Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Правління консерваторів (1951 - 1964)

На виборах у жовтні 1951 р. консерватори отримали абсолютну більшість депутатських місць - 321, у той час як лейбористи - лише 295, інші партії - 9. Новий консервативний уряд очолив 77-річний В. Черчілль. Незмінне перебування консерваторів при владі тривало до 1964 р. Крім В. Черчілля, консервативні уряди послідовно очолювали Ентон Іден (1955 - 1957), Гарольд Макміллан (1957 -1963), Александр Дуглас Гюм (1963 - 1964).

Ключовими проблемами, над розв'язанням яких трудилися консерватори впродовж усього тринадцятирічного періоду свого правління, були намагання стабілізувати економіку та реформувати Британську імперію. Хоча сформований кабінет міністрів складався в основному з представників "старої гвардії" консерваторів і В. Черчілль повернувся до притаманного йому авторитарного стилю керівництва, він разом із тим змушений був узяти на озброєння окремі положення програмного документу молодих консерваторів під назвою "Промислова хартія". У ньому, разом із визнанням вічних цінностей приватної власності і ринкових відносин, підкреслювалася й доцільність обмеженого використання практики державного регулювання економіки, в тому числі планування, стимулювання виробництва заохочувальними заходами, а в окремих випадках - запровадження контролю над зростанням цін.

Проголосивши курс "терпимості і конструктивності", уряд В. Черчілля не став докорінно змінювати політику попередників -лейбористів. Виконуючи свої передвиборні обіцянки, уряд не вдавався до широкомасштабної приватизації націоналізованих лейбористами галузей: було реприватизовано лише сталеливарні заводи та автомобільний транспорт. Особливе значення при виборі форм власності відігравав принцип ефективності виробництва. Уряд опрацював програму фінансового оздоровлення країни, яка передбачала скорочення імпорту промислової сировини і продовольства, хоча такий захід спричиняв зростання цін на продукти харчування. З метою стимулювання економіки уряд надавав як приватним, так і державним промисловим корпораціям субсидії, допомагав знижувати витрати виробництва, заохочував впровадження нових технологій. У першій половині 50-х років намітилося динамічне піднесення в електроенергетиці, машинобудівній, хімічній промисловості, меншою мірою - у текстильній і вугільній галузях. Середньорічні темпи приросту промислової продукції в цей період становили 3,3%, а приріст валового національного продукту -2,7%, що було приблизно вдвічі менше, ніж у перше повоєнне п'ятиріччя. Натомість помітно знизився рівень безробіття: у 1955 р. воно становило лише 300 тис. осіб.

Підкреслену увагу уряд В. Черчілля приділяв соціальним проблемам, ключовими з яких були житлове будівництво, охорона здоров'я та розвиток освіти. Урядові вдалося забезпечити постійне розширення житлового фонду, зниження вартості муніципального житла за рахунок упровадження нових технологій. Якщо у 1951 р. було побудовано 234 тис. муніципальних будинків, то у 1954 р. - майже 350 тис. На відміну від лейбористського уряду, значні субсидії надавалися приватному сектору будівництва (споруджувалися переважно одно- і двосімейні котеджі).

Одночасно уряд В. Черчілля суттєво збільшив бюджетні видатки на охорону здоров'я і освіту. При збереженні затвердженої лейбористами Національної служби охорони здоров'я (з переважаючою кількістю державних медичних установ) безкоштовне медичне обслуговування почало здійснюватися більш диференційовано для працюючих та пенсіонерів, що призвело до скорочення часу очікування в лікаря. Запроваджено транспортування хворих для нестаціонарного лікування.

Не перебудовуючи традиційної системи освіти з її ієрархією, за якої елітарні приватні гімназії значно відрізнялися високим ступенем підготовки учнів, порівняно з державними навчальними закладами, уряд консерваторів доклав чимало зусиль для розбудови масових шкіл, збільшивши майже вдвічі видатки на освіту.

