Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Неоконсервативний політичний курс 80-х років. Діяльність "п'ятипартійної коаліції"

На початок 1980-х років в Італії відбувся перехід до неоконсервативного політичного курсу. Ліберально-реформістська стратегія не дала бажаних результатів ні в період лівоцентризму 1960-х років, ні в 1976 - 1979 рр., коли ХДП вимушена була шукати політичного співробітництва з ІКП. Досвід післявоєнного політичного розвитку виключав і можливість повороту вправо з опорою на неофашистські сили. Відображенням змін, що відбулися у внутрішньопартійному житті Італії стали результати XIV з'їзду ХДП 1980 року. У прийнятій резолюції наголошувалося на категоричній неможливості співробітництва з ІКП на урядовому рівні та затверджувалася лінія на союз із соціалістичною партією.

ІСП, яку влітку 1976 р. очолив Бенедетто Краксі (до 1993), стала найбільш послідовним провідником неоконсервативної політики. За ініціативою нового керманича ІСП, яка довший час не мала програмного документа, в 1978 р. прийняла програму під назвою "Соціалістичний проект", витриману в дусі західноєвропейської соціал-демократії. Метою ІСП визнавався соціалізм, як суспільство із змішаною економікою, з такою політичною системою, де знайдуть повну реалізацію і подальший розвиток ліберально-демократичні принципи у поєднанні з новими формами прямої масової демократії.

Із кінця 70-х років спостерігалося послаблення позицій комуністів, зменшувалася чисельність партії та відсоток голосів, отриманих на виборах. У 1980 р., проаналізувавши свою діяльність у період "національної солідарності" та прийшовши до висновку про недоцільність співпраці з ХДП, ІКП запропонувала замість попередньої формули "історичного компромісу" нову - "демократичної альтернативи". Проголошена політична концепція передбачала створення коаліції лівих партій, що мала боротися за владу на противагу ХДП. Але з огляду на неоконсервативну політику ІСП така програма виявилася нереальною та фактично залишилася пропагандистським гаслом.

У 1980 - 1983 рр. Італію охопила нова економічна криза, що супроводжувалася падінням виробництва, безробіттям (10%, 3/4 із них молоді особи віком до 29 років) та інфляцією (понад 16%). Недостатніми виявилися і заходи, спрямовані на боротьбу з тероризмом. 2 серпня 1980 р. праві терористичні організації вчинили вибух на вокзалі в Болоньї, внаслідок чого загинули 84 особи, близько 200 були важко поранені. В країні розпочалися масові маніфестації протесту. Загострив ситуацію скандал, який розгорнувся наприкінці 1980 року - в першій половині наступного. Йшлося про членство відомих політичних діячів, вищих офіцерів, банкірів у масонській ложі "П-2" (Пропаганда-2), яку звинувачували в причетності до терористичної діяльності, торгівлі зброєю та наркотиками. На цьому фоні правлячим колам важко було забезпечити стабільність урядів. У вересні 1980 р. уряд Ф. Коссіги подав у відставку. Вже через місяць був сформований чотирипартійний кабінет міністрів за участі християнських демократів, соціалістів, республіканців та соціал-демократів. Уряд очолив представник ХДП А. Форлані.

Після червневих 1981 р. парламентських виборів почали формуватися п'ятипартійні уряди за участі християнських демократів, лібералів, республіканців, соціал-демократів та соціалістів. Уперше новий уряд очолив секретар ІРП, партії, що відображала інтереси промислових та фінансових кіл, Джованні Спадоліні. Коаліція почала проводити антикризові заходи з врахуванням вимог неоконсервативних підприємницьких груп.

У червні 1983 р. пройшли дострокові парламентські вибори, на яких ХДП здобула 32,9%, ІКП - 29,9%, ІСП - 11,4% голосів. Християнські демократи набрали найменшу кількість голосів за всю свою історію. Результати виборів виявилися непередбачуваними для всіх спостерігачів в Італії та у світі. Так західнонімецька преса назвала їх "сенсаційною несподіванкою", французька -"історичною поразкою християнських демократів", британська -"політичним землетрусом" та "моральною перемогою комуністів". В обмін на пост прем'єра соціалісти погодилися на відновлення лівоцентристської коаліції з ХДП (у травні 1983 р. саме через вихід ІСП з уряду відбулася відставка кабінету міністрів християнського демократа Амінторе Фанфані, який працював на цій посаді з грудня 1982 р.). ХДП, отримавши більшість на виборах, уперше за післявоєнні роки поступилася посадою прем'єра. Його функції впродовж 1983 - 1987 рр. виконував лідер ІСП Б. Краксі, який очолив п'ятипартійний коаліційний уряд (після нього до 1992 р. функції прем'єра виконував Дж. Андреотті).

