію почали здійснювати примусовими засобами. Навчатися у Львівському університеті дозволялося лише тим, хто відслужив у польському війську.

Недалекоглядність польських правлячих кіл неминуче повинна була негативно позначитися на внутрішній стабільності держави, якій ще не виповнилося і п'яти років. У неділю 18 березня 1923 р. на площі біля собору св. Юра у Львові зібралося близько 20 тис. українців. 82-річний патріарх українського визвольного руху, у минулому віце-президент парламенту Австро-Угорщини професор Юліан Романчук зачитав слова присяги, яку присутні вголос повторювали поодинокими реченнями, піднісши праву руку догори. Текст присяги звучав так: "Ми, український нарід, клянемося, що ніколи не погодимося на панованє Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній соборній державі". Клятва недвозначно свідчила про те, що населення Східної Галичини не бажало в своїй більшості змиритися з перебуванням у чужій державі. Тим більше, що в наступні роки панівні кола Польської держави робили все, щоб вона залишалася ворожою для національних меншин, які жили на своїй землі і не вважали себе меншиною.