Історія України - Литвин В.М. - Закінчення війни та повоєнне облаштування Європи. Вихід УРСР на міжнародну арену

Перша зустріч Ф.Рузвельта, В.Черчилля і Й.Сталіна відбулася 28 листопада - 1 грудня 1943 р. в Тегерані. У центрі уваги керівників трьох держав перебувало питання про місце і дату відкриття другого фронту в Європі. Крім того, у декларації було заявлено про намір сторін співробітничати як у війні проти Німеччини, так і в післявоєнному влаштуванні світу. Щодо останнього питання конкретні рішення не приймалися. Проте дві висунуті на конференції ідеї, що підлягали у майбутньому уточненню і деталізації, прямо стосувалися життєвих інтересів України. Йшлося про конфігурацію західного кордону СРСР (й відповідно - східного кордону відновлюваної Польської держави), а також - про післявоєнне існування Об'єднаних Націй як Організації Об'єднаних Націй.

Польський уряд в Лондоні займав непримиренну позицію у питанні про східний кордон своєї держави. Великі сподівання поляки покладали й на Атлантичну хартію, в якій проголошувався принцип недоторканності території держав. Приєднання до Атлантичної хартії Радянського Союзу польський уряд розцінив як вимушену відмову від територіальних зазіхань. Однак позиція радянського уряду в питанні про Західну Україну не змінилася. Для її обґрунтування Москва підключила українську радянську інтелігенцію. 19 лютого 1943 р. український письменник О.Корнійчук надрукував у газеті "Радянська Україна" статтю "Возз'єднання українського народу у власній державі", яка наступного дня була передрукована як передової ця газетою "Правда". В ній польські емігранти у США і Великій Британії звинувачувалися у прагненні створити Польщу "від моря до моря" за рахунок українських земель. Корнійчук висловлював переконаність у тому, що після війни Західна Україна отримає можливість швидкого розвитку у складі УРСР.

Відповіддю на передрук в офіційному органі ЦК ВКП(б) стала постанова Ради Міністрів Речі посполитої від 25 лютого, яка нагадувала, що у справі кордонів між Польщею і СРСР "обов'язковим є статус-кво до 1 вересня 1939 р., що відповідає Атлантичній хартії". Порушення статус-кво визнавалося "шкідливим для єдності союзників". Відповіддю на заяву польського уряду стала заява ТАРС від 2 березня. В ній уперше містилося посилання на міністра закордонних справ Великої Британії лорда Керзона, який "розумів, що Польща не може претендувати на українські землі". Лінія Керзона визнавалася найбільш прийнятною для визначення радянсько-польського кордону. Аби відшукати вихід з дипломатичного глухого кута, В.Черчілль сформулював ідею одночасного пересування кордонів Радянського Союзу, Польщі і Німеччини у західному напрямі. Тим часом на зустрічі 1 грудня, у відповідь на заяву Сталіна про встановлення між Польщею і СРСР кордону 1939 р., Рузвельт задав питання, яке мало в наступні роки визначальне значення для українсько-польських відносин: "Чи можливо буде організувати в добровільному порядку переселення поляків з територій, що відійшли до Радянського Союзу?" Питання про переселення німців з територій, що відходили до Польщі, у розгорнутому вигляді не піднімалося. Лише у процитованій вище записці Черчілля від 30 листопада обережно зазначалося: "Остаточне проведення кордону вимагає ретельного вивчення і можливого розселення населення в деяких пунктах".

Під час зустрічі Сталіна з Рузвельтом 29 листопада американський президент підняв питання про створення світової організації, заснованої на принципах Об'єднаних Націй. Метою такої організації повинно бути забезпечення тривалого миру після війни. Виконавчий комітет організації мав складатися з великих держав (СРСР, США, Велика Британія, Китай) і кількох представників від групи країн - європейських, азіатських, південноамериканських, британських домініонів.

28 січня 1944 р. газета "Правда" повідомила про "черговий" - єдиний за всю війну! - пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозиції Раднаркому СРСР "Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин". Пропозиції були схвалені для винесення на чергову сесію Верховної Ради СРСР. 1 лютого 1944 р. Сесія Верховної Ради ухвалила винесені на обговорення проекти законів: "Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський", а також "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку із цим народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат". Обидва закони мали конституційне значення. А вже 5 лютого 1944 р. президія Верховної Ради СРСР утворила НКЗС УРСР і затвердила О.Корнійчука наркомом закордонних справ. У березні 1944 р. наркомом оборони УРСР і одночасно командуючим військами Київського військового округу став генерал-лейтенант Василь Герасименко. Президія Верховної Ради УРСР і командування Червоною армією мудро доручили йому звичну посаду командуючого військами округу, тому що роботи за основною посадою для нього не знайшлося. Адже Червоної армії України не існувало. Не було жодного українського полку, батальйону чи роти.