У зовнішній політиці уряд В. Черчілля продовжував утілювати розроблені ним та Е. Іденом теоретичні положення концепції "трьох кіл відповідальності". Однак, послідовно відстоюючи політичну єдність атлантичного співробітництва, консервативний уряд був змушений ще більщою мірою ніж його попередники - лейбористи, перенести акценти з європейських справ на збереження і реформування Британської співдружності, в якій у 50-х - на початку 60-х рр. виникла загроза повного розпаду. З метою збереження своїх економічних та політичних позицій на широких просторах Співдружності уряд намагався уникати прямого збройного втручання, здебільшого вдаючись до дипломатичного маневрування та проведення реформ у "дусі часу". Спеціально скликана 1952 р. конференція прем'єр-міністрів країн Співдружності закріпила рішення про зміну назви імперії, легалізувала поняття "громадянин Співдружності", визначила статус британського монарха як "голови Співдружності". Новий титул було присвоєно королеві Єлизаветі II, яка того року зійшла на престол.

Прагнучи зміцнити свій вплив у країнах "третього світу", уряд В. Черчілля підтримував на Далекому Сході процеси мирного врегулювання корейського конфлікту (1953) та індокитайської проблеми (1954). Його уряд не вдавався до силового вирішення африканських проблем. Зокрема, у жовтні 1954 р. він підписав із Єгиптом договір, згідно з яким англійські війська впродовж 20 місяців мали залишити територію африканської країни.

В європейській політиці уряд В. Черчілля особливу увагу звертав на зміцнення оборони країн Заходу і створення політичного та військового союзу західноєвропейських країн. Велика Британія підтримала у 1952 р. пропозицію США про скасування окупаційного статусу ФРН. У 1954 р. британський уряд разом із США та іншими союзниками підписав Паризькі угоди, на основі яких ФРН у травні 1955 р. вступила у НАТО.

Після урочистого відзначення свого 80-річчя В. Черчілль подав у відставку. Уряд очолив Ентоні Іден, який несподівано оголосив про достроковий розпуск парламенту і призначив нові вибори. Вони відбулися у квітні 1955 р. і принесли впевнену перемогу консерваторам - 345 депутатських мандатів (лейбористи -277, ліберали - 8). Однією з причин успіху консерваторів було те, що їхнього лідера Е. їдена значна частина англійців розцінювала як продовження "черчіллівської епохи".

Очоливши уряд, Е. Іден не мав наміру змінювати внутрішню політику, проте, враховуючи миролюбні заяви нового керівництва СРСР, що прийшло до влади після смерті Й. Сталіна (1953), він вирішив активізувати зовнішньополітичну діяльність із метою зміцнення безпеки і престижу країни. Е.Іден виступив з ініціативою проведення переговорів між СРСР і країнами Заходу щодо нагальних проблем міжнародних відносин: виведення військ із чужих територій, возз'єднання Німеччини, скорочення всіх видів озброєнь. Завдяки такій ініціативі Е.Їдена в Женеві у липні 1955 р. відбулася перша в повоєнний період зустріч глав урядів США, СРСР, Великої Британії і Франції. Хоча підсумки цієї конференції звелися до декларативних заяв про наміри продовжувати переговори і покращити економічні та культурні зв'язки, це був перший крок у напрямку розрядки міжнародного напруження. У квітні 1956 р. Велику Британію вперше відвідали керівники СРСР - перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов і глава уряду М. Булганін, що спричинилося до пожвавлення відносин між обома країнами.

З іншого боку, в 1955 р. під безпосереднім керівництвом британського уряду на Близькому та Середньому Сході було утворено новий військово-політичний блок - Багдадський пакт, до якого, крім Великої Британії, увійшли Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Згідно з планами Е. їдена, до пакту мали приєднатися також Йорданія і Єгипет. Створення такого проанглійського пакту в районі традиційної британської присутності повинно було зміцнити позиції Великої Британії в регіоні, зокрема посилити її контроль за Суецьким каналом. Однак сподівання на приєднання до Багдадського пакту Йорданії та Єгипту виявилися марними, що стало явним провалом британських планів на Близькому Сході. Більше того, у липні 1956 р. Єгипет оголосив про націоналізацію Суецького каналу.

