Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Італія па початку XXI ст.

У травні 2001 року на парламентських виборах переміг правоцентристський блок "Дім свобод" (La Casa delle Liberta) на чолі з партією С. Берлусконі "Вперед, Італіє! (45,4%). Друге місце зайняв блок "Олива" (35%, із 2004 р. блок трансформовано в "Союз олива" - Uniti ne - у складі 4 партій), на третій позиції - ПКВ (5%). Після 1995 p. С. Берлусконі неодноразово притягали до судової відповідальності, і навіть тричі засуджували до тюремного ув'язнення - за приховування прибутків, давання хабарів податковим інспекторам та незаконне фінансування передвиборної кампанії свого товариша Б. Краксі.

Однак щоразу адвокати С. Берлусконі вигравали справи. Прем'єр-міністр С. Берлусконі запропонував програму реформ неоконсервативного спрямування: він обіцяв зменшити податки, створити 1,5 млн нових робочих місць, збільшити пенсії та прийняти нові закони з боротьби із злочинністю.

4 квітня 2005 р. опозиція отримала перемогу на регіональних виборах (в 11 із 13 випадках). Четверо міністрів із уряду С. Берлусконі, представники Союзу християнських демократів, подали у відставку, спровокувавши чергову політичну кризу. Опозиція почала вимагати від прем'єр-міністра залишити свою посаду та провести дострокові загальні вибори. 20 квітня 2005 p. С. Берлусконі подав прохання про відставку. Президент Італії Карло Адзеліо Чампі, прийнявши відставку, відразу ж доручив С. Берлусконі сформувати новий уряд. Правоцентристський коаліційний уряд прийняв присягу 23 квітня 2005 р. Більшість призначених урядовців представляли партію С. Берлусконі "Вперед, Італіє!". С. Берлусконі подолав усі звинувачення у зв'язках із мафією, зріс його вплив на італійське суспільно-політичне життя. Він Кавалер Великого хреста, орденів "За заслуги перед Італійською республікою", "За трудові заслуги".

На парламентських виборах квітня 2006 р. до верхньої та нижньої палат із мінімальною перевагою в кілька сотих відсотка (правоцентристський блок "Дім свобод" на чолі з С. Берлусконі отримав 49,7% голосів) переміг лівоцентристський блок "Союз" (LVnione, створено на базі "Оливи", назва прийнята в 2005 р.) на чолі з Р. Проді (49,8%). Незважаючи на мінімальну перевагу в 0,1%, партії-переможниці надається не менше 55% місць у парламенті. Відповідно до нового виборчого закону коаліція Р. Проді отримала 340 місць із 630 у нижній палаті італійського парламенту. У верхній палаті - сенаті - коаліція Р. Проді отримала 158 місць, соратники С. Берлусконі - 156. Президентом 10 травня 2006 р. був обраний кандидат від лівоцентристських сил, колишній член ІКП, 71-річний Джорджіо Наполітано.

Лівоцентристська коаліція політичних опонентів виявилася нестійкою і розвалилася від внутрішніх чвар через 18 місяців. Прем'єр Р. Проді виступив з ініціативою вдосконалення виборчої системи Італії, зокрема підвищення прохідного порога. У 2005 р.

правоцентристська коаліція С. Берлусконі ініціювала повернення до пропорційної системи. Для того, щоб потрапити в нижню палату парламенту, передвиборчій коаліції потрібно набрати тільки 10%, а партіям, що входять до неї, всього 2%. Для решти партій поріг складає 4%. Тобто, баланс влади багато в чому залежить від дрібних партій, що мають по кілька місць у парламенті. Так до коаліції Р. Проді входило близько 13 дрібних партій (від католиків до комуністів), які постійно критикували уряд. На початку 2008 р. правлячу коаліцію покинули три члени невеликого "Союзу демократів за Європу" (створений 1999 р., лідер - Клементе Мастелла). 24 січня 2008 р. сенат висловив недовіру урядові Р. Проді (161 депутат проголосував проти кабінету, 156 парламентаріїв підтримали уряд), який подав у відставку та відмовився від участі в подальшій політичній боротьбі. Вирішальний вплив на долю голосування мав вихід із проурядової сенатської коаліції фракції християнських демократів. Почалася політична криза, що завершилася у лютому декретом президента Італії Дж. Наполітано про розпуск обох палат парламенту і дострокові парламентські вибори в квітні.

Головним гаслом передвиборчої програми правоцентристської коаліції С. Берлусконі, створеної в листопаді 2007 р. під назвою "Народ свободи" у складі партії С. Берлусконі "Вперед, Італіє!", правої партії "Національний альянс" (Джанфранко Фіні) та менших політичних організацій, стало "Вставай, Італіє!". Серед визначених завдань: підвищення безпеки громадян, зміцнення основ сім'ї, створення нових робочих місць і вдосконалення ринку праці.

Лівоцентристська Демократична партія Вальтера Велтроні (професійний журналіст, мер м. Риму з 2001 до лютого 2008 р., Кавалер Великого Хреста з 2006 р.) йшла на вибори з гаслом: "Нова Італія сьогодні. Це можливо". Програма декларувала завдання оновлення країни шляхом вдосконалення системи освіти, розвитку наукової сфери, підтримки бізнесу, підвищення якості медичного обслуговування; продуктивної співпраці з ЄС, боротьби з бюрократією.

