Історія України - Юрій М.Ф. - 2. Економічний розвиток

1. Реформи 60- 70років XIX ст.

На середину століття Росія перебувала у важкому стані, який загострила поразка у Кримській війні. Кріпацтво довело свою неефективність: російський кріпосний селянин працював на рівні англійського середини XVIII ст.; 48 % дворянських господарств були банкрутами, масовими були селянські виступи.

Зміни почались з приходом до влади молодого царя - Олександра II. 19 лютого 1861 р. цар підписав Маніфест, "Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності" та " Положення про викуп селянами їх земельних угідь". У Маніфесті проголошувались: ліквідація особистої залежності селян, селянське самоврядування, наділення землею і визначення повинностей, викуп селянських ланів. Селянам дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею, вільно одружуватися. Існували додаткові правила для окремих територій (перше було для Великоросійських, Новоросійських і Білоруських земель, друге-для губерній Малоросійських, трете - для Південно-Західних губерній). Існували певні обмеження: до укладання викупних договорів селяни підкорялися владі поміщика; протягом 9 років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини.

Додатковими положеннями встановлювалися граничні наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони складали 3-6,5 десятин , у Харківській - 1 -4,5 десятин). Селянські наділи зменшилися, бідняки повинні були ще й платити за них викуп та відсотки за позику, яку надавала держава. Винятком було Правобережжя, де селяни отримали на 18 % земель більше, ніж вони мали, але тут залишалось велике аграрне перенаселення.

Було проведено ще кілька важливих реформ.

Земська реформа 1864 р.

Проводилась для поліпшення системи управління: були створені земства-органи міського самоврядування.

В Україні утворено 6 губерній і 60 повітових земських управ (на Лівобережжі та Півдні). На Правобережжі земства введено лише у 1911 році.

Судова реформа (1864).

Замість станового закритого суду вводився відкритий безстановий, з гласністю судочинства, де остаточне рішення відводилось присяжним. Для вирішення дрібних побутових справ вводився інститут мирових суддів, яких обирали на трирічний термін.

Реформа освіти.

Вводилася єдина система початкового навчання. Утворювались початкові школи" де навчали грамоті, простим арифметичним діям, географії, малювання тощо. Середня освіта стала доступною всім, але вона була платною. Щоб вступити до університету, треба було закінчити класичну гімназію. У 1863 р. відновлено автономію університетів.

Військова реформа.

В 1864 р. територію країни було поділено на 10 округів (в Україні утворено Київський, Одеський, Харківський). У 1874 р. введено загальну військову повинність з 20 років. Строк служби складав 6 років у сухопутних частинах і 7 років на флоті.

2. Економічний розвиток

Перша залізниця в Україні була збудована 1865 року і зв'язувала Одесу з Балтою, її довжина становила 196 верст, в 1870 р. стала до ладу лінія Балта-Жмеринка-Київ. З 1865 по 1890 pp. довжина залізниць зросла до 6530 верст. З 1890 по 1900 р. довжина залізничних колій в Україні перевищила 20 тис. верст. Будівництво велось акціонерними компаніями під урядовий кредит з 5 % гарантією прибутку. З 1887 р. починається будівництво паровозів на заводах Луганська й Харкова.,

Формуються промислові райони: Донецький - з вугільнодобувною та металургійною спеціалізацією, Криворізький - залізорудний, Нікопольський - марганцевий і Південно-Західний -- цукровий.

31877 р. уряд застосовує політику протекціонізму: вводяться великі ввізні мита на паровози і вагони, чавун, металеві вироби, вугілля. Такі дії уряду спричинили те, що економічно вигідним стало ввозити капітал, який переважно вкладався у підприємства важкої промисловості. На початок століття в металургійній та вугільній галузях промисловості було задіяно понад 100 французьких та бельгійських підприємств з сумарним капіталом близько 315 мли крб. У 1914 р. іноземній капітал складав суму в 2,1 млрд крб.

Якщо в.1860 р. в Україні налічувалось 1865 підприємств, то в 1900 р. в Російській і імперії з 25 327 підприємств гірничодобувної та переробної промисловості на Україну припадало 20 %, а їх частка у виробництві промислової продукції складала 20,7 %.

