Історія України - Литвин В.М. - Утворення ОУН та її боротьба з режимом

Перший конгрес Організації українських націоналістів відбувся 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні. Конгрес проголосив намір здійснювати "політику всеукраїнського державництва" і протистояти всім партійним і класовим угрупованням українства. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), шо мала б становити своєрідний орден "луччих людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" із вождем на чолі, який сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаганді та вихованні політичних кадрів виокремлювалась роль й авторитет провідника.

Конгрес обрав провід ОУН (ПУН), який очолив Є.Коновалець. Голова ПУНу наділявся великими повноваженнями. Влада його поширювалася на всі сторони життя ОУН. Кожний член організації мусив підпорядковуватися йому безоглядно. У складі проводу утворювалися референтури - організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв'язку, фінансів.

На конгресі було закладено основи організаційно-територіального поділу ОУН на західноукраїнських (ЗУЗ) та східноукраїнських (СУЗ) землях, а також за межами України. На етнічних землях структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції - з відділів.

Наголошуючи на недемократичних засадах функціонування ОУН, варто відзначити, шо український націоналізм міжвоєнного періоду не міг існувати й діяти як демократична структура. Він мусив набути тоталітарних рис, щоб вижити у тогочасних політичних умовах. Але йому не були притаманні расизм і антисемітизм, хоча у працях деяких публіцистів 30-х рр. з табору ОУН було немало антисемітських висловів.

Теоретичні засади діяльності ОУН розробляли М.Сціборський, Ю.Вассиянта інші діячі націоналістичного руху, відштовхуючися віддонцовського "чинного націоналізму". Націоналізм ОУН вони називали організованим, або революційним. Проте прищепилася інша назва, скоріше родова, ніж видова, - "інтегральний націоналізм". Авторитетний американський спеціаліст з історії українського націоналізму Дж.Армстронг уперше ототожнив останній з інтегральним націоналізмом і виділив чотири головні характеристики цього родового поняття:

♦ віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші;

♦ містична ідея єдності всіх особистостей, які складають націю, заснована на припущенні, що люди об'єднуються в органічне ціле біологічними характеристиками або незворотними наслідками спільного історичного розвитку;

♦ наявність харизматичного лідера або групи лідерів, котрі вважаються уособленням "волі нації";

♦ культ дії (чину), війни, насильства як вираження "вищої біологічної життєздатності нації".

Націоналізм ОУН прагнув виховати новий тип українця: "сильної людини" з "невгнутим" характером, фанатично відданої ідеалам руху і готової пожертвувати для них собою й іншими. Важливим інструментом цього виховання була терористична діяльність членів ОУН. Терор спрямовувався не тільки і не стільки проти поляків, скільки проти тих українців, які були прибічниками діалогу з поляками. Звичайно ж, найбільшого розголосу здобували вбивства поляків. Одним з найголосніших стало вбивство посла сейму Т.Голувка 29 серпня 1931 р. Цей політичний діяч з оточення Ю. Пілсудського мав великий вплив на політику маршала. Т.Голувко не заперечував прав українців на державність, але тільки на схід від Збруча. Щоб перетворити українців Другої Речіпосполитої в лояльних громадян, він вважав необхідним надати їм певні національно-культурні права. Оунівці розглядали його як небезпечного противника, тому що його позиція імпонувала центристським політичним силам української національної меншини.

22 березня 1932 р. бойовик Ю. Березинський розстріляв комісара львівської політичної поліції Е.Чеховського, який відзначався надзвичайною жорстокістю при допитах політв'язнів. У листопаді невдачею закінчився напад бойовиків ОУН на пошту в Городку з метою експропріації грошей. У січні 1933 р. крайову екзекутиву ОУН очолив С.Бандера, і з цього часу ОУН зробила наголос на індивідуальному терорі.

Особливо сильне враження в Польщі та за її межами справило вбивство у Львові в жовтні 1933 р. завідуючого канцелярією генерального консульства СРСР О.Майлова. Цей незначний за посадою службовець увійшов у приміщення разом з охоронцем. Думаючи, що це консул, бойовик забив його двома пострілами, а потім поранив охоронця, кинув зброю і став спокійно чекати приходу поліції. Задум акції полягав у тому, щоб на судовому процесі висловити протест української громади з приводу замовчуваного радянським урядом голоду в УСРР. Суд тривав лише один день і оголосив бойовику М Леміку смертний вирок, який пізніше замінили на довічне ув'язнення у зв'язку з неповноліттям.