Націоналізація Суецького каналу завдавала значних втрат стратегічним та економічним інтересам Великої Британії: адже через канал здійснювалася четверта частина її імпорту і експорту, перевозилося майже 40% усієї видобутої британськими компаніями нафти в країнах Близького Сходу. Велика Британія разом із Францією, яка володіла частиною акцій Суецького каналу, подали скаргу на Єгипет до Ради Безпеки ООН. Радянський Союз, чиї впливи у Єгипті в цей час посилилися, оголосив про підтримку політики єгипетського уряду і, користуючись правом вето в Раді Безпеки, не допустив прийняття нею будь-якої резолюції, спрямованої проти Єгипту.

У такій ситуації Велика Британія, Франція та Ізраїль домовилися про спільні воєнні дії проти Єгипту. Розпочалася концентрація військ. Велика Британія виділила для запланованої експедиції понад 50 тис. солдатів і близько 100 військових кораблів.

29 жовтня Ізраїль розпочав воєнні дії наступом на Синайському півострові, а наступного дня британські і французькі війська зайняли Суец. Одночасно було піддано бомбардуванню єгипетські аеродроми та інші військові споруди, що спричинило жертви серед мирного населення. Такі дії союзників проти Єгипту викликали бурхливу реакцію в усьому світі. СРСР погрожував застосувати навіть ядерну зброю, якщо Велика Британія, Франція та Ізраїль не зупинять наступ на Єгипет. Проти вторгнення трьох держав у Єгипет висловилися США і Генеральна Асамблея ООН. Несподівано для британських політиків війна за Суецький канал поставила країну на межу ядерного конфлікту. Після прийняття резолюції ООН війська Великої Британії, Франції та Ізраїлю в грудні 1956 р. змушені були покинути територію Єгипту.

Військово-політична поразка Великої Британії на Близькому Сході змусила Е. їдена піти у відставку. Новим прем'єр-міністром став Гарольд Макміллан, який оновив склад уряду майже виключно молодими політиками. Він був першим із англійських прем'єрів, який відкрито заявив про необхідність враховувати у внутрішній і зовнішній політиці "вітер змін", закликав консерваторів перейти від мовчазного визнання реалій у британському суспільстві і світі до створення прогресивної національної моделі розвитку. Г. Макміллан робив ставку на поміркований варіант неоконсерватизму, розглядаючи його як необхідну загальнонаціональну ідеологію надкласової солідарності.

Із 1957 р. у діях уряду стали очевидними два пріоритети: виконання широкого комплексу соціальних програм і різке підвищення вартості державних цінних паперів із метою збільшення рівня банківських відсотків і поповнення державної скарбниці. Зниження процентної ставки в поєднанні з активною соціальною політикою викликали наприкінці 50-х і на початку 60-х років піднесення підприємницької діяльності. Нарощування споживчого попиту - найважливішого фактора збалансованості ринкових відносин - досягалося шляхом регулювання трудових відносин і розширення соціальної інфраструктури. Політика заохочення підприємництва диктувалася саме "вітром змін": в індустріальних країнах світу набирала розмаху науково-технічна революція - основний прискорювач промислового прогресу.

Проте вже з 1961 р. економічна кон'юнктура в країні почала погіршуватися: підвищений споживчий попит викликав інфляційне зростання цін внаслідок відносного здешевлення імпортних виробів та зростання їх доставок, виник дефіцит платіжного балансу. Індустріальні гіганти британської економіки, виробництво яких до цього забезпечувалося колоніальними сировинними ресурсами, на початку 60-х років різко втрачали свої позиції на світових ринках. Падіння виробництва спричинили також податкова і фінансова підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку фірм. Унаслідок втрати колоній подорожчала імпортована сировина, ціни на яку не компенсувалися зростанням англійського експорту. Тривала орієнтація на розміщення інвестицій за кордоном перешкоджала нарощуванню капіталів у найновіших галузях індустрії на території Великої Британії. Внаслідок цього на початку 60-х років склалася парадоксальна ситуація, коли нарощування виробництва в традиційних галузях британської промисловості призводило виробників до збитків. Виник дефіцит платіжного балансу країни, а це вело до інфляції. Безпосередньою причиною погіршення економічної кон'юнктури було також падіння позицій фунта стерлінгів на міжнародному валютно-фінансовому ринку. Саме в таких умовах почалася переорієнтація на нарощування капіталів у найновіших галузях промисловості замість розміщення їх за кордоном.