Швидкі і кардинальні зміни у статусі союзних республік викликали здивування всередині СРСР та за його межами. Усе стало зрозумілим із відкриттям у серпні 1944 р. у передмісті Вашингтона міжнародної конференції Об'єднаних Націй, на якій розглядалися питання утворення і принципів діяльності майбутньої організації. Глава радянської делегації А.Громико запропонував уключити до числа членів-засновників ООН всі 16 радянських союзних республік. Першою реакцією Ф.Рузвельта на несподівану вимогу радянських дипломатів стала зустрічна пропозиція: включити в члени ООН всі 48 американських штатів. Проте він запропонував це тільки своїм радникам, а у листі до Сталіна порадив не поспішати з визначенням членів-засновників. Питання про членство союзних республік СРСР було відкладене до нової конференції "Великої трійці".

Питання про нову, після Тегеранської зустрічі, зустріч голів держав антигітлерівської коаліції президент США Ф.Рузвельт поставив ще в липні 1944 р. Тоді Й.Сталін відмовився, пославшись на перевантаженість у зв'язку з літнім наступом. Однак, як показує дальший розвиток подій, причина відмови була іншою. На черговій зустрічі головною обговорюваною проблемою неминуче ставав післявоєнний устрій Європи і всього світу. Сталін хотів підійти до цієї зустрічі з максимально можливими успіхами радянських військ на фронтах. У середині 1944 р. німецькі війська ще окупували частину Радянського Союзу і висхідні позиції для таких переговорів не були переконливими. З осені 1944 р. Генеральний штаб і Ставка ВГК почали розробляти завершальну кампанію Великої Вітчизняної війни. Наступ на всьому радянсько-німецькому фронті призначався на 20 січня 1945 р. До завершальної кампанії залучалися сили семи фронтів - трьох Білоруських і чотирьох Українських.

Наступ справді розпочався на тиждень раніше давно визначеного строку силами двох фронтів - 1-го Білоруського і 1-го Українського. Командуючі фронтами маршали Г.Жуков й І.Конєв тепер мали у своєму розпорядженні понад 2,2 млн солдатів і офіцерів бойового складу з необхідною кількістю техніки. Противник настільки поступався їм за живою силою і технікою, що був просто-таки приречений на поразку. Війська Конева перейшли у наступ 12 січня з сандомирського плацдарму, а війська Жукова - 14 січня. За перші шість днів боїв вони здійснили прорив ворожої оборони по фронту на 250 км і вглиб на 120-140 км. У ході Вісло-Одерської операції, що розпочалася, 17 січня була здобута Варшава, а 19 січня - Лодзь. 29 січня радянські війська вступили на територію Німеччини і захопили плацдарми на лівому березі Одера в районі Кюстрина і Франкфурта. Війська 1-го Білоруського фронту опинилися за 60 км від Берліна.

Вісло-Одерська операція завершилася на початку лютого цілковитим знищенням 35 німецьких дивізій. Ще 25 дивізій ворога тратили від 50 до 70 % свого складу. Щоб закрити прорив, командування вермахту зняло більше двох десятків дивізій з інших ділянок радянсько-німенького фронту і з Західного фронту. Наступ німецьких військ в Арденнах і Ельзасі припинився. Одночасно з Вісло-Одерською розвивалася Східнопрусська операція. Командуючий 3-м Білоруським фронтом генерал І.Черняховський і командуючий 2-м Білоруським фронтом маршал К.Рокосовський мали в своєму розпорядженні 1,6 млн солдатів і офіцерів (разом з тилами) проти 780 тис. гітлерівців (з них 200 тис. фолькештурмівців), які обороняли Східну Пруссію. Черняховський перейшов у наступ 13 січня, а Рокосовський - 14 січня.

Конференція в Ялті відкрилася 4 лютого 1945 р. з детального обговорення становища на фронтах. Керівники урядів обговорили також питання про участь СРСР у війні з Японією. Була досягнута угода про те, що через два-три місяці після капітуляції Німеччини Радянський Союз вступить у цю війну. Граючи на зацікавленості Великої Британії і США у використанні радянських військ на Далекому Сході, Сталін домігся анулювання завоювань Японії у війні 1904-1905 рр. з Російською імперією. Зокрема, Радянському Союзу поверталася південна частина острова Сахалін, передавалися Курильські острови. Відновлювалася оренда Порт-Артура як воєнно-морської бази СРСР.

"Велика трійця" домовилася про те, що після знищення німецької військової машини примусово здійснюватимуться умови беззастережної капітуляції нацистської Німеччини. Метою політики союзних держав оголошувалося "знищення німецького мілітаризму і нацизму і створення гарантії в тому, що Німеччина ніколи більше не зможе порушити мир в усьому світі". Були визначені три зони окупації Німеччини і укладена угода про управління Великим Берліном. Узгоджено суму репарацій з Німеччини (20 млрд доларів США) та порядок їх стягнення.