У травні наступного року терористичний акт було здійснено в редакції львівської прокомуністичної газети "Праця". У зізнаннях перед польським судом на Львівському процесі (червень 1936 р.) С.Бандера заявив, що це був демонстративний і застерігаючий крок, скерований проти політичних сил, що перебували на службі Москви. Він підкреслив, що ОУН бореться як із польськими окупантами, так і з комуністичними елементами й угодовцями в українському середовищі. Лояльність до польських або російських окупантів України провідник ОУН розглядав як "національний злочин".

Вершиною терористичної діяльності ОУН став замах 15 червня 1934 р. на міністра внутрішніх справ Б.Перацького, цілком справедливо звинуваченого в організації політики "пацифікації" 1930 р.

Після вбивства Перацького польський уряд створив концтабір у Березі Картузькій і денонсував закон про захист національних меншин. Польща виступила в Лізі Націй з вимогою застосувати міжнародні санкції проти тероризму. Йшлося насамперед про ненадання політичного притулку емігрантам. У цій ситуації Є. Коно валець заборонив терористичні акти на території Польщі. Проте накази вже заарештованого С.Бандери продовжували діяти. Одним з них був наказ про фізичну ліквідацію директора української академічної гімназії у Львові 1.Бабія. Колишній старшина УГА, Бабій користувався великим авторитетом в українській громаді. Він був противником політичного терору і забороняв своїм учням вступати в ОУН. Після кількох попереджень, які не вплинули на директора гімназії, останній був забитий бойовиком 25 липня 1934 р.

Цей замах істотно підірвав популярність націоналістів у Західній Україні. Митрополит А.Шептицький в окремому пастирському посланні засудив діяльність ОУН, вказавши на те, що вона не підриває влади Польської держави, а тільки накликає репресії на українців. Ідейні засади Й тактику українських націоналістів критикували лідери українських центристських партій С.Баран, В.Мудрий, М.Руднииька, В.Старосольський та ін.

З укладенням у січні 1934 р. пакту про ненапад між Німеччиною і Польщею були видані польським властям один з організаторів замаху на Б.Псрацького М.Лебедь та група інших активістів руху. Навесні 1935 р. чеська поліція вилучила архів члена ПУНу О.Сеника-Грибовського, в якому зберігалося листування членів ПУНу і облікові картки на більш ніж 2 тис. функціонерів ОУН. Незабаром з інформацією, що містилася у цьому архіві, була ознайомлена польська поліція.

За німецькими джерелами, в середині 30-х рр. ОУН мала до 1500 активних членів. І лише за 1929-1934 рр. польська поліція заарештувала 1024 членів ОУН. З листопада 1935 р. до січня 1936 р. у Варшаві тривав процес над членами крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. С.Бандера, Я.Карпинець і М.Лебедь зустріли свій смертний вирок вигуками "Слава Україні!" Дев'ятьох інших керівників крайового проводу засудили до тюремного ув'язнення на строк від 7 до 15 років. Пізніше на підставі амністії смертна кара була замінена довічним ув'язненням. В'язні вийшли на волю після розвалу Польської держави у 1939 р.

Мужня поведінка С.Бандери та його соратників на процесі справила сильне враження не лише на українське, а й на польське суспільство.

На початку 1935 р. крайову екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях очолив Лев Рсбет. Він припинив бойові акції і зосередився на відбудові мережі територіальних організацій ОУН та вишколі їх членів. Інколи вся діяльність ОУН зводилася до звичайної культурно-освітньої роботи, з чим були рішуче незгодні Р.Шухевич та інші активісти. Проте Ребет витримував намічену лінію. Незважаючи на непопулярність серед багатьох бойовиків, "новий курс" Ребета виправдав себе. За три роки ОУН відновила свої осередки на західноукраїнських землях. Зростаюча популярність ОУН серед молоді викликала тривогу радянських спецслужб, які 23 травня 1938 р. у Роттердамі (Голландія) знищили Є. Коновальця.

