Історичне краєзнавство - Уривалкін О.М. - 2. ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

У культурі та побуті українського народу при наявності багатьох загальнонаціональних рис зберігаються деякі особливості, в тому числі й такі, що сягають сивої давнини. Ці особливості знаходять вияв у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів країни, природничо-географічними умовами, взаємозв'язками з іншими народами.

Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України, був француз Г.Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звертався А.Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, - Правобережжя, друга, залежна від Росії, - Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я.Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П.Білецький-Носенко: Січ Запорозька ("головне місцеперебування колишніх запорозьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів"), Покуття ("область Буковини"), Полісся ("Чорноросія"), Литва ("частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі, колись підвладні Великому князівству Литовському") та Цісарщина (область "колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії"), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. Наприклад, М.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію.

Останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України.

Наведений поділ певною мірою умовний. Точніше районування можливе у разі всебічного вивчення історико-етнографічних явищ. Крім того, етнографічні райони не лишаються незмінними у просторі й часі, як і критерії, що їх визначають.

Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна ототожнювалися з Поліссям. Уперше назва зустрічається в Іпатіївському літописі. Пізніші джерела згадують цей край під різними назвами. А згодом Поліссям почали називати Верхню Наддніпрянщину, до якої входили Турово-Пінське та Чернігівське князівства. Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками (українське, білоруське, російське, литовське, польське).

Поняття "Полісся" вживають польські історики XV-XVІ ст. Я.Длугош, М.Стрийковський. Полісся згадується в описах мандрівників і пам'ятках історичної картографії. Про нього пише, але не вживає цієї назви, ще Геродот: "Земля їх поросла густими лісами". Згадує Полісся і грецький географ Клавдій Птоломей (II ст. н.е.). На його карті ми бачимо велику притоку Дніпра, яка витікає з озера Амадок (Пінських боліт). На карті Я.Гастально (1548) Полісся - місцевість, вкрита лісами, на заході якої позначене велике озеро, з нього беруть початок ріки Прип'ять і Німан.

Дослідники, виходячи з історичних свідчень, робили спроби уточнити географічні межі Полісся, враховуючи при цьому географічні та історичні аспекти. Точніші відомості про Полісся дають картографи XVII ст. - Г.Гаррітсон і Г.Л. де Боплан. Перший відносив до нього райони від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині; другий - область, обмежену на півночі, сході й заході Прип'яттю та Горинню. Така локалізація Полісся підтверджується етнічною історією цього краю: саме тут сусідили різні східнослов'янські племена - поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі.

У XVII ст. Полісся було поділене на дві частини: лівобережна потрапила до сфери впливу Росії, правобережна - Польщі. Звідси сформувалися дві історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і Прип'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро.

1560 р. в Гданську видрукувано карту "Табула паудум Полеся". Це найдавніша карта поліських боліт. 1570 р. у Венеції з'явилася карта Андрія Погребія, на якій біля Любомля (Волинська область) позначено озеро і ріку Прип'ять, шо з нього витікає.

Сіверяни - східнослов'янське плем'я (союз племен), яке займало область