Історія України - Литвин В.М. - Політика "культурної революції" та її жертви

З початком сталінської "революції зверху" розпочався від-кат і в політиці українізації. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.

Першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції стала справа "Спілки визволення України". Процес був задуманий з метою дискредитації національної інтелігенції. Організатори справи поставили на чолі цієї міфічної спілки одного з керівних діячів Української революції, віце-президента ВУАН Сергія Єфремова. Всього на лаві підсудних опинилося 45 осіб - два академіки ВУАН (С.Єфремов і М.Слабченко), 15 професорів вузів, 10 учителів, письменники, священики, редактори, кооператори, студенти. У минулому 31 звинувачений входив до різних українських політичних партій, шестеро були членами Центральної Ради, двоє - міністрами УНР, один - прем'єр-міністром (В.Чехівський). Третина підсудних працювала в системі ВУАН.

Жертвами справи СВУ стали не тільки 45 звинувачуваних, які опинилися у березні 1930 р. на судовій лаві у приміщенні Харківського оперного театру. Ще 700 осіб були заарештовані невдовзі у зв'язку з цією справою. А всього під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.

Розкручування справи СВУ відбувалося одночасно із цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Я "Орського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського. Але своєю надмірною увагою до національних аспектів історії офіційний метр української марксистської науки не вписався в нову схему радянської історії, яка розроблялася в Москві. На початку 1930 р. його вичистили з партії, а через рік заарештували в Ленінграді і перевезли до Харкова, де чекісти уже створювали нову "контрреволюційну" організацію на зразок СВУ - "Український національний центр" (УНЦ).

"Слідство" у справі УНЦ велося протягом 1930-1931 рр. До справи притягли 50 осіб, близько тридцяти з них були колишніми членами УПСР і УСДРП. Зокрема, були заарештовані В.Голубович, Н.Петренко, І .Лизанівський, Ю.Ярослав, які у травні 1921 р. проходили у "Справі членів ЦК УПСР". У центрі УНЦ чекісти мали намір поставити М.Грушевського. Його заарештували, вибили потрібні свідчення і перевезли до Москви. Під час допиту в ОДПУ в квітні 1931 р. Грушевський заявив, що його попередні свідчення не відповідають дійсності. У серпні справу проти голови Центральної Ради було припинено, але в'їзд в Україну йому заборонили. До самої смерті в 1934 р. М.Грушевський жив у Москві під наглядом агентів ДПУ. Вирок же у справі УНЦ було винесено в закритому порядку в лютому 1932 р. Він був м'яким (від трьох до шести років ув'язнення), але більшість звинувачених з тюрми не вийшла. Починаючи з 1934 р., на 33 учасників процесу УНЦ завели нові справи, 21 був розстріляний, більшість інших загинула в тюрмах і концтаборах.

7 січня 1933 р. Сталін виступив на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) з доповіддю "Підсумки першої п'ятирічки", в якій цілий розділ присвятив боротьбі з "рештками ворожих класів". Це була програма репресій, орієнтована на те, щоб "покінчити з цими елементами швидко і без особливих жертв". На перше місце він висував боротьбу зі "шкідництвом". Високо оцінюючи драконівський закон про охорону суспільної власності, він назвав його "основою революційної законності вданий момент". На друге місце ставив боротьбу з "переродженцями і дворушниками" в партії, прибічниками "контрреволюційної теорії згасання класової боротьби". Це був незамаскований заклик до розправи з тією частиною членів державної партії, яка брала не досить енергійну участь у розгортанні репресій. Третім напрямом репресій Сталін називав ліквідацію "решток ворожих класів", а четвертим і останнім - боротьбу проти учасників старих "контрреволюційних" партій і колишніх опозиціонерів у лавах більшовиків. Вся програма репресій, розрахована на другу п'ятирічку, мала превентивний, попереджувальний характер. Інакодумці не влаштовували тоталітарний режим самим своїм інакодумством, загрозою впливу на більш широкі верстви населення.

