Історія України - Литвин В.М. - Розділ 25. ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ ТОТАЛІТАРИЗМУ (1956-1965)

Лібералізація суспільно-політичного життя

XX з'їзд КПРС мав винятково велике значення в історії Росії і поневолених тоталітарною партією народів колишньої Російської імперії та Центрально-Східної Європи. Починаючи від з'їзду, розпочався поступовий розклад радянського тоталітаризму. Прискорити цей розклад виявилося неможливим, тому що за попередні десятиліття "соціалістичного будівництва'' всі бунтарі були винищені. Разом з тим виявилося неможливим і припинити його. Він поступово переростав в системну кризу суспільства, побудованого партією Леніна-Сталіна.

Найбільшу зацікавленість у скликанні з'їзду проявляв М.Хрущов, який бажав підтвердити авторитетом найвищого партійного форуму права і повноваження першого секретаря ЦК КПРС. Водночас він прагнув понизити в очах делегатів з'їзду і обраних з'їздом членів Центрального комітету авторитет інших політичних олігархів, щоб утвердитися в ролі вождя. У грудні 1955 р. Хрущов запропонував створити робочі комісії з підготовки з'їзду, у тому числі "комісію з розслідування діяльності Сталіна". Із запереченнями виступили Молотов, Каганович і Ворошилов, небезпідставно вважаючи, що під ударом опиняться всі соратники вождя.

У доповіді комісії вказувалося, що створена В.Леніним система влади не мала стосунку до беззаконь і репресій. Головним винуватцем був Сталін, дії якого в обстановці "культу особи" не контролювалися партією, а виконавцями його інструкцій виступали Єжов і Берія. Проте і в такому варіанті доповідь не влаштовувала Молотова, Кагановича, Ворошилова і Маленкова. Молотов пропонував здійснювати "мовчазну десталінізацію", започатковану Маленковим: поступово виправляти помилки без їх оприлюднення. Маленков обережно відзначив, що доповідь може викликати в народі відчуття гіркоти і навіть невдоволення, а також створить труднощі для КПРС і зарубіжних марксистсько-ленінських партій. Каганович запропонував перенести обговорення доповіді комісії на XXI з'їзд КПРС. Натомість Хрущова підтримали ті члени президії ЦК КПРС, які не мали безпосереднього відношення до сталінських репресій: А.Мікоян, М.Булганін, М.Первухін, М.Сабуров, О.Кириченко і М.Суслов. Жодних рішень після обговорення доповіді комісії прийнято не було. Проект регламенту XX з'їзду не містив згадки про доповідь Хрущова на тему сталінських репресій. Не було такої доповіді і в порядку денному, розданому делегатам з'їзду перед його відкриттям. Але за день до відкриття відбулося засідання президії ЦК КПРС, яке прийняло коротке рішення: "Внести на Пленум ЦК КПРС пропозицію про те, що Президія ЦК вважає необхідним на закритому засіданні з'їзду зробити доповідь про культ особи і затвердити доповідачем М.С.Хрущова".

Доповідь про "культ особи" не повинна була вплинути на поточні рішення з'їзду. Його організатори чудово розуміли, що ця доповідь стане рубіжною в історії партії, тому що викличе шок у делегатів. А контролювати поведінку охоплених шоком делегатів було неможливо. Виголошена при відкритті з'їзду звітна доповідь М.Хрущова була витримана у спокійному, поміркованому тоні. Перший секретар говорив, що "ЦК рішуче виступив проти чужого духові марксизму-ленінізму культу особи", поширення якого "призводило іноді до серйозних хиб у нашій роботі". Вказувалося на необхідність перевірки ряду "сумнівних справ", щоб реабілітувати "невинно засуджених людей". Всі порушення "соціалістичної законності" пов'язувалися з діями "банди Берія". Прізвища Сталіна Хрущов не називав.

Свою другу доповідь "Про культ особи та його наслідки" глава партії читав впродовж чотирьох годин 25 лютого на засіданні з'їзду, яке найчастіше називають в літературі заключним. Замість офіційних гостей на цьому засіданні були присутні репресовані і реабілітовані діячі партії - живі свідки всього того, що містилося у зачитуваній доповіді. Доповідь вирішили не обговорювати і після неї мовчки розійшлися.

Тепер ми розуміємо всю відносність критики сталінських злочинів у знаменитій доповіді Хрущова. Ця доповідь, за великим рахунком, швидше маскувала, ніж змальовувала справжню картину. В ній засуджувалися лише зовнішні прояви тоталітаризму ("культ особи") і найбільш вражаючі випадки зловживання владою (масові репресії). Історія радянського суспільства розглядалася, як і раніше, крізь призму сталінського "короткого курсу історії ВКП(б)". Політика КПРС на всіх етапах "соціалістичного і комуністичного будівництва" визнавалася правильною.