За офіційними результатами парламентських виборів квітня 2008 р. перемогу до обох палат парламенту здобула правоцентристська коаліція С. Берлусконі "Народ свободи" (перетворена в єдину політичну партію в березні 2009 р. шляхом об'єднання партій "Вперед, Італіє!" та "Національного альянсу"). У Палаті депутатів блок отримав 37,4%, Північна ліга (лідер - Умберто Боссі) -8,3%, що разом склало 45,7% голосів виборців. Лівоцентристська Демократична партія Вальтера Велтроні здобула 33,2% голосів, а пов'язана з нею союзом партія "Італія цінностей" - Список ді П'єтро" - 4,4% (в сумі опозиція отримала 37,6% голосів). Єдина менша партія, що не пов'язана жодним виборчим союзом, яка увійшла до парламенту - центристська Союз християнських демократів і центру (створена 2002 р., лідер - П'єр Фердінандо Казіні) -5,6% голосів у Палаті депутатів.

У Сенаті правоцентристська коаліція отримала 46,3% (Народ свободи - 38,2%, Ліга Півночі - 8,1%). Опозиція в сумі набрала 38% (Демократична партія - 33,7%, Італія цінностей - 4,3%).

У квітні 2008 р. партія "Народ свободи" в коаліції з "Лігою Півночі" та її південним аналогом - партією "Рух за автономію" сформували новий уряд. 5 травня 2008 р. С. Берлусконі офіційно прийняв присягу прем'єра. Від нового уряду виборці очікують, передусім, покращення економічної ситуації.

Незважаючи на чергову серію скандалів з участю С. Берлусконі влітку 2009 р. (сімейні проблеми; відновлення кількох процесів, у яких політик проходив як співучасник протизаконних дій у господарській діяльності), правоцентристська урядова коаліція здобула впевнену перемогу і на регіональних виборах в березні 2010 р. Найбільш успішними вибори стали для ультраправої партії "Ліга Півночі" (виступає проти нелегальної міграції, відстоює ідею федеральної автономії північних областей Італії) - головного союзника правлячої коаліції С. Берлусконі.

Наприкінці 2008 р. критичною стала ситуація в сицилійській провінції Палермо у зв'язку з проблемами утилізації сміття. Проблема з відходами виникла на десять років швидше, а всі спроби влади вирішити її, побудувавши сміттєпереробні заводи, так і не увінчалися успіхом. Мафія, що контролювала збут та зберігання відходів, перешкоджала будівництву заводів із утилізації сміття. "Сміттєва криза" виявилася в центрі уваги італійської влади: свого часу прем'єр-міністр Р. Проді залучав армію до розчищення заповнених сміттям міст південної італійської області, нинішній глава уряду С. Берлусконі особисто брав участь у прибиранні міських вулиць.

Світова фінансово-економічна криза проявилася в Італії скороченням національної економіки приблизно на 5%. Проте, в країні спостерігається суттєве зростання доходів італійської мафії. Найбільшу частку в обігу мафіозних груп складають операції з контрабандою наркотиків, людей і зброї. Заходи зі стабілізації економіки призводять до неминучого зростання національних боргів. Італія є країною з найбільшою державною заборгованістю в еврозоні. Згідно з Маастрихтськими критеріями, прийнятним вважається розмір держборгу в 60% ВВП. На кінець 2009 р. державний борг в Італії перевищував 100% ВВП (для прикладу, в Німеччині він становив 56%, в Україні - 35,5%). Рівень безробіття складає близько 9%.

Італійська Республіка визнала незалежність України 28 грудня 1991 р., встановивши з нею дипломатичні відносини в січні наступного року. У Києві з 1992 р. та Римі з 1995 р. діють посольства відповідно Італійської Республіки та України. У 1995 р., під час офіційного візиту президента України Л. Кучми в Італію, підписано Договір про дружбу й співробітництво між Україною та Італією. У 1997 р. підписана міжурядова Угода про співробітництво в галузі освіти, культури та науки. За обсягом товарообігу Італії з країнами СНД Україна посідає четверте місце, поступаючись Російській Федерації, Азербайджану та Казахстану. Серед держав Західної Європи Італія посідає друге місце у загальному обсязі товарообігу з нашою країною. В експорті до Італії основне місце посідає сировина, в імпорті - переважає промислова продукція. Італійські інвестиції, головним чином, розміщені в галузі внутрішньої торгівлі, харчової промисловості, машинобудування, металообробній та легкій промисловості. Важливою складовою двосторонніх відносин є співпраця на міжпарламентському рівні, проведення спільних навчань військово-морських сил. Станом на 1 січня 2009 р. в Італії легально проживало майже 154 тис. громадян українського походження (серед емігрантських громад українці посідають четверте місце за чисельністю після албанців, марокканців і румун). За статевим складом, безумовно, українська еміграція в Італію має жіноче "обличчя" (у 2007 р. на 100 українок припадало лише 24 українських чоловіка). Нелегалів налічується близько 600 тис. осіб, які прибули в Італію в пошуках роботи.