Шахти України видобували 69 % вугілля Росії (в 1913 р. ця частка складала 78 % загальноросійського видобутку). Видобуток вугілля на душу населення в Росії залишався низьким та становив 7 пудів, тоді як в Німеччині - 131 пудів, у США - 147 пудів. Низка гірничодобувних товариств, таких, як Російсько-Донецьке, Франко-Російське тощо видобувала до 40 млн пудів вугілля.

В Україні виплавлялося 52 % чавуну, 45 % сталі й прокату (тільки 5 найбільших заводів - Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько- Юріївський - виплавляли на початок століття половин}' всього чавуну Півдня). У той час в Україні не було жодного заводу, який би виплавляв менше ніж один мільйон пудів чавуну.

Рудниками добувалось 57,2 % залізної руди країни (в 1913 р.- 420 млн т. руди або 72 %).

У той же час в Україні виробництво готових виробів відставало і складало всього 15 % від виробництва у Російській імперії. Це свідчило про однобокість розвитку економіки України. До того ж, існувала нерівномірна концентрація промислових підприємств, велика кількість їх зосереджувалась у Донбасі та на Півдні.

На початок XX століття починається складання монополій у гірничодобувній, залізорудній, харчовій промисловості. В1902 р. уряд імперії схвалив статут металургійного синдикату "Подамет", який об'єднав великі металургійні заводи з повним циклом виробництва, включаючи видобуток кам'яного вугілля та залізної руди. На частку цього товариства припадало більше половини всього виробництва чорних металів у країні. Того ж року утворено аналогічне товариство "Трубопродаж" (синдикат контролював виробництво та продаж майже 100 % водогінних, нафтопровідних та інших труб). У1904 р. утворено синдикат "Продвугілля" (понад 75 % видобутку вугілля в Донбасі). У цукровій промисловості заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60 % рафінованого цукру Російської імперії.

Сільське господарство.

На початку XX століття 88 % населений України складали селяни. Україна була головним регіоном капіталістичного землеробства в Росії, причому зі спеціалізацією вирощування товарного зерна (1904 року тут зібрано 47 % всієї пшениці європейської частини Росії).

На початок XX століття найбільші господарства мали разом 2 млн десятин і належали Браницьким, Терещенкам, Скоропадським та інші. У цих господарствах працювали десятки тисяч найманих робітників. Застосовувалися нові відносини у веденні господарства, зростало використання машин, вводилась багатопільна система. Розвивалася спеціалізація в сільському господарстві. На півдні України великі земельні наділи тримали німецькі колоністи (серед них виділялося господарство "Асканія-Нова" барона Фальц-Фейна).

На півдні здійснювалося товарне виробництво зерна, яке через Одесу, Херсон, Хорли, Маріуполь, Феодосію, Бердянськ йшло на експорт. В Одесі існувала так звана хлібна гавань. Правобережжя спеціалізувалося на виробництві цукрового буряку (площі під ним складали 350 тис. десятин).

Близько 3 млн селянських дворів тримали 20 млн десятин надільної землі, що в середньому складало приблизно 6,5 десятин на двір. Існували губернії на Правобережжі, де ця норма складала 2-3 десятини на двір. 60 % селян вимушені були шукати додатковий заробіток, подаючись на поденну роботу в південні регіони. Малоземелля штовхало селян до міграції, основними напрямками якої були Сибір та Північний Кавказ.

Населення.

За переписом 1897 р. на території України, що входила до складу Російської імперії, мешкало 23,8 млн чоловік.

Найбільшим містом України була Одеса - 405 тис. чол. Населення інших міст розташовувалось в такому порядку: Київ (247,4 тис), Харків (174,8 тис), Катеринослав (121,2 тис), Миколаїв (92,0 тис. тощо. На 13-му місті був Кам'янець-Подільський (34,4 тис.), на 14-му - Юзівка (нині Донецьк) - 32,0 тис. жителів, на 20-му- Проскурів (нині Хмельницький) -22,9 тис, на 23-му - Олександрівськ (нині Запоріжжя) -16,3 тис. мешканців.

У містах на початок XX ст. проживало 12,5 % населення (проти 15 %у Російській імперії). Село за своїм національним складом було майже виключно українським, у той час як міста були багатонаціональними, з невеликою часткою українців. Наприклад, у Києві 52 % населення складали росіяни і лише 19,8% українці, в Харкові - 62% і 12%, в Одесі - 44% і 9,2%. Чисельність євреїв серед міського населення сягала 28%, а в містечках Правобережжя навіть 70-80%.

Працездатних серед усього населення було понад 11 млн чоловік.