Історія України - Литвин В.М. - Розділ 28. УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ І СУВЕРЕННОЇ ДЕРЖАВИ (1991 - початок 2011)

Перші кроки до забезпечення державної незалежності

У бурхливі літні місяці 1991 р. український парламент обрав головою другого секретаря ЦК КПУ Л.Кравчука і схвалив Акт проголошення незалежності України. Між цими діями не було протиріччя. Основна частина компартійно-радянської номенклатури, яка уособлювала владу в Україні, зрозуміла, що не можна протистояти національно-визвольному рухові. Тій же частині, яка цього не зрозуміла і продовжувала відстоювати інтереси Кремля, довелося розпрощатися з владою. ЗО серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України на чолі з Л.Кравчуком ухвалила указ про заборону діяльності КПУ.

Заборона Компартії України, як і заява групи депутатів Верховної Ради про саморозпуск, не означала, що комуністи зійшли з арени політичного життя. Відбулася лише поверхова трансформація політичного режиму: компартійно-радянська номенклатура ставала безпартійною "партією влади".

Не програли навіть ті, хто сповідував комуністичну ідеологію. 26 жовтня 1991 р. деякі колишні працівники партапарату і рядові члени Компартії України організували в Києві установчий з'їзд нової партії. Вона залишалася на комуністичній платформі, хоч була названа Соціалістичною партією України. Лідером СПУ став О.Мороз. А в червні 1993 р. ті комуністи, які залишилися вірними не тільки ідеології, а й організаційним принципам Компартії України, провели в Донецьку відновлювальний з'їзд і обрали своїм лідером П.Симоненка.

"Суверен-комуністи", на яких перетворилася в серпневі дні 1991 р. переважна більшість депутатів українського парламенту від КПРС-КПУ, висловилися за незалежність України, навіть не замислюючись про характер декларованої ними держави. Це зробила опозиція. Коли 24 серпня депутати зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення Верховної Ради величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним минулим. 4 вересня Верховна Рада прийняла спеціальну постанову про підняття над куполом парламенту синьо-жовтого національного прапора. Народжувалась нова держава, що відмовлялася від радянської символіки.

Колишні керівники Компартії добре розуміли, що у боротьбі із загальносоюзним центром їм треба відгороджуватися від нього ідеологічним муром. Але їм психологічно було важко прийняти антирадянську за характером символіку Української Народної Республіки. Тому лише у середині січня 1992 р. Президія Верховної Ради зважилася видати Указ "Про Державний гімн України". Була вибрана музична редакція гімну "Ще не вмерла України..." композитора М. Вербицького. У січні 1992 p., коли розпочала свою роботу чергова сесія Верховної Ради, синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний прапор України. У лютому парламент затвердив Малий державний герб України - тризуб Рюриковичів. Відповідна постанова вказувала, що тризуб має бути головним елементом майбутнього Великого державного герба.

У короткий період між серпнем і груднем 1991 р. "партія влади" встановила контроль над розміщеними в Україні об'єктами загальносоюзного підпорядкування, передусім над силовими та економічними структурами. Поки діячі опозиції на мітингах переконували населення у необхідності повернення до зовсім забутої національної символіки, "суверенкомуністи" перепідпорядковували собі апарат КДБ, МВС, колосальні армійські угруповання. Не вдалося встановити контроль над Чорноморським флотом.

У вересні ¡991 р. започатковується вихід України з рубльової зони. По всій республіці запровадили обіг купонів багаторазового використання. 8 жовтня було опубліковано Закон "Про громадянство України'', який регулював набуття українського громадянства радянськими людьми. Принциповим у цьому законі стало унеможливленим подвійного громадянства. Тільки це могло сприяти реальному виходу України з Радянського Союзу.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон", в якому проголошувалося, що ділянки державного кордону СРСР на території України стають державним кордоном України. Адміністративні кордони УРСР з іншими союзними республіками теж ставали державним кордоном України. 2 січня 1992 р. було утворено Державний комітет у справах охорони державного кордону. Основні зусилля нового відомства зосереджувалися на реалізації державної прикордонної політики, принципів правового оформлення та охорони кордону і морської економічної зони. Прикордонні війська взяли під охорону весь державний кордон України протяжністю 7014 км. Проте проблема полягала ще й у тому, щоб сусіди по той бік державного кордону визнали прості принципи, покладені в територіальне розмежування Законом України від 7 листопада 1991 р. Виявилося, що це складна справа, розв'язання якої розтяглося на багато років.

У спадщину від Радянського Союзу Україні дістався колосальний воєнно-стратегічний потенціал. На її території дислокувалися Чорноморський флот і 10 армій: три загальновійськові, дві танкові, чотири повітряні і одна ракетна. На бойовому чергуванні знаходилося 130 міжконтинентальних ракет СС-19 на рідкому паливі, які мали відповідно шість та десять ядерних боєголовок кожна. Повітряний компонент стратегічних сил складався з десятків бомбардувальників ТУ-95 і ТУ-160, боєкомплект яких налічував по півтисячі крилатих ядерних ракет. За своїм ядерним потенціалом Україна займала в світі третє місце після США і Росії. Велетенська насиченість військами пояснювалась прикордонним становищем України. Згідно з радянською воєнною доктриною, ці війська після початку війни повинні були негайно протаранити танковими клинами оборону НАТО в Європі і за два тижні вийти на Ла-Манш.

Військовослужбовці Радянської армії, КДБ і МВС дисциплінарно підпорядковувалися Верховній Раді України як найвищому органу влади. 6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про Збройні сили України". У ньому проголошувалося, що Україна створює власні Збройні сили як суб'єкт міжнародного права. Організаційну роботу в цьому напрямі брало на себе Міністерство оборони, утворене відповідно до Постанови Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. "Про військові формування в Україні".