У 1984 р. в Італії пройшли вибори до Європейського парламенту, які стали індикатором політичних настроїв населення. Вперше ІКП здобула перевагу над ХДП (333% проти 33,0%). На стабільному рівні залишилися позиції соціалістів - 11,2%. Така ситуація змушувала християнських демократів шукати шляхи для зміцнення своїх позицій.

У червні 1985 р. новим, восьмим президентом країни був обраний християнський демократ Ф. Коссіга. Ці вибори стали незвичними для Італії, позаяк главу держави, як правило, обирали в результаті багатьох турів голосування і це тривало не один день. За кандидатуру Ф. Коссіґи депутати обох палат парламенту проголосували майже одноголосно, чого ще не було в італійській повоєнній історії. Новообраного президента почали називати "усіх італійців". Перше, що зробив Ф. Коссіга па президентській посаді - здав свій партійний квиток на зберігання керівництву ХДП на 7 років. Він пішов на цей крок, щоб дійсно бути незалежним від усіх партій, хоча це й не передбачено конституцією країни.

За уряду Б. Краксі розпочалася часткова приватизація підприємств державного сектора та ліквідація нерентабельних. Водночас дано поштовх для розвитку дрібного підприємництва: щороку відкривалися до 300 тис. нових приватних підприємств при одночасному банкрутстві половини з них. Уряд запровадив режим жорсткої економії та в 1984 р. прийняв декрет про обмеження дії "рухомої шкали" зарплати, що гарантувала темпи зростання заробітної плати приблизно на рівні темпів зростання інфляції. 24 березня в Римі пройшла масштабна демонстрація протесту, участь у якій взяло близько 1 млн осіб. За ініціативою ЗІКП 9 червня відбувся референдум із питання скасування обмеження дії "рухомої шкали" зарплати. Результати виявилися несподіваними: за скасування статті закону висловились 45,7%, проти 54,3% учасників голосування. Під впливом відповідної пропаганди частина населення вибрала між скороченням "рухомої шкали" та високим рівнем інфляції найменше зло. Прийняття закону спричинило зменшення реальної зарплати на 2 - 3% в рік. Були урізані бюджетні видатки на соціальні потреби, готувалася приватизація школи, пенсійна реформа. Водночас здійснено наступ на мафію і до кримінальної відповідальності притягнено багатьох її учасників, підвищено зарплату поліції, дещо обмежено вплив Католицької Церкви на освітні та сімейні відносини.

З другої половини 80-х років економіка поступово почала повертати втрачені позиції. Відбувалося оновлення технічної бази та технології промислового виробництва (комп'ютерні системи управління, використання мікроелектроніки) особливо в центрі та на півночі Італії. Швидкими темпами розвивалася сфера послуг у 1986 р. зайнятість населення у цій галузі становила 56,7%, у той час як в сільському господарстві - 10,7%, а в промисловості -32,4%. Проте рівень безробіття залишався на досить високій позначці: 11 - 12%. Значні зміни відбулися на півдні країни завдяки сприянню урядових заходів, що фінансувалися Касою Півдня: збудовані нові промислові підприємства, модернізовано сільське господарство, стрімко розвивалося шляхове будівництво. Однак подолати існуючі диспропорції з північчю країни так і не вдалося. Доля північного регіону у створенні внутрішнього валового продукту була на 16% вища, а на півдні - на 30% нижча від загальнонаціонального рівня.

У зовнішньополітичній сфері уряд Б. Краксі взяв курс на зміцнення атлантичної солідарності. Італія приєдналася до американської стратегії оборонної ініціативи (СОІ), дозволила будівництво на Сицилії баз для ядерних крилатих ракет.

Навесні 1987 р. внаслідок чергового загострення міжпартійних суперечностей уряд Б. Краксі, пробувши рекордний для Італії час при владі - чотири роки, подав у відставку. Результати червневих дострокових парламентських виборів не внесли радикальних змін у розташування політичних сил, хоча й дозволили християнським демократам повернути собі посаду прем'єр-міністра (почергово Джованні Горія, Чіріако Де Міта, Джуліо Андреотті).