Проблема українсько-польських відносин була головною і в діяльності українських партій, що сповідували помірковані ідеї. Найбільш впливовими поміж них були національні демократи - Українська національно-демократична партія (УНДП), створена ще в 1899 р. У своїх лавах партія об'єднувала переважно інтелігентів. Напередодні Першої світової війни із 31 українського депутата Віденського парламенту 26 були представниками УНДП. З 12 членів уряду ЗУНР 8 були представниками цієї партії. Голова Народного (центрального) комітету УНДП КЛевицький очолював Українську Національну Раду.

На з'їзді в березні 1919 р. УНДП була перейменована на народно-трудову (УНТП). Після загибелі ЗУНР партійні лідери поділилися на дві частини: одні продовжували протистояння з польською окупаційною адміністрацією і варшавським урядом, сподіваючись на підтримку країн Антанти у відродженні української державності (Є.Петрушевич), а інші почали шукати можливості для порозуміння (В.Бачинський - в краї, С.Голубович і КЛевицький - в еміграції).

Тим часом небажання польського уряду реалізувати закони в інтересах національних меншин підштовхувало українські партії до об'єднання на антипольській платформі. На початку 1925 р. Українська партія національної роботи (УПНР) опублікувала "Тези української національної політики". В них пропонувалося створити широке об'єднання політичних сил Східної Галичини і Волині. Було утворено консолідаційну комісію, до якої увійшли: від трудовиків - С.Голубович, А.Малецький, М.Струтинський, від групи, об'єднуваної газетою "Діло", - В.Охримович, Д.Левицький, М.Стефанівський, від УПНР - Д.Паліїв, В.Кульмович, В.Целевич. Установчий з'їзд нової партії відбувся 11 липня 1925 р. Партія отримала назву Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Головою її було обрано Д Левицького. У відозві до української громади УНДО заявила, що її метою є здобуття самостійної і соборної Української держави.

Великий вплив УНДО на українську громадськість підтвердили вибори 1928 р. в сейм і сенат Другої Речіпосполитої. До сейму було обрано 46, а до сенату - 11 українців. УНДО разом з іншими партіями державницької орієнтації мало 35 своїх представників у сеймі і 10 в сенаті. Цей успіх свідчив, що центристську партію підтримує українське суспільство і якраз через це вона зможе змусити всі національні політичні сили просуватися вперед "в одній суспільній фаланзі".

Польські політичні сили, незважаючи на постійну і жорстоку боротьбу за владу між собою, займали в національному питанні більш-менш однакову позицію. Навіть представники тих політичних сил, які розуміли український інтерес і були приязно налаштовані до українців, мало відрізнялися від найбільш нетерпимої до останніх партії польських національних демократів. Наприклад, один з лідерів польських консервативних сил Я.Бобжинський демонстративно співчував українській справі, але розв'язання цієї проблеми вбачав тільки в утворенні національної держави над Дніпром. Вирішення українського питання у Польщі він розумів як надання українцям культурно-національної автономії, причому не автоматично, а за умови визнання українцями належності колишньої Східної Галичини до Польщі і зобов'язання лояльної співпраці на користь єдиної Польської держави.

Перебуваючи якраз на цих ідеологічних засадах, Ю.Пілсудський був готовий силою зброї придушити будь-який опір з боку українців, але одночасно сприяв польсько-українському зближенню в культурній площині. Завдяки його підтримці міністерство релігійних визнань і публічної освіти заснувало в 1930 p. у Варшаві Український науковий інститут. Це була державна наукова інституція, покликана готувати кадри для майбутнього університету, досліджувати історію, культуру і економічне життя українського народу. При інституті з 1933 р. працювала комісія для дослідження польсько-українських зв'язків.

Велику роль в українсько-польському зближенні відіграв заснований у 1932 р. В.Бончковським "Бюлетень польсько-український" (польською мовою). Такі публіцисти, як Л.Василевський, С.Лось, брати Олександр і Адольф Бохенські, Станіслав і Ян Папроцькі, на його сторінках закликали польську громадськість відкинути намагання національної асиміляції українців. Вони пропонували, щоб зі шкільних підручників був вилучений зміст, який зачіпав українську національну гідність, а зі шкільної програми - книжки, які принижували українське населення, заперечували мужність бійців УГА, котрі боролися за волю своєї Вітчизни; вимагали вільного використання української національної символіки та офіційного дозволу на виконання патріотичних пісень. Журнал давав змогу пропагувати українську справу самим українцям. На його сторінках виступали С.Баран, С.Хруцький, ВДорошенко, Б Лепкий, І.Кедрин, В.Кубійович, Р.Смаль-Стоцький та інші видатні діячі української громади.