5 березня президія ЦК прийняла постанову про ознайомлення з доповіддю "Про культ особи та його наслідки" не тільки членів партії, як це було заведено практикою закритих листів, але й комсомольців, "а також безпартійний актив робітників, службовців і колгоспників". З цією метою доповідь розсилалася в компартійні організації з грифом "Не для друку". 28 березня президія ЦК КПРС прийняла рішення ознайомити з текстом доповіді представників закордонних компартій. Якраз через цей канал відбувся витік інформації, після чого державний департамент США опублікував окремою брошурою 4 червня 1956 р. текст закритої доповіді.

Цілком зрозуміло, що реакція на доповідь М.Хрущова була різною. Переважна більшість висловлювань "знизу" йшла у напрямі підтримки влади, з якою уособлювався Хрущов. Втім виявилося, що висновки закритої доповіді Хрущова на XX з'їзді КПРС були надто радикальними для керівників партійних комітетів, які робили свою кар'єру при Сталіні. Коли перший секретар ЦК КПРС зрозумів це, він пішов на компроміс. Постанова "Про подолання культу особи та його наслідків", яку ЦК КПРС прийняв 30 червня 1956 р., була більш поміркованим документом, ніж закрита доповідь на з'їзді. Культ особи оголошувався проявом особистих недоліків Сталіна.

Після XX з'їзду КПРС прискорився процес реабілітації жертв сталінських репресій. М.Хрущов діяв наступально. Через це в президії ЦК КПРС стала назрівати опозиція його владі. Від 20 травня 1957 р. між Кагановичем, Маленковим, Молотовим, Булганіним і Псрвухіним почалися переговори: як позбутися Хрущова? Коли до них приєднався Ворошилов, утворилася більшість, і це надало певності ініціаторам змови. Вони мали намір ліквідувати посаду першого секретаря ЦК і призначити Хрущова міністром сільського господарства. Планувалося зняти з посади голову КДБ І.Сєрова і замінити його М.Булганіним або М.Патолічевим.

Питання про усунення Хрущова від влади 18 червня було поставлене на порядок денний президії ЦК КПРС, яка, втім, зібралась не в повному складі. На засіданні 19 червня члени групи, яку незабаром назвали анти-партійною, дістали підтримку з боку голови уряду М.Булганіна. За більшістю пішов також М.Сабуров. На цих засіданнях солідаризувався з більшістю Д.Шепілов - один з семи кандидатів у члени президії ЦК. Всі інші кандидати трималися разом з меншістю президії ЦК (Хрущов, Мікоян, Кириченко, Суслов).

Рішення більшості про усунення Хрущова від влади меншість кваліфікувала як державний переворот. Для такої кваліфікації були всі підстави: Хрущова призначив на найвищу в компартійно-радянській номенклатурі посаду Пленум ЦК. Оскільки Хрущов не визнав права більшості відсунути його з посади, справа зайшла в глухий кут. Члени і кандидати президії ЦК не могли перервати засідання, не вирішивши справи, і воно тривало безперервно з 18 до 21 червня. Тим часом апаратні працівники ЦК КПРС викликали в Москву членів Центрального комітету. В ситуації цілковитої таємниці пленум ЦК КПРС працював з 22 до 29 червня. Його учасники підтримали Хрущова. Зі складу президії ЦК виключили Молотова, Кагановича, Маленкова, Первухіна (переведений в кандидати) і Сабурова. Булганін залишився у складі президії ЦК, але на початку 1958 р. Хрущов відібрав у нього посаду голови уряду. На перебування К.Ворошилова в "антипартійній групі" Хрущов вирішив закрити очі, щоб зменшити прилюдно оголошувані масштаби опозиції собі в партійному керівництві. Хрущов збільшив кількісний склад президії ЦК - з 11 до 15. Чим більше людей вбирав у себе цей орган, тим меншим ставало його значення. У президії ЦК залишилося тільки шість старих членів, а дев'ятеро нових були включені до її складу за рекомендацією Хрущова. Зокрема, членами президії ЦК стали всі кандидати в члени.

Ключову роль у скликанні червневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС і у боротьбі з "анти парті мною групою" відіграв Г.Жуков. Саме тому у листопаді 1957 p., під час перебування Жукова з візитом в Югославії Хрущов скликав черговий пленум ЦК, який позбавив популярного в країні маршала посади члена президії ЦК і усунув його з посади міністра оборони СРСР. Опального маршала звинуватили у згортанні роботи політорганів та військових рад.

Перший секретар ЦК Компартії України О.Кириченко відіграв активну роль у червневих подіях. У грудні 1957 р. він став секретарем ЦК КПРС і фактично очолив роботу секретаріату. За своїм значенням в системі влади секретаріат за підсумками 1957 р. зрівнявся з президією ЦК. Не в останню чергу це відбулося тому, що з 11 секретарів 10 стали членами президії ЦК. Вакантну посаду першого секретаря ЦК Компартії України Хрущов віддав М.Підгорному.

