Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. - 75. Становище українців Буковини та Бессарабії між двома світовими війнами

З початком революційних подій на західноукраїнських землях у Чернівцях вже 3 листопада 1918р. відбулося велике народне віче, яке прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. Проте, скориставшись із того, що легіон УСС, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. — Сигітщину (південна частина Мармарощини). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії — відсталої аграрної країни зі слаборозвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився нестерпним. Протягом 1919—1928 рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців "українізованими румунами" чи "громадянами румунського походження, що забули рідну мову", окупаційна влада не зупинялася ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкіл, які існували на Буковині у 1918 р., майже дві третини стали румунськими в перші 2 роки окупації, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналогічною була доля українських гімназій та ремісничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернівецького університету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентів-румунів тут на поч. 1920-х років не перевищувала 20 %. На румунський взірець змінювалися українські прізвища та населені пункти.

Панівну в Румунії церкву було перейменовано у "православно-румунську", а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, чинилися всілякі перешкоди під час вступу українців до семінарій.

Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919) і Татарбунарське (1924) повстання були втоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над уцілілими учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньо відомих діячів науки й культури, як А. Ейнштейн, А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, Б, Шоу, Л. Арагон, Т. Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це сприяло деякому пожвавленню українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП).під керівництвом В. Залозецького, яка фактично залишилася єдиною легальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею "органічної праці" і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Офіційним партійним органом був тижневик "Рада".

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", "Кобзар", а також "Жіноча громада", спортивне товариство "Довбуш" тощо. Почали відновлювати діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. З'явилася українська преса, яку, крім згаданої "Ради", представляли тижневик "Рідний край" та єдина українська щоденна газета "Час".

Серед "нелегального сектору" виділялися комуністи й націоналісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студентську, та мав підтримку селянства. Націоналістичне підпілля, яке очолювали І. Григорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський, видавало часописи "Самостійна думка" і "Самостійність", мало вагомий вплив на кілька товариств, зокрема спортивне "Мазепа" та студентське "Залізняк".

Румунський окупаційний режим вдавався до всілякого переслідування українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного підпілля, яке звинувачували в антидержавній діяльності, влада почала переслідувати будь-які вияви українського політичного життя.

З 1938 р. у Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них українські націоналісти були чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свій вплив.