Історія України - Юрій М.Ф. - 4. Політика більшовиків у галузі культури

Хоча Конституцією СРСР було проголошено право кожного народу на самовизначення, панування Комуністичної партії та принцип "демократичного централізму" призвели до всевладності апарату й безгласності партійних мас. Після смерті Леніна весь потенціал державної влади зосередився в руках Політбюро ЦК ВКП (б). Сталін намагався сформувати свою команду. Для цього використовувався широкий спектр методів боротьби з гак званою "опозицією".

З квітня 1923 р. по квітень 1925 р. партійну організацію в Україні очолював німець Еммануїл Квірінг. Завдяки йому було усунуто з України голову РНК "троцкіста" болгарина Раковського. Щоб мати надійні тили в Україні, Сталін вирішив замінити Квіріні а євреєм Лазарем Кагановйчем (генеральний секретар ЦК КП(б)У з квітня 1925 р. по липень 1928 р.). Найдовше на посту керівника республіканської парторганізації протримався поляк Станіслав Косіор (з липня 1928 р. - генеральний секретар, з січня 1934 р. по січень 1938 р. - перший секретар ЦК КЛ(б)У).

Економічна несумісність командно-адміністративної системи керування господарством з елементами ринку призвели до краху НЕПу. Маючи можливість розпоряджатись народним господарством, партійне державне керівництво не раз робило спроби вилучення селянських доходів у бюджет економічними засобами, тобто через цінові ножиці.

Селяни відмовлялись купувати промислові товари за завищеними цінами. Взимку 1927-1928 рр. вони не повезли хліб на рийок. У держави не стало хліба для постачання міст, армії, знизився експорт зерна, який давав державі валюту. Селяни відмовлялися продавати свій хліб, держава - підвищувати хлібозаготівельні ціни. Бухарін, Риков, Томський та інші впливові члени партії висловлювалися за ліквідацію ножиць цін. Однак Сталін та його однодумці скористалися іншими методами. Селян примушували здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна, організаторів та учасників хлібних страйків звинувачували у "саботажі індустріалізації", оголошували куркулями.

Широкого поширення набули тюремні ув'язнення; конфіскація майна, виселення, так звані розкуркулення.

Щоб відсікти селян від ринку, потрібно було колективізувати село. Всі форми земельної власності, крім колгоспно-кооперативної, були ліквідовані. У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) ухвалив перехід до колективізації і прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно було розпочато першу п'ятирічку "розвитку народного господарства СРСР" (1928-1933). Завданням п'ятирічки була мілітаризація СРСР. Поступово ліквідовано приватне виробництво. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 5 грудня 1929 р. основною ланкою управління оголошувались підприємства, .а не трести. Підприємства втратили всіляку самостійність, з госпрозрахунком було покінчено.

З 1929 р. партія повністю відмовилась від НЕПу й перейшла до політики "комуністичного штурму".

4. Політика більшовиків у галузі культури

Двадцяті роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Дехто навіть називає їх періодом культурної революції або відродження.

У1922 році в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша літературна організація "Плуг". Один з діячів організації так висловив її ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтв полягає в тому, щоб знизити мистецтво, зняти його з п п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх.

У 1925 році драматург Микола Куліш, поети Тичина й Бажан, прозаїки Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко утворили елітарну літературну організацію "ВАПЛІТЕ" ("Вільна академія пролетарської літератури"). її ідейним керівником був Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов).

Головними темами прозових творів були наслідки революції та Громадянської війни в житті людини й суспільства. Серед найвизначніших творів цієї доби були; "Сині етюди" (1923), "Осені" (1924) і "Я"' Хвильового, "В житах" (1926) Григорія Косинки, "Місто" Валер'яна Підмогильного, "Чотири Шаблі" Юрія Яновського. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

У1925 році розгорнулася широка дискусія щодо шляхів розвитку української літератури. Особливо піддався критиці з боку компартії Хвильовий, який кинув гасло: "Геть від Москви!". Хоча Хвильовий вкладав у це гасло лише необхідність навчання у передового західного світу, його (росіянина) звинуватили в українському націоналізмі. На початку 1927р. його колишні товариші та тиском владних структур виключили Хвильового з ВАПЛІТЕ, а через деякий час ця організація саморозпустилася.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його найславетніші п'єси - "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1929) і "Патетична соната" (1930) викликали сенсацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності. Перші дві п'єси поставив у своєму славнозвісному театрі" Березіль" режисер Лесь Курбас.

Новою, але динамічно зростаючою галуззю мистецтва був кінематограф. В 1927 р. почалося будівництво найбільшої тоді в Європі Київської кіностудії. Світової слави набув кінорежисер та сценарист Олександр Довженко (пізніше кіностудія стала носити його ім'я). Його фільми "Звенигора" (1927), "Арсенал" (1930) і особливо "Земля" (1930) розповідають про вплив, який справили на Україну революція та радянська влада.

У1925 р. у Харкові виникло мистецьке об'єднання "АРМУ" (Асоціація революційного мистецтва України), створене учнями видатного художника-монументаліста Михайла Бойчука (бойчукісти). Бойчук та його учні шукали нові форми відображення свого світобачення методами монументального живопису. Постійним опонентом АРМУ виступала " АЧХУ" (Асоціація художників Червоної України), що існувала в 1926-1932 роках. Члени АЧХУ відкидали новаторські пошуки й зосередились виключно на реалістичному зображенні оточуючого світу.