На відміну від інших індустріальних країн перше повоєнне десятиріччя у Великій Британії характеризувалося відсутністю глибоких і тривалих криз. Падіння промислового виробництва в 1952,1958,1963 рр. складало всього 1 - 2%. Необхідність зменшити витрати виробництва, підвищити конкурентоспроможність англійських товарів змушувала державу і великі корпорації вдосконалювати методи управління, оновлювати технологію, підвищувати рівень концентрації капіталу. Частина коштів репатріантів із колишніх колоній залучалася на початку 60-х рр. саме в найновіші прибуткові галузі індустрії. Уряд Г. Макміллана перейшов до тактики гнучкого регулювання економіки, що одержала назву політики "стоп-іди". Суть її зводилася до того, щоб за допомогою державного втручання зупиняти окремі види виробництва, з метою забезпечити на належному рівні ціни. Велика Британія в період правління уряду консерваторів перетворилася в країну майже суцільної зайнятості: число безробітних коливалося від 1,2 до 2,5%.

Незважаючи на очевидні успіхи повоєнного індустріального розвитку, Велика Британія значно поступалася американській, німецькій та японській промисловості за рівнем спеціалізації та технічного оснащення. До 1960 р. Велика Британія займала в промисловому виробництві друге місце у світі після США. Однак уже в 1960 р. її випередила ФРН. Частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 11,6% у 1950 р. до 9,3% у 1960 р.

Зовнішньополітичний курс уряду Г. Макміллана був спрямований на зміцнення співробітництва в рамках Північноатлантичного союзу з метою закріплення безпеки, зростання міжнародного авторитету країни та збереження впливів Великої Британії на країни Співдружності - її колишні колонії.

Створення впродовж 1951-1957 рр. системи європейських співтовариств (Європейське об'єднання вугілля і сталі, Європейське економічне співтовариство та Євроатом) шістьма країнами (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) без участі Великої Британії свідчило про певну ізоляцію її від континентальної Європи, створювало загрозу витіснення країни з європейського ринку. У відповідь зусиллями британських дипломатів було створено у 1960 р. Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), яка об'єднала Велику Британію та шість невеликих країн, що не увійшли до ЄЕС. Згідно з установчим договором, між цими країнами утворювалася зона вільної торгівлі, в межах якої не передбачалося скасування митних тарифів, а лише "дискримінаційних обмежень товарообміну". Створення ЄАВТ лише частково вирішувало проблему доступу на європейський ринок. Тому вже незабаром Велика Британія почала клопотатися про її прийняття до ЄЕС ("Спільного ринку", як його неофіційно називали). При цьому Лондон вимагав для себе "особливого статусу", заснованого на визнанні інтеграційних зв'язків Великої Британії з країнами Співдружності і ЄАВТ. Однак рішучим противником членства Великої Британії у "Спільному ринку" був президент Франції Шарль де Ґолль, і ця його позиція була віддзеркаленням англо-французького суперництва на західноєвропейському просторі.

Вето Франції на спроби Великої Британії вступити до ЄЕС було дипломатичною поразкою Г. Макміллана, яка ставила під сумнів ефективність економічної стратегії консервативного уряду. Рейтинг Г. Макміллана і консервативного уряду падав. Остаточно зруйнував його становище гучний шпигунський скандал, у центрі якого опинився військовий міністр Джон Проф'юмо, молоденька коханка якого здобувала і передавала радянському дипломатові таємну інформацію. У жовтні 1963 р. Г. Макміллан змушений був подати у відставку. Новим прем'єр-міністром став Александр Дуглас-Гюм. Його прихід не вніс якихось змін у проведення внутрішньої і зовнішньої політики уряду.