Прихід нацистів до влади в Німеччині в 1933 р. надзвичайно стурбував польські урядові кола. Почалася підготовка конституції, яка мала централізувати державну владу і послабити повноваження парламенту (прийнята в 1935 p.). Керівники держави пом'якшили свою позицію стосовно національних меншин. З іншого боку, лідери УНДО та інших центристських партій зрозуміли, що сподіватися у майбутньому на допомогу радянської України не випадає і треба налагоджувати стосунки з державою, в якій вони знаходилися. Керівник УНДО В.Мудрий запропонував покінчити з антиукраїнською діяльністю уряду і зобов'язався, зі свого боку, припинити конфронтацію. Правлячі кола Польщі погодилися втілювати в життя цю політику "нормалізації". У вересні 1935 р. пройшли вибори, в яких УНДО здобуло 13 сеймових і 4 сенаторських мандати. На першій сесії сейму В. Мудрого обрали віце-маршалом. Українські депутати сейму голосували за представлений урядом бюджет і військові закони, які повинні були посилити обороноздатність країни перед обличчям зростаючої загрози на західних кордонах. Польський уряд звільнив за амністією більшість українських політичних в'язнів. Українські кооперативні об'єднання "Масло-союз", "Сільський господар", "Ревізійний союз українських кооперативів", які перебували на грані банкрутства внаслідок несприятливої економічної політики уряду, раптом одержали державні субсидії.

"Нормалізація" була скоріше тактичним компромісом, ніж принциповою угодою. Вона тривала недовго і впала жертвою боротьби, яка розгорнулася і в урядових колах, і всередині українського політичного табору. Зокрема, після смерті Ю.Пілсудського в травні 1935 р. новий уряд відійшов від угоди про "нормалізацію" стосунків і перейшов у наступ. З ініціативи військових на Холмщині, Підляшші і Поліссі розпочалася акція "ре-віндикації", тобто навернення у католицтво православних українців. Стверджувалося, що місцеве населення в часи Російської імперії було "зросійщене" і тепер повинно повернутися до "рідного лона". Акція здійснювалася силами поліції і військових, супроводжуючися закриттям православних церков або їх передачею у ведення католицьких єпископів. Вона мала настільки одіозний характер, що католицька церква поспішила відмежуватися від неї. Із 389 православних церков, які існували у цьому регіоні в 1914 р., залишилося тільки 51. На костели перетворили 189 церков, було зруйновано 149. Акція "ревіндикацц" була сприйнята в усьому світі вкрай негативно. Керівництво УНДО на чолі з В.Мудрим увійшло до Контактного комітету, створеного за первісним задумом як опозиційна йому сила.

Ще одна спроба врегулювати українсько-польські відносини в ситуації зростаючої небезпеки з боку нацистської Німеччини була зроблена 3 травня 1939 р. З українського боку в зустрічі двох сторін взяли участь В. Мудрий, В.Кузьмович, І.Кедрин, О.Луцький, В.Старосольський, з польського боку - діяч консервативного спрямування О.Бохенський, колишній львівський воєвода ІГДунін-Борковський, представники партій, опозиційних урядові. Основним пунктом вимог, на негайній реалізації якого наголошували українці, була територіальна автономія. Однак 25 травня Ф.Славой-Складковський категорично відмовився надати українцям автономію. Більше того, саме в 1939 р. прем'єр-міністр започатковував широкомасштабну програму зміцнення польського елементу в так званій Східній Малопольщі. Передбачалися інтенсифікація заходів з розвитку польського осадництва, форсування еміграції українців за кордон, посилення боротьби з підпіллям ОУН, спольщення адміністративного персоналу, розширення польського шкільництва тощо. Ця нерозумна політика проводилася в умовах зростаючого тиску на Польщу з боку гітлерівської Німеччини, яка бажала переглянути умови Версальського миру.