Розгром "антипартійної групи" пройшов майже непоміченим. Учасники її даремно сподівалися на свою популярність в народі. Члени "антипартійної групи" були переведені на другорядні посади.

Восени 1957 р. М.Хрущов, аби здобути популярність серед населення, оголосив широку амністію. Звільненню ув'язнених сприяла також істотна лібералізація законодавства. У 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила "Основи карного законодавства Союзу PCP і союзних республік". Керуючись цими "Основами", президія Верховної Ради СРСР видавала укази, якими передбачалося скорочення термінів покарання різним категоріям в'язнів, звільнення від дальшого відбуття покарання або заслання певних категорій осіб (тих, хто здійснив злочин у віці до 18 років, вагітних жінок тощо).

Керуючись згаданими "Основами", Верховна Рада УРСР у 1960 р. прийняла Кримінальний і Кримінально-процесуальний, а в 1963 р. - Цивільний і Цивільно-процесуальний кодекси. В цих кодексах чітко регламентувалися питання порушення карної справи, ведення попереднього слідства, висування звинувачення, оскарження вироку, нагляду прокурора за дотриманням закону.

У нових кодексах передбачалися активна роль громадськості в процесі судочинства. Органи прокуратури могли залучати трудові колективи для надання допомоги у розслідуванні злочинів, а судові органи дістали право допускати до участі в розгляді карних справ громадських обвинувачів та захисників. Передбачалися тепер і можливість за згодою прокурора припиняти судову справу і передавати звинуваченого на поруки трудовому колективу для перевиховання. На початку 60-х pp. на підприємствах, в організаціях та установах почали створюватися товариські суди. Все це разом узяте позбавляло Радянський Союз найбільш одіозних рис поліцейської держави і зменшувало потік людей, приречених відбувати покарання в тюрмах і таборах.

У листопаді 1956 р. в Україні була створена комісія для розгляду справ деяких осіб, звільнених з ув'язнення і заслання. В колі її інтересів були питання, пов'язані з поверненням у західні області УРСР учасників оунівського підпілля і колишніх вояків УПА. На цей час кількість тих, хто повернувся з ГУЛАГу, перевищила 60 тис. осіб. Завданням цієї комісії, яку очолював М.Підгорний, було недопущення в Україну "політично непевних елементів". Вона ініціювала появу указу президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1956 p., за яким "колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля", які були засуджені і відбули покарання, забороняється повертатись у західні області УРСР. Без такого указу комісія торного, партійні комітети західних областей і МВС УРСР не мали юридичних підстав для своєї діяльності у цьому напрямі. Звідси видно, що радянське законодавство, як і в сталінську добу, пристосовувалося до політичних потреб, які вважалися актуальними.

У січні 1959 р. М.Хрущов заявив, що в Радянському Союзі більше нема фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Трохи пізніше він заявив, що в країні не залишилося політичних в'язнів. Це відповідало дійсності лише частково. Справді, "архіпелаг ГУЛАГ" зник, але система тюрем і таборів, в яких перебували сотні тисяч ув'язнених, залишилася. Справді, фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини більше не спостерігалося, але тільки тому, що слідчі старалися кваліфікувати політичні "злочини" за іншими статтями. Проте у новому Кримінальному кодексі УРСР залишалися й політичні статті: 61-ша ("шкідництво"), 62-га ("антирадянська агітація і пропаганда").

24 грудня 1959 р. ЦК Компартії України ухвалив постанову "Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки Української PCP". Органи КДБ зобов'язувалися "посилити роботу щодо попередження, викриття і припинення ворожих дій націоналістичних та інших анти радянських елементів на території республіки". Постанова орієнтувала органи державної безпеки на ширше застосування "профілактики" і "виховних" методів щодо тих, хто "випадково потрапив на ворожий шлях". 28 липня 1962 р. по лінії КДБ СРСР було видано таємний наказ "Про посилення боротьби органів державної безпеки з ворожими проявами антирадянських елементів". Дія його негайно була поширена на Україну спеціальним рішенням ЦК КПУ. Об'єктами особливої уваги кадебістів ставали молодь та інтелігенція. Керівництво КДБ при Раді міністрів УРСР орієнтувалося на те, щоб "через агентуру і довірених осіб постійно отримувати інформацію щодо процесів, які відбуваються серед молоді та інтелігенції, вчасно і правильно визначати їхній характер для того, щоб разом із партійними і громадськими організаціями запобігати переростанню політично хибних поглядів та ідеологічно шкідливих помилок в антирадянські прояви".

Отже, практика політичних репресій і політичного нагляду залишалася незмінною. З ліквідацією ГУЛАГу радянський політичний режим не втратив репресивної спрямованості. Державний терор перестав бути масовим, але не зник.