У плані збереження присутності Великої Британії у важливих стратегічних регіонах на початку 60-х років було розроблено доктрину "на схід від Суеца", суть якої полягала в тому, що британські війська, крім Європи та Середземномор'я, повинні зберігати свої бази також у Перській затоці, Індійському і Тихому океанах. Доктрина "на схід від Суеца" відображала прагнення Великої Британії зберігати своє колишнє становище світової держави. Для ЇЇ реалізації необхідні були дуже великі фінансові затрати.

Зусилля консерваторів зупинити остаточний розпад Британської колоніальної імперії шляхом дипломатичних заходів і проведення реформ не досягли накреслених цілей. До середини 60-х років фактично відбувся остаточний розпад імперії. В Африці проголосили свою незалежність колишні англійські колонії Золотий Берег (1957; новостворена держава одержала назву Гана), Нігерія, Камерун, Сомалі (1960), Таньганьїка і Сьєрра-Леоне (1961), Уганда (1962), Кенія (1963). У 1960 р. Г. Макміллан оголосив, що буде проводити політику "плавного і ліберального прогресу щодо африканських країн", яка по суті, означала поступовий відхід зі Східної, Центральної і Південної Африки.

Проголошення незалежності в окремих англійських колоніях супроводжувалося зародженням етнічно-релігійних та расових конфліктів. Британській дипломатії не вдалося запобігти громадянській війні в Нігерії та Уганді. У Південній Африці, яка проголосила себе республікою (1960), було встановлено расистський режим апартеїду. У Південній Родезії у 1965 р. білі поселенці здійснили переворот, внаслідок чого було встановлено такий же расистський режим, як і в Південно-Африканській республіці. Г. Макміллан під час своїх численних дипломатичних візитів до новоутворених держав намагався налагодити економічну і політичну співпрацю в системі Співдружності. Саме він був ініціатором концепції "багаторасової асоціації" як необхідної умови існування Британської Співдружності.

Економічне відставання Великої Британії, остаточний розпад Британської імперії і дипломатичні поразки у Європі болюче сприймалися англійським суспільством і розцінювалися як втрата країною колишньої величі. Продовження політики за принципом "стоп-іди" урядом А. Дуґласа-Гюма призвело до уповільнення розвитку економіки, свідчило про відсутність нових ідей у правлячій Консервативній партії. Велика Британія відставала за темпами економічного розвитку від інших індустріальних країн. Середньорічний приріст британської промислової продукції складав лише 3%, тоді як у США - 4%, Франції - 5,5%, ФРН та Італії - по 7,4%, Японії - 15,2%. Зниження темпів економічного зростання на фоні стабільного піднесення інших країн загрожувало відкочуванням країни до другого ряду провідних держав Заходу. Відповідальність за такі результати суспільство покладало на правлячу Консервативну партію. В умовах наближення виборів лейбористи посилили критику уряду, звинувачуючи його у бездіяльності і некомпетентності. Період перебування консерваторів при владі (1951-1964) опоненти трактували як "тринадцять змарнованих років". Одночасно лейбористи оприлюднили свої передвиборні документи, в яких обіцяли не тільки оздоровити британську економіку, а й реалізувати у Великій Британії "справжні ідеали соціалізму" шляхом проведення "технократичної революції". Вперше основні положення їхньої тодішньої програми було оприлюднено у заяві "Лейбористи і наукова революція" (1963), пізніше розвинутій у наступних партійних документах. Основну роль в оздоровленні економіки вони відводили науково-технічній революції, зокрема поєднанню науки з економічним плануванням при активному втручанні державного управління. Держава визначалася як основний двигун НТР, здатний об'єднати підприємців і працюючих в інтересах зміцнення фінансово-бюджетної системи. Проголошення концепції всебічної модернізації промисловості на основі НТР лейбористи доповнили новим, привабливим для виборців, ідеологічним пунктом про участь найманих робітників в управлінні виробництвом і розподілі доходів. Основним ідеологом розробки "технократичної революції" виступив новий лідер Лейбористської партії, колишній викладач економіки Оксфордського університету Гарольд Вільсон.

На виборах у жовтні 1964 р. із незначною перевагою перемогли лейбористи, які здобули 317 депутатських місць, у той час як консерватори - 303. Г. Вільсон сформував новий кабінет міністрів, який керував країною до 1970 р.