Історія України - Литвин В.М. - Культурно-духовне життя

За Ризьким мирним договором Польська держава брала на себе зобов'язання забезпечити росіянам, українцям і білорусам, які підпадали під її владу, умови для розвитку національних мов, шкіл і культури. Конституції 1921 і 1935 рр. підтверджували правовий статус національних меншин і у цьому цілком відповідали стандартам міжнародного права. Отже, законодавчі передумови для розвитку української культури в Другій Речіпосполитій існували. Однак підзаконні акти, які приймалися владою різного рівня, блокували декларативні норми Конституції і сеймові закони. На практиці проводилася політика "перетравлювання" національних меншин. Не сподіваючись на її успіх щодо дорослого населення, влада звертала особливу увагу на школу, щоб виховати в національному польському дусі молоде покоління.

З ініціативи одного з лідерів польських націонал-демократів і міністра віросповідань та загальної освіти графа Станіслава Грабського польський сейм 31 липня 1924 р. прийняв особливий ("кресовий") шкільний закон для Західної України і Західної Білорусії. Закон запроваджував утраквістичні (двомовні) школи. Формально всі школи, як українські, так і польські, могли перетворюватися на двомовні, якщо певна більшість батьків подавала відповідні прохання-декларації у місцеві органи освіти (хоча й тут спостерігався елемент дискримінації: вимагалося подання декларацій від батьків не більше 20 польських учнів і не менше 40 українських учнів). Фактично ж утраквістичні школи, особливо початкові, ставали суто польськими, якщо вчителі не знали обох мов. Про те, щоб учителі не знали української мови, польський уряд потурбувався окремо. У 1923 р. була закрита єдина українська чоловіча семінарія у Львові. Згодом стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі.

На початку 30-х рр. майже 400 тис. дітей українців у Львівському воєводстві залишалися поза школою. У 1936 р. волинський воєвода Г.Юзефський доповідав урядові, що 142 тис. українських дітей не відвідували школу. Не дивно, що неписьменність серед українського населення у Львівському воєводстві становила 29 %, у Тернопільському - 39, Станіславському - 46, а Волинському - 69 %.

Утім, якщо у Польщі певна кількість українських шкіл все-таки залишалася, то українці Румунії вже у 1924 р. були позбавлені можливості навчати своїх дітей в національних школах. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. Німецьких, угорських та інших національних шкіл, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, румунізація не торкнулася.

На Закарпатті кількість національних шкіл в цілому відповідала питомій вазі населення відповідної національності. У 1938 р. в краї налічувалося 803 школи, з них: 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Чеські школи були нечисленними і засновувалися з метою забезпечити національну освіту для дітей державних службовців, надісланих із Праги та інших міст Чехії. На одного вчителя в чеських школах припадало 5, а в українських - 40 дітей.

Головним же осередком української культури у міжвоєнний період залишалося засноване у 1873 р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Діяльність Його послабилася порівняно з австрійськими часами: зменшився приплив нових сил, багато вчених емігрували в інші країни, польська влада не надавала установі жодної фінансової підтримки. 1 все ж, завдяки підтримці української громади, НТШ утримувало велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. У 20-х рр. певні кошти надходили від уряду радянської України. Членами НТШ у міжвоєнний період були понад 200 науковців, серед них - літературознавці В.Гнатюк, М.Возняк, К.Студинський, В.Щурат, історики І.Криіґяксвич, С.Томашівський, археолог Я. Пастернак, філолог і мистецтвознавець І.Свєнціцький, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик ВЛевицький, лікарі М.Музика, М.Панчишин та ін.

У червні 1921 р. Раднарком УСРР перейменував Українську академію наук на Всеукраїнську (ВУАН) якраз для того, щоб підкреслити: ця установа має об'єднувати вчених усієї України - як радянської, так і українських земель під Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Членами ВУАН були обрані вчені з НТШ - М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат. Самогубство М.Скрипника і переслідування М.Грушевського, які були ключовими фігурами в контактах науковців ВУАН і НТШ, обірвали ці контакти.

Українська література міжвоєнної доби була вкрай заполітизована, і письменники не бачили у цьому недоліку. Проте більшість майстрів слова зберегли незалежність від певної політичної ідеї або ідеологічного гасла, намагаючись у своїй творчості відбивати настрої, прагнення і мрії народу, як вони їх розуміли. Передусім до них належали митці старшого покоління - Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина. З них брали приклад письменники середнього віку й ті, хто тільки починав свою творчість: Богдан-Ігор Антонич, Ірина Вільде, Катря Гриневичева, Петро Карманський, Богдан Лепкий, Андрій Чайківський, Юра Шкрумеляк та ін.