Сталінська програма репресій послідовно виконувалася в Україні. Проте в найбільшій національній республіці СРСР, яка становила для тоталітарного режиму й найбільшу загрозу, вона істотно відрізнялася від загальносоюзних показників масштабами і спрямованістю. Спрямованість терору в Україні визначається змістом партійних резолюцій. 24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) поставив завдання перед керівництвом КП(б)У "вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій". Цим рішенням в Україну на посаду секретаря Харківського міськкому і обкому партії та секретаря ЦК КП(б)У направлявся секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев. В мандаті, який Постишев отримав за рішенням ЦК ВКП(б), було чотири пункти: розгромити "націоналістичну контрреволюцію" в радянському апараті; розгромити "націоналістичний ухил" М.Скрипника; перевірити всі ділянки соціалістичного будівництва, де мала місце контрреволюція; перебудувати форми і методи керівництва українською культурою. Постишев направлявся в Харків разом із В.Балицьким, який 17 лютого 1933 р. став головою ДПУ УСРР і повноважним представником ОДПУ в Україні.

Під боротьбу зі "скрипниківщиною" В.Балицький створив "Українську військову організацію" (УВО), яка характеризувалася як повстанська, шпигунська і диверсійна. За звинуваченням у приналежності до УВО чекісти заарештували людей, особисто близьких до Скрипника. Відкрита атака на М.Скрипника почалася на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Від нього вимагали самокритичного визнання помилок націоналістичного характеру в керівництві Наркоматом освіти. Чотири варіанти листа Скрипника з визнанням помилок, який мав бути опублікований у пресі, Постишева не задовольнили. 7 липня, коли останній варіант цього документа був відкинутий, М.Скрипник пішов із засідання політбюро ЦК у свій робочий кабінет і там застрелився.

З апарату Наркомосвіти було вичищено близько 200 "націоналістів і ворожих елементів". В обласних управліннях освіти за 1933 р. змінили керівництво повністю, в районних - на 90 %. Істотних кадрових втрат зазнали ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксоленінських інститутів (ВУАМЛІН). У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури. Харківський інститут української культури ім. Д.Багалія, Інститут української літератури ім. Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія", Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".

Теоретичне обґрунтування погрому культурних сил України дав у січні 1934 р. И.Сталін. Виступаючи зі звітною доповіддю на XVII з'їзді ВКП(б), він декларував, що підключення органів державної безпеки до культурного будівництва в Україні було цілком закономірним, а "ухил до українського націоналізму" став головною небезпекою у республіці.

Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. На січневому (1936 р.) пленумі ЦК КП(б)У Постишев твердив:

"Вороги весь час намагалися і намагаються змалювати картину таким чином, шо ми тут на Україні били не націоналістів, не контрреволюціонерів, не шпигунів і диверсантів, а нібито українців". Щоб довести протилежне, здійснювалися різноманітні показові акції. Зокрема, XII з'їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова в Київ. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім. Т.Шевченка, історії України та українського фольклору. Останній очолив відомий погромник національної інтелігенції А.Хвиля.

З приїздом М.Хрущова в Україну (січень 1938 р.) проблема українізації стала неактуальною. З точки зору нових керівників республіки, якраз становище російської мови вимагало докорінного поліпшення. У червні 1938 р. XIV з'їзд КП(б)У підкреслив у своїх резолюціях необхідність "ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні російської мови в неповних середніх і середніх школах, а також у вузах". Із запровадженням практичних заходів не забарилися. З лютого 1938 р. в Україні почалася поступова ліквідація національних районів та сільрад. У квітні 1938 р. з'явилася постанова ЦК КП(б)У про переведення шкіл національних меншин на українську або російську мови викладання. Навчання мовами національних меншин в "особливих національних школах" визнавалося недоцільним і навіть шкідливим. Такі школи кваліфікувалися як "вогнища буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей".

Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію, керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. У липні 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!" стало масовим: у 1929/30 р. воно вже налічувало майже 10,5 тис. первинних осередків і понад 900 тис. членів. До роботи з лікнепу було підключено 310 тис. культармійців - учителів, комсомольців, старшокласників. У другій п'ятирічці до працюючих, які залишалися неписьменними, почали вживати засоби адміністративного тиску. У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.

Щоб кількість неписьменних не поповнювалася за рахунок покоління, яке тільки вступало в життя, треба було охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. в країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво- і однорічних школах-курсах. У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. У другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.

Вища школа до першої п'ятирічки зберігала в основному дореволюційну структуру. В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного, Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути. Реорганізація збільшила кількість вузів з 42 до 155. Число студентів у них зросло з 41 до 69 тис. осіб.

У 1930 р. з'явилася нова форма технічного навчання - завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах, які мали кадри досвідчених інженерів, - Харківському електромеханічному заводі, Штерівській електростанції, Кадіївській шахті № 1 та ін. У 1931 р. в Харкові відкрилася Промислова академія з вечірніми відділеннями в Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. В цій системі вузів готувалися керівні кадри для нових галузей промисловості. Роком раніше в Харкові почала працювати агроіндустріальна академія, в якій отримували вищу освіту директори МТС, радгоспів, інших підприємств сільськогосподарського профілю. В другій п'ятирічці існування дрібних вузів було визнане недоцільним. У 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.

У міру того, як розвивалася середня загальноосвітня школа, питома вага робітфаківців серед студентів знижувалася. У 1933 р. працювали 533 робітфаки, які давали вузам третину студентів. Це був пік робітфаківської форми навчання. Після цього мережа робітфаків почала інтенсивно згортатися. З 1933 р. були введені вступні іспити у вузах за профілюючими предметами. Для тих, хто закінчував вузи, запроваджувалися дипломні роботи (проекти), які мали бути захищені. Це наблизило якість підготовки спеціалістів до рівня дореволюційного. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 грудня 1935 р. були скасовані обмеження за соціальною ознакою абітурієнтів.

За відсутності університетів в Україні 20-х рр. наукові дослідження майже винятково провадилися в інститутах та інших закладах Всеукраїнської академії наук. Впродовж 10 років ВУАН залишалася установою, на яку державна партія могла впливати обмеженою мірою. Лише в 1929 р. ЦК КП(б)У наважився на операцію, яка істотно змінила обличчя академічної корпорації. РНК УСРР виділив у цьому році 33 вакансії дійсних членів, що перевищувало кількість вакансій, надану за попереднє п'ятиріччя 1923-1928 рр. Був створений так званий цековський список претендентів, за який академіки уперше за всю попередню і наступну історію установи змушені були голосувати відкрито. Щоб зберегти науковий рівень ВУАН, до цековського списку були включені вчені, які могли тільки зміцнити авторитет усієї корпорації, - О.Богомолець, М.Вавилов, М.Возняк, О.Гольдман, Ф.Колесса, М.Кравчук, Є.Опоков, О.Палладін, Є.Патон, Г.Проскура, М.Слабченко, М.Холодний, В.Щурат, Д.Яворницький. Разом з тим дійсними членами

ВУАН були обрані державні діячі, які не мали зовсім або мали дуже обмежені наукові досягнення: В.Затонський, Г.Кржижановський, С.Семковський, М.Скрипник, О.Шліхтер, М.Яворський.

