Історія України - Литвин В.М. - Завершення радянізашї західних областей

"Нові радянські райони" - Прибалтика, Західна Україна і Західна Білорусія, Північна Буковина і Бессарабія - після війни стали предметом особливої уваги всіх органів радянської влади, від каральних до пропагандистських. У своїй діяльності органи влади спиралися передусім на приїжджих, які направлялися у західні області десятками тисяч. До середини 1946 р. зі східних регіонів СРСР було відряджено понад 86 тис. партійних і радянських працівників, спеціалістів сільського господарства, промисловості, народної освіти, охорони здоров'я, культури. З них у першу чергу формувалися керівні кадри всіх галузей господарства. Зокрема, у номенклатурі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У на початок 1947 р. перебувало 63 060 осіб, з них місцевого походження - тільки 30 443 (49 %).

Партійні організації західних областей у перші післявоєнні роки поповнювалися тільки за рахунок вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. У 1947 р. стало можливим приймати в партію місцеві кадри, у тому числі вихідців з КПЗУ. Проте перевага завжди надавалася приїжджим. Зокрема, у 1948 р. в Тернопільській області було прийнято в КП(б)У 1008 осіб, з них місцевих - тільки 215 (21 %). У партійних органах західних областей представники місцевого населення налічувалися буквально одиницями. Так, у 1949 р. в Чернівецькій області в апаратах міськкомів, окружкомів і райкомів КП(б)У працювало 4 комуністи місцевого походження, Дрогобицькій - 10, Тернопільській - 15, Станіславській - 16, Ровенській - 18.

У попередні часи Східна Галичина мала дуже слабку промисловість, в якій було зайнято не більше 4 % населення. Тому "соціалістичні перетворення" починалися з прискореного насадження в краї промисловості. Одночасно з закінченням війни, 7 травня 1945 р., ЦК КІ 1(6)У і уряд УРСР прийняли постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.". Було взято курс на відбудову і реконструкцію традиційних галузей - нафтогазової на Львівщині, лісової, лісопильної і лісохімічної - в районі Карпат, легкої - на Буковині, соледобувної - на Закарпатті.

Особлива увага надавалася перетворенню Львова на великий промисловий центр. У 1945-1946 рр. у Львові були розміщені демонтовані в різних регіонах СРСР заводи - електроламповий, телеграфної апаратури, інструментальний, сільськогосподарських машин. У 1949 р. дав першу продукцію завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво великого автобусного заводу.

Багато нових підприємств, переважно дрібних, було споруджено в інших областях. Всього на кінець четвертої п'ятирічки в західних областях вже працювало 70 великих заводів і фабрик з кількістю робітників на кожному з них понад 300, а також сотні дрібних і середніх підприємств. Якщо українська промисловість у 1950 р. перевищила довоєнний рівень тільки на 15 %, то валова продукція всіх західних областей зросла за цей же час на 115%, зокрема по Львівській області - на 241 %. В Закарпатській області промисловість збільшила випуск продукції в 10,5 раза. Обсяги продукції машинобудування і металообробки перевищили в четвертій п'ятирічці довоєнний рівень у Волинській області в 20 разів, Тернопільській - у 18, Ровенській - в 12, Львівській - в 19 разів.

Разом із промисловим устаткуванням до західноукраїнських міст прибували робітники та інженери, в основному з Росії. Зокрема, в четвертій п'ятирічці до Львова прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників.

"Соціалістичні перетворення" у сільському господарстві починалися з відбудови державних МТС. Одразу після вигнання окупантів на ці цілі було виділено понад 100 млн руб., в результаті чого навесні 1945 р. розгорнули свою діяльність 152 МТС. За постановою РНК УРСР від 4 березня 1945 р. були створені невластиві для цього регіону земельні товариства, а при них - супряги. Супряги надавали допомогу безкінним господарствам в обробітку землі. Земельні товариства створювали зерноочисні і злучні пункти, громадські кузні.

У 1944 р. почали працювати ініціативні групи з селян для відновлення довоєнних і організації нових колективних господарств. На початку 1945 р. в регіоні налічувалося 24 колгоспи, а вже через рік - 177. У 1946 р. виникли перші колгоспи в Закарпатті. В ці роки організація колгоспів здійснювалася на майже добровільних засадах. Селяни заохочувалися до вступу в колгоспи наданням різноманітних пільг. Широко практикувалися поїздки селянських делегацій у добре налагоджені господарства східних областей з метою пропаганди досягнень колгоспного ладу. З середини 1948 р. селянські господарства раптом відчули величезний тиск держави, особливо по податковій лінії, який підштовхував їх до об'єднання в колгоспи. Через рік, на початок липня 1949 р., в колгоспи об'єдналося 60 % господарств, ще через рік - 91 %. На базі поміщицьких маєтків і монастирських господарств було створено до 30 радгоспів і дослідних станцій.

Тим часом з кінця 1944 р. мельниківці та бульбівці згорнули бойові дії. Після цього національно-визвольний рух у західних областях репрезентувала УПА, яка перебувала під цілковитим контролем ОУН(Б). У листопаді 1945 р. серед усіх повстанців була поширена інструкція ОУН "Надрайонним провідникам до виконання", яка свідчила про зміну тактики боротьби. Від провідників вимагалося посилити політичну роботу в масах. УПА розглядалася тепер не тільки як військовий інструмент, а і як революційно-політична армія, покликана "на своїх прапорах і своїми політичними діями нести у народну масу слово нашої правди, демонструвати насамперед наше існування і закликати народ до боротьби".

Найді новішою формою ліквідації запілля ОУН і У ПА органи НКВС і НКДБ визнавали депортацію населення, прихильно налаштованого до повстанців. Перша така масштабна акція була здійснена ще у квітні 1945 p., коли було вислано на схід понад 9 тис. сімей (23,6 тис. осіб) членів ОУН і бійців УПА. Одночасно масова база повстансько-підпільної боротьби підривалася масштабними примусовими мобілізаціями населення, переважно молоді, на відбудову об'єктів вугільної і металургійної промисловості Донбасу та Придніпров'я. Активні дії військ НКВС і НКДБ проти повстанців почалися з кінця 1945 р. За два з половиною місяці проти боївок націоналістів було проведено майже 16 тис. операцій. У них брали участь 52-га армія генерал-полковника К.Коротєєва і ІЗ-та армія генерал-полковника М.Пухова. Армійським гарнізонам допомагали 3593 винищувальні батальйони ("яструбки") загальною чисельністю понад 63 тис. бійців. У весняно-літній кампанії 1946 р. органами M ВС-МДБ, внутрішніми та прикордонними військами було проведено понад 42 тис. операцій. Крім того, винищувальні батальйони здійснили у 1946 р. майже 17 тис. операцій.

Безпосереднім наслідком масованого наступу на УПА стало припинення її бойової діяльності в усьому краї, за винятком Карпат і Полісся. У переважній більшості районів повстанці перейшли до підпільної боротьби.

В лютому 1947 p. у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад М.Хрущов знову домігся розквартирування військових гарнізонів у кожному населеному пункті, щоб прикрити всі виборчі дільниці. З метою паралізації повстансько-підпільного руху за січень-березень цього року сили M ВС-МДБ провели понад 12 тис. операцій. На підставі агентурних розробок органи M ВС провели спецоперапії. спрямовані проти керівних центрів і кадрів ОУН. У цей час, за даними МДБ УРСР, у західних областях перебувало у підпіллі 113 керівних працівників проводів і налічувалося 219 підпільних осередків ОУН чисельністю 1558 осіб. За оцінками чекістів, операції і спецоперапії початку 1947 р. призвели до того, що в підпіллі ОУН запанувала повна розгубленість. Повідомлялося, що посилилася тенденція добровільної здачі повстанців і підпільників органам радянської влади або перехід їх на територію Польщі. Населення бачило, що величезна військова міць наддержави у кожну хвилину може бути обернута проти повстанців: радянська влада переконувала у цьому під час виборів, беручи у військові кліщі кожний населений пункт. Одночасно воно на собі відчувало весь жах цього тиску. Користуючися відомим принципом "хто не з нами, той проти нас", чекісти пропонували людям повідомляти про всіх підозрілих, а багатьох з них просто вербували у свою освідомлювальну мережу на правах "секретных сотрудников" (сексотів). Той, хто не погоджувався, одразу потрапляв до категорії "бандпособників" і депортувався разом із сім'єю в Комі АРСР, на Урал та в інші острівці ГУЛАГу.

У лютому 1947 р. було прийняте рішення про те, щоб покласти завдання остаточного придушення підпільно-повстанського руху на органи

МДБ УРСР. Загальне керівництво каральними діями в західних областях Сталін поклав на Л.Кагановича, надісланого в Україну на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У у березні цього року. Чекісти зробили ставку на розширення і поглиблення агентурно-інформаційної роботи, проникнення в структури ОУН, знищення керівних центрів і кадрів, посилення каральних санкцій проти "бандпособників". За цей рік було вивезено на схід 26 332 сім'ї (понад 77 тис. осіб), тобто утричі більше, ніж за 1944-1946 рр. Проте покінчити з підпільно-повстанським рухом не вдалося.

У 1948 р. МДБ УРСР почало активніше використовувати поряд з військово-чекістськими операціями спсцгрупи. Нова тактика пов'язувалася з іменем міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта М.Ковальчука, який у роки війни очолював одне з фронтових управлінь контррозвідки "Смерш" і мав великий досвід боротьби з німецькою агентурою в тилу радянських військ. Втім 1948 р. приніс із собою різку активізацію повстанського руху, що було пов'язано з проведенням на селі насильницької колективізації. Впродовж 1948 р. повстанці та підпільники здійснили понад 1440 акцій (заданими самих повстанців). За радянськими даними, в січні-квітні 1948 р. було зафіксовано 505 проявів діяльності ОУН і УПА. Було відмічено пожвавлення антирадянської діяльності на території Київської області, де з'явилися рейдуючі боївки УПА.

Про методи ведення боротьби каральних органів із повстанським рухом відверто викладено в доповідній записці військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського М.Хрущову від 15 лютого 1949 р. "Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ". Вказуючи на те, що МДБ УРСР та його управління в західних областях "з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спец-групи, що діють під виглядом бандитів УПА", Кошарський робив висновок, що "дії т. зв. спецгруп МДБ мають яскраво уособлений бандитський, анти радянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями". Змальовану картину доповнює й доповідна записка інспектора ЦК КП(б)У Бережного від 23 грудня 1949 р.: "Побиття, грабунки і знущання над місцевим населенням з боку представників влади і органів МДБ в Тернопільській області носять масовий характер".

5 березня 1950 р. від рук чекістів загинув головний командир УПА, голова Генерального секретаріату УГВР і провідник ОУН в Україні Роман Шухевич. Після його загибелі пост голови Генерального секретаріату УГВР і головного командира УПА зайняв Василь Кук (Леміш, Юрко, Коваль). Він керував боротьбою боївок ОУН і УПА до травня 1954 р., аж поки не став жертвою чергової оперативно-розшукової операції чекістів. Однак уже після смерті Р.Шухевича рух опору в Західній Україні пішов на спад.

Загальні результати протистояння у західних областях України були оголошені на засіданні президії ЦК КПРС 26 травня 1953 р. З 1944 по 1952 рр. радянські силові органи піддали репресіям у різних формах майже 500 тис. осіб. Зокрема, було заарештовано 134 тис, вбито 153 тис, вислано довічно за межі України 203 тис. осіб. Зі свого боку, українське підпілля вчинило 14,5 тис диверсій і терористичних акцій, в ході яких загинуло, за офіційними даними, не менше 30 тис працівників компартійно-радянського апарату, військовослужбовців, представників цивільного населення (як місцевих, так і прийшлих). Радянізація західних областей України надто дорого обійшлася всьому українському народу.

Боротьба у "верхах" після смерті Сталіна

Зі смертю Й.В.Сталіна 5 березня 1953 р. розпочався принципово новий етап історії С PCP. Відразу ж нагорі розгорілася відчайдушна боротьба за владу, до якої долучилися члени політбюро Л.Берія, В.Молотов, М.Булганін, М.Хрущов, Г.Маленков і Л.Каганович. Найліпші шанси вийти переможцем у цій боротьбі мали політичні діячі з найближчого сталінського оточення - Маленков, Берія і Хрущов. Причому М.Хрущов у найближчому оточенні Сталіна не сприймався як його наступник ні по радянській, ні по партійній лінії. За його спиною не стояли могутні державні структури, оскільки свою кар'єру він зробим на периферії, в Україні.

Проте першою жертвою став всесильний Л.Берія, котрого заарештували 26 червня 1953 р. прямо на засіданні президії ЦК КПРС. З санкції Булганіна арешт здійснювала група військових на чолі з маршалом Г.Жуковим. Активну роль в арешті і ув'язненні Берії відіграв командуючий військами Московського військового округу генерал К.Москаленко. В день арешту К.Ворошилов підписав указ президії Верховної Ради С PCP, за яким Берія позбавлявся повноважень депутата Верховної Ради, посади першого заступника голови Ради Міністрів СРСР, всіх звань і нагород. За офіційною версією, в грудні 1953 р. спеціальне судове "присутствіє*' Верховного Суду СРСР ухвалило засудити Л.Берію до розстрілу, після чого вирок було негайно виконано.

Величезний розголос у суспільстві, у тому числі українському, отримав пленум ЦК КПРС з порядком денним "Про злочинні антипартійні і антидержавні дії Берія", який відбувся 2-7 липня 1953 р. "Колективне керівництво" змушене було підхопити з рук знищеного ним політичного діяча естафетну паличку, яка вказувала основний напрям дальших дій - десталінізацію. Не мало значення, що Маленков, Хрущов і всі інші члени компартійного керівництва приписали собі ініціативи Берії у звільненні сотень тисяч в'язнів ГУЛАГу, "справі лікарів" та інших резонансних карних справах. Важливим було інше: наступники Сталіна ступили на слизький для них шлях засудження репресій і реабілітації жертв, будучи самі по маківку в крові репресованих. Першим на цьому шляху підсковзнувся Маленков. По-перше, він керував із секретаріату ЦК КПРС всією репресивною машиною у післявоєнні роки, до самої смерті Сталіна. По-друге, він не зумів замаскувати власні ініціативи у репресивній сфері. По-третє, користуючися власними можливостями, Берія встиг досить сильно скомпрометувати Маленкова якщо не в суспільстві, то в компартійному середовищі, що мало набагато більше політичне значення.

Розслідування "ленінградської справи" завершилося навесні 1954 р. Верховний Суд СРСР реабілітував усіх репресованих у цій справі. Апаратники високого рангу, а услід за ними і від них - весь партапарат - дізналися, що "ленінградська справа" почалася з поїздки Маленкова в лютому 1949 р. в Ленінград. Стало відомо, що основні політичні фігури у цій справі були заарештовані при виході з кабінету Маленкова. Апаратники дізналися й про жахливі засоби фізичного впливу на заарештованих, які застосовувалися під час так званого слідства. Зловісна пов'язаність Маленкова з "Органами" відділила його муром від партійного апарату, який забрав у свої руки всі важелі влади після арешту Берії та його оточення.

Разом з тим партапарат потурбувався про те, щоб безпека політичного режиму не постраждала. "Органи" були потрібні диктатурі партійної олігархії, без них вона не змогла б довго проіснувати. Тому навесні 1954 р. було сформовано Комітет державної безпеки (КДБ), який увібрав у себе майже всіх співробітників колишнього МДБ. На чолі КДБ СРСР став І.Сєров, якого Хрущов добре знав по спільній роботі в Україні. КДБ УРСР очолив В.Нікітченко. У його розпорядженні було 25 обласних управлінь, 178 міських і районних управлінь, 6 управлінь на залізницях.

Незважаючи на падіння авторитету серед компартійного апарату, Г.Маленков залишався найбільш популярною фігурою серед населення. Адже саме він оголосив у серпні 1953 р. про зниження податків із селян. Він турбувався про прискорений розвиток групи "Б", тобто галузей легкої і харчової промисловості, щоб ліквідувати дефіцит товарів народного споживання. Смерть Сталіна і прихід до керівництва нового американського президента Д.Ейзенхауера створили передумови для укладення перемир'я в Корейській війні, яка тривала три роки і один місяць, але не дала переваг жодній зі сторін. 12 серпня 1953 р. СРСР уперше підірвав водневу бомбу. Потужність її вибуху на порядок перевищила показники вже звичних атомних бомб. Г.Маленков зробив висновок про необхідність зниження військового протистояння. Виступаючи у Верховній Раді у серпні 1953 р., він уперше вжив термін "розрядка".

Пряму атаку на Маленкова Хрущов розпочав з січня 1955 р. 24 січня газета "Правда" опублікувала статтю Д.Шепілова "Генеральна лінія партії і вульгаризатори марксизму". В ній піддавалися критиці економісти, які пропагували можливість випереджувальних темпів розвитку легкої промисловості й сільського господарства. Всі розуміли, однак, що стаття завдавала удару безпосередньо по Маленкову. Наступного дня розпочався пленум ЦК КПРС, на якому з адресною критикою "наступника товариша Сталіна товариша Маленкова" виступили його соратники Хрущов, Молотов, Каганович. На пленумі Маленков уперше був публічно звинувачений у співробітництві з Берією, демонізація якого за півтора року зайшла дуже далеко. Було вказано на те, що партійний апарат уже знав раніше: Маленков організовував "ленінградську справу" і низку інших політичних процесів післявоєнного періоду. Невдовзі після пленуму ЦК КПРС чергова сесія Верховної Ради СРСР звільнила Маленкова із посади голови Ради Міністрів СРСР і призначила на цю посаду людину, яка цілком перебувала під впливом Хрущова, - М.Булганіна. Малснков отримав посаду міністра електростанцій.

Отже, за півтора року роль М.Хрущова у "колективному керівництві" істотно зросла. Не втрачаючи часу, він здійснив упереджувальні кроки для нейтралізації політичного впливу інших колег-суперників у президії ЦК КПРС - Молотова і Кагановича. Молотов став об'єктом гострої критики на липневому 1955 р. пленумі ЦК КПРС, після чого змушений був залишити посаду міністра закордонних справ СРСР. Л.Каганович після смерті Сталіна був призначений, поряд з Берією, Молотовим і Булганіним, першим заступником голови Ради Міністрів і відповідав в уряді за планування. Негайно після відставки Маленкова Хрущов домігся призначення на посади перших заступників прем'єр-міністра (замість Бери, Молотова і Булганіна, останній з яких очолив уряд) А.Мікояна, М.Первухіна і М.Сабурова. Два останніх вважалися визнаними фахівцями з планування, внаслідок чого функції Кагановича в уряді стали невизначеними. Невдовзі його призначили на посади, вага яких зовсім не відповідала рангу члена президії ЦК КПРС, - спочатку головою державного комітету з питань праці і заробітної плати, а потім - міністром промисловості будівельних матеріалів.

Боротьба за владу між членами президії ЦК КПРС супроводжувалася заходами, що свідчили про відмову "колективного керівництва" від ставки на масовий терор в управлінні країною. Всі претенденти на роль нового вождя поспішали запевнити радянських людей, що не треба більше боятися держави. Щоправда, проявлена в цій справі ініціатива збоку Берії залишилася в народі практично непоміченою. Пропозиція міністра внутрішніх справ звільнити з ГУЛАГу мільйон ув'язнених 27 березня 1953 р. була реалізована указом президії Верховної ради СРСР "Про амністію". Та на пленумі ЦК КПРС, скликаному у зв'язку з арештом Берії, Хрущов назвав вихід на волю майже 1,2 млн в'язнів ГУЛАГу "дешевою демагогією". Це не завадило йому приписати собі всі заслуги в ліквідації ГУЛАГу.

Восени 1953 р. були ліквідовані головні інструменти масового терору - військові трибунали МВС і Особливу нараду МВС СРСР. Ці позасудові органи мали право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув'язнення громадян. Влітку 1954 р. було опубліковано указ президії Верховної Ради СРСР, який запроваджував умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Передбачалася можливість звільнення від дальшого відбуття покарання чи заміни його м'якшим покаранням. Такі послаблення могли здійснювати суди за місцем утримання засудженого на основі подання табірної (тюремної) адміністрації. Тоді ж була створена Комісія президії ЦК КПРС з розслідування репресій періоду Великої чистки (1937-1939 pp.).

Навесні 1953 р. було ухвалено нове положення про прокурорський нагляд. У поєднанні з указом Верховної Ради СРСР про умовно-дострокове звільнення воно відіграло велику роль у подальшому розвантаженні ГУЛАГу. Нарешті, на початку 1956 р. були скасовані постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів", а також постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. Табірний режим істотно пом'якшився.

Період від березня 1953 р. до кінця 1955 р. можна оцінювати як перший, найменш визначений, етап десталінізації. Тоталітарна система відмовилася від політики масових репресій, але зберігала їх наслідки, у тому числі розвинуту мережу таборів, колоній і тюрем. Процес реабілітації жертв політичних репресій мав вибірковий характер. Держава звільнила більше мільйона в'язню шляхом амністії. Сотні тисяч в'язнів покинули ГУЛАГ завдяки застосуванню процедури умовно-дострокового звільнення. Але тих, хто звільнявся, не реабілітували. Над ними й далі тяжіли несправедливі звинувачення.