Істотні розбіжності між союзниками виникли при обговоренні польського питання. 22 липня 1944 р. Сталін створив нове видання "Польревкому". На звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні постав альтернативний лондонському польський уряд - Польський комітет національного визволення (ПКНВ). 26 липня делегація ПКНВ підписала з урядом СРСР таємний договір, що зафіксував лінію Керзона як основу радянсько-польського кордону. Таємний характер договору пояснювався тим, що визначення кордону було прерогативою трьох держав антигітлерівської коаліції. Радянський Союз мав лише попередню згоду союзників на кордон по лінії Керзона. Крім того, орган, з яким укладався договір, був позбавлений легітимних владних повноважень.

На Кримській конференції радянська делегація внесла пропозицію вважати східним кордоном лінію Керзона з відхиленнями від неї в деяких районах не більше 5-8 км на користь Польщі. Західний кордон мав простягатися від Штеттіна по річці Одер і далі по річці Нейсе. Пропозиції И.Сталіна опиралися на рішення Тегеранської конференції, сформульовані В.Черчіллем. Проте в Криму Черчілль почав вважати, що Велика Британія і США не зобов'язані давати згоду на велику територіальну компенсацію новому польському урядові, який сформувався всупереч їх волі. Союзники готові були надати таку компенсацію тільки еміграційному уряду, але вони не мали сили, щоб створити польський уряд на основі лондонського. Польща перебувала у радянській "сфері інтересів", тому що в ній знаходилася Червона армія. Доводилося погоджуватися на визнання люблінського уряду за умови його реконструкції шляхом поповнення діячами з еміграції. Реорганізований польський уряд став називатися Тимчасовим урядом національної єдності. Емігрантський лондонський уряд перестав існувати.

"Великій трійці" в Ялті вдалося досягти єдності стосовно права вето постійних членів Ради Безпеки. Сталін скоротив на цій зустрічі перелік потенційних кандидатур з шістнадцяти до трьох союзних республік - України, Білорусії та Литви. Рузвельт наполягав на тому, що кожний член організації повинен мати тільки один голос. Черчілль все-таки підтримав радянську пропозицію, сподіваючись на сприятливе ставлення СРСР до кандидатури Індії, яка на той час була колонією.

25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско відкрилася установча конференція. В ній брали участь держави, що підписали Декларацію Об'єднаних Націй за станом на 8 лютого 1945 р., і "союзні нації", які оголосили війну Німеччині до 1 березня 1945 р. На другому пленарному засіданні 27 квітня конференція одностайно схвалила рішення запросити УРСР і БРСР "як первісних членів міжнародної організації". До Києва запрошення надійшло під час святкування 1 травня. Члени української делегації на чолі з Д.Мануїльським з великим поспіхом зібралися і спеціальним літаком вилетіли через Сибір, Чукотку, Аляску і Ванкувер до Каліфорнії. 6 травня українська делегація прибула в Сан-Франциско і почала працювати як рівноправний член установчої конференції. Конференція в Сан-Франциско, в якій взяли участь 50 держав, схвалила назву міжнародної організації - Організація Об'єднаних Націй. Робота її завершилася 26 червня 1945 р. підписанням Статуту ООН.

Остаточно обриси повоєнної Європи були встановлені лідерами країн-переможниць на черговій конференції, що проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 р. у пригороді Берліна Потсдамі. Крім Й.Сталіна в її роботі взяли участь новий президент США Г.Трумен та прем'єр-міністри Великої Британії: спочатку В.Черчілль, а з 28 липня - К.Еттлі. Г.Трумен вніс на розгляд конференції пропозицію про заснування Ради міністрів закордонних справ для підготовки мирних договорів з Італією, Румунією,

Фінляндією, Болгарією та Угорщиною, а також для врегулювання територіальних питань, що виникли у зв'язку з закінченням війни в Європі. Конференція прийняла цю пропозицію. Після тривалої підготовки ці договори були укладені в Парижі у лютому 1947 р.

Західний кордон Польщі в остаточному підсумку визначився за радянськими пропозиціями: землі вздовж Одера і Західної Нейсе Польща одержала за рахунок радянської окупаційної частки території Німеччини. В підсумку територія міжвоєнної Польщі була зменшена на 180 тис. кв. км на користь Радянського Союзу завдяки передачі останньому Західної України і Західної Білорусії. Важливо відзначити, що приєднання цих земель до Української держави, яка існувала тоді у формі УРСР, остаточно відбулося на основі рішень Кримської конференції керівників трьох союзних держав у лютому 1945 p., а не завдяки реалізації пакту Ріббентропа-Молотова у вересні 1939 р.