Політична розправа із С.Єфремовим і поява у новому поповненні академіків "своїх людей" дали можливість політбюро ЦК КП(б)У сформувати таку Президію ВУАН, яка її влаштовувала, У листопаді 1929 р. президентом ВУАН був переобраний Д.Заболотний, а після його смерті в липні 1930 р. - О.Богомолець. Він здійснив перебудову структури Академії: основною науково-організаційною ланкою замість науково-дослідної кафедри ставав інститут. Якщо в 20-ті рр. пануючими в Академії були гуманітарні цикли наук, то з початку 30-х рр. на перше місце вийшов природничо-технічний відділ, а в ньому - індустріально-технічний цикл наук. Академія почала швидко поповнюватися новими інститутами. У 1929 р. виникли Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Інститут єврейської культури, в 1930 р. - Інститут зоології і біології, Інститут мовознавства, в 1931 р. - Інститут хімії та Інститут ботаніки. У цьому році до складу Академії було передано з підпорядкування Наркомату освіти ряд науково-дослідних установ - Інститут мікробіології і епідеміології, Інститут польської культури, Інститут фізики. У 1934 р. було створено інститут гірничої механіки, Інститут клінічної фізіології, Раду з вивчення продуктивних сил УСРР, Інститут хімічної технології, Геофізичну обсерваторію, Інститут математики, Інститут історії матеріальної культури, Інститут електрозварювання, Інститут біозоології. В систему ВУАН було передано Інститут водного господарства та Інститут біохімії.

У 1936 р. після затвердження нового статуту ВУАН була перейменована на Академію наук УРСР. У 1938 р. в систему АН УРСР увійшов створений десятиліттям раніше Український фізико-технічний інститут (УФТІ), де провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів. Молоді вчені цього інституту уперше в СРСР здійснили ядерну реакцію розщепленням ядра літію (О.Вальтер, ГЛатишев, ОЛейпунський, К.Синельников).

Праці математиків М.Крилова та його учня М.Боголюбова сприяли розвиткові теорії диференціальних рівнянь. З іменами цих великих учених пов'язаний також прогрес досліджень у галузі математичної фізики. Вони розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвиткові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв'язанні технічних задач.

У заснованому Л.Писаржевським Інституті хімії були закладені основи електронної теорії каталізу. Під керівництвом академіків П.Тутковського, В.Різниченка і Є.Опокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України, перш за все в Донбасі і на Криворіжжі. У 1930 р. була складена перша гідрологічна карта України.

Створена Є.Патоном у 1929 р. кафедра інженерних споруд зі зварювальною лабораторією при Київському політехнічному інституті започаткувала матеріалознавчі дослідження, які негайно і ефективно запроваджувалися в практику. Нові методи зварювання використовувалися на Дніпробуді, будівництві Магнітогорського металургійного комбінату, інших новобудовах.

Плідних успіхів у галузі біологічних наук досягли колективи під керівництвом О.Богомольця (патофізіологія), О.Палладіна (біохімія нервової і м'язової діяльності), Г.Фольборта (фізіологія травлення), Д.Воронцова (фізіологія нервової системи і електрофізіологія).

Переломною в літературному житті стала постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 р. Постанова зобов'язувала художню інтелігенцію перебудувати творче життя на ідейних засадах марксизму-ленінізму, користуватися у своїй творчості методом соціалістичного реалізму, черпати сюжети для творів у повсякденному житті, пропагувати пафос соціалістичного будівництва, трудові подвиги стахановців, провідну роль партії в суспільно-політичному житті. Всі, хто не підпорядковувався правилам гри, встановленим державною партією, позбавлялися підтримки, зокрема й матеріальної, і наражалися на переслідування, у тому числі з боку органів державної безпеки.

На з'їзді письменників України у червні 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України. Серед понад трьох сотень членів СРПУ були не тільки професійні письменники і поети, а й аматори з числа робітників та селян, оскільки ще 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу. В Україні на нього відгукнулося близько 2 тис. робітників.

Услід за літераторами об'єдналися в творчі спілки театральні діячі, художники, композитори. Через спілки вони одержували замовлення, матеріальну підтримку, путівки в санаторії, квартири тощо. Контролювати творчість члена спілки було простіше, ніж поведінку економічно незалежного митця.