Навколо донцовського журналу "Вісник" гуртувалися письменники і поети націоналістичного спрямування. До них належали прозаїки Олесь Бабій, Юрій Клен, Улас Самчук, поети "квадриги" Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга. Літературно-мистецька група "Горно" об'єднувала львівських письменників прорадянського спрямування - Василя Бобинського, Олександра Гаврилкжа, Ярослава Гадана. Петра Козланюка, Кузьму Пелехатого, Степана Тудора та ін. Ця група видавала у Львові журнал "Вікна". Навколо журналу "Нові шляхи", який редагував Антон Крушельницький, теж гуртувалися письменники, котрі перебували під впливом КПЗУ.

Асоціація незалежних українських митців об'єднувала літераторів і художників багатьох шкіл, які мешкали по всьому світу. Членами АНУМ від її заснування у 1931 р. були, зокрема, художники Микола Глущенко (Париж), Володимир Січинський (Прага), Марія Дольницька (Берлін), Святослав Гординський (Львів), Олександр Архипенко (Нью-Йорк), Михайло Бойчук (Київ) та ін. З метою популяризації творчості визначних майстрів українського мистецтва Асоціація організувала персональні виставки. Великою подією в культурному житті стали виставки Олени Кульчицької (1933 р.), Лева Геца (1934 р.), Олекси Грищенка (1934 р.), Володимира Ласовського (1939 р.).

Національну культуру і мистецтво підтримували українські кооператори, промисловці і банкіри, які об'єднувалися в Союз українських купців і промисловців. Член ради цього союзу видавець Іван Тиктор був ініціатором багатьох культурно-мистецьких акцій. Особливо помітну роль відігравала постійна опіка над українським мистецьким середовищем з боку митрополита Андрея Шептицького. Багато художників були стипендіатами митрополита, завдяки йому навчалися і вдосконалювали свою майстерність за кордоном (серед них - Михайло Бойчук, Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Іван Труш).

Вельми поважну роль у духовно-культурному житті українців західного регіону відігравала церква. У Східній Галичині незаперечним авторитетом користувалася Українська греко-католицька церква, яка підпорядковувалася Ватикану, а на Волині і в українській частині Полісся, Підляшшя і Холмщини - православна церква. Незважаючи на принципові відмінності, обидві церкви були єдині у протистоянні польській католицькій церкві і її спробам полонізувати населення східних "кресів". Ця єдність відігравала істотну роль у збереженні національної ідентичності українського населення. З іншого боку, патріотична позиція церков, їх протистояння полонізації зміцнювали позиції церковних ієрархів і посилювали вплив останніх на українське населення.

Безмежний авторитет серед населення Східної Галичини мав митрополит УГКЦ з 1900 р. Андрей Шептицький. У своїй пастирській діяльності він робив наголос на культурному відродженні українського населення, активно сприяв формуванню національної державності. Не випадково царський уряд протримав його два з половиною роки в ув'язненні, коли у 1914 р. окупував Галичину. А.Шептицький здобув свободу завдяки революції в Росії, після чого поринув у роботу, пов'язану з утворенням і зміцненням Західноукраїнської Народної Республіки. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. він був інтернований польськими властями. У вересні 1923 р. польський уряд знову його заарештував і тримав у Познані, подалі від України. Лише після втручання Папи Римського владика отримав можливість повернутися у Львів і продовжити служіння церкві на посаді митрополита.

УГКЦ створила мережу молодіжних організацій і жіночих товариств, завдяки яким її вплив на віруючих ставав більш цілеспрямованим. Вона мала навіть власні політичні організації - Українську католицьку народну партію (згодом - Українську народну обнову) і Український католицький союз. З 1929 р. у країні функціонував єдиний український вищий навчальний заклад - Богословська академія на чолі з ректором Йосипом Сліпим.

Вищі ієрархи православної церкви - митрополит Діонісій і п'ять єпископів - були росіянами. Духовенство на початку 20-х рр. теж було в основному російським і вороже ставилося не тільки до Польської держави, а й до національних прагнень українців. Воно боронило російський характер церкви, зокрема вживання російської мови при виконанні релігійних обрядів. Становище змінилося у вересні 1924 р., коли синод православної церкви у Варшаві за наполяганням уряду розірвав зв'язки з московською патріархією, проголосив автокефалію і дозволив богослужіння українською мовою. Дальшу українізацію православної церкви підштовхнув православний церковний з'їзд у Луцьку, що відбувся 5-6 червня 1927 р.

Польський уряд побоювався, що українізація православної церкви допоможе утворенню єдиного фронту греко-католиків і православних під гаслами національного відродження українців. Не захищена, подібно до греко-католиків, конкордатом між Римом і Варшавою, православна церква з 1937 р. стала об'єктом атак з боку уряду і польських націоналістичних організацій на "кресах". Розгорнулася кампанія "ревіндикації", тобто примусового навернення православних до католицизму. За червень і липень 1938 р. на Холмщині було зруйновано 112 церков, у тому числі багато старовинних споруд XII-XVI ст. У 1914 р. тут діяло 389 православних храмів, а в 1939 р. залишився тільки 51 храм.