Радянська армія на території України мала 726 тис. військовослужбовців. Ця кількість значно перевищувала оборонні потреби України. Отже, істотне скорочення чисельності збройних сил ставало нагальною потребою. Всі ті, хто бажав далі служити, повинні були скласти присягу на вірність українському народу, текст якої Верховна Рада затвердила в грудні 1991 р.

Перший міністр оборони незалежної України К.Морозов зміг подолати труднощі, пов'язані зі скороченням Збройних сил. За 1992 рік до частин Національної гвардії, прикордонних військ і за межі України було переведено понад 100 тис. солдатів, прапорщиків та офіцерів. За цей час чисельність армії скоротилася за рахунок переведення військовослужбовців на пенсію або на роботу в цивільній сфері на 100 тис. осіб. У середині

1993 р. особовий склад Збройних сил України зменшився до 500 тис. військовослужбовців.

Формування Збройних сил на основі контингентів колишньої Радянської армії відбувалося під безпосереднім наглядом парламенту. За 1991 -

1994 рр. Верховна Рада прийняла понад півсотні законів і постанов, якими регламентувалася ця робота.

Майже два роки великі колективи, які складалися з парламентаріїв, державних службовців, військових фахівців і науковців, розробляли концептуальні засади Воєнної доктрини України. Вона була схвалена Верховною Радою 19 жовтня 1993 р. Згідно з її основними положеннями, у розв'язанні проблем, пов'язаних з організацією оборони країни і зміцненням національної безпеки, державні органи мали керуватися такими принципами:

♦ невизнання війни як засобу розв'язання міжнародних проблем;

♦ відсутність територіальних претензій до будь-яких країн;

♦ дотримання принципу недоторканності існуючих державних кордонів;

♦ виключення воєнного втручання у внутрішні справи інших держав;

♦ незастосування власних Збройних сил для розв'язання політичних завдань на своїй території.

Перепідпорядкування підрозділів колишньої Радянської армії на території України тривалий час породжувало конфліктні ситуації з державними органами Російської Федерації. Особливо гострим виявилося питання про розподіл Чорноморського флоту. За винятком окремих кораблів, розміщених на Кавказькому узбережжі, російські воєнно-морські сили базувалися в Севастополі. Суть проблеми корінилася не в самому флоті, який налічував близько трьохсот кораблів застарілих конструкцій (найновіші судна Росія вивела з акваторії Чорного моря), а в тому, що він мав берегову інфраструктуру і тому російський контроль над кораблями поширювався, хоча і в розмитій формі, на весь Кримський півострів. У червні-серпні 1992 р. президенти України і Росії на зустрічах у Криму домовилися про встановлення подвійного контролю над флотом строком на п'ять років.

Важливим напрямом дій Верховної Ради у справі реального утвердження незалежності країни була реорганізація органів державної безпеки. 24 серпня 1991 р. український парламент прийняв Постанову "Про політичну обстановку в Україні і невідкладні дії Верховної Ради щодо створення умов недопущення в майбутньому воєнного перевороту". Нею передбачалося в найближчі місяці розробити закон про правовий режим надзвичайного стану, про статуси Внутрішніх військ та органів державної безпеки.

У той же день Верховна Рада прийняла постанову про департизацію державних органів, установ та організацій. Виконуючи її, органи прокуратури, МВС і КДБ надали своїм співробітникам десятиденний строк для визначення власної політичної платформи. Ті, хто не виконав постанову, підлягали звільненню.

20 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову "Про створення Служби національної безпеки України". Цією ж постановою ліквідувався Комітет державної безпеки України. Очолив Службу національної безпеки Є.Марчук. Керівний склад її центрального апарату і обласних управлінь визначався під суворим контролем спеціальної комісії Верховної Ради, в якій були представлені різні політичні сили. Правовою базою для розгортання діяльності цього важливого підрозділу в структурі державного управління став Закон "Про Службу безпеки України", прийнятий в березні 1992 р.

На СБУ покладалися завдання захисту національної державності, контррозвідувальної діяльності, боротьби з корупцією, організованою злочинністю і тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та співробітників правоохоронних органів. Досвід функціонування спецслужб і завдання, які постали перед ними на сучасному етапі, були враховані Верховною Радою при прийнятті у жовтні 2005 р. Закону України "Про загальну структуру і чисельність Служби безпеки України". Загальна чисельність працівників СБУ затверджувалася в кількості 41 тис. осіб (з них 34 тис. - військовослужбовці).

Першочерговим завданням на шляху утвердження незалежної і суверенної Української держави було також забезпечення охорони державного кордону. Формування Прикордонних військ України відбувалося на основі з'єднань і частин Західного прикордонного округу СРСР. 12 січня 1992 р. особовий склад Прикордонних військ присягнув на вірність українському народові. Впродовж цього року військовослужбовці Прикордонних військ прийняли під свій контроль та охорону державні кордони протяжністю майже 7 тис. кв. км. Силами морських з'єднань було організовано охорону і контроль територіальних вод та економічної зони акваторії Чорного моря.

У квітні 2003 р. Верховна Рада України спеціальним законом реорганізувала систему охорони кордонів. Правонаступником Прикордонних військ став новий орган спеціального призначення - Державна прикордонна служба України. Реформа мала системний характер і відбувалася в контексті основних принципів побудови прикордонних відомств ведучих європейських країн. Гранична штатна чисельність цього органу встановлювалася у розмірі до 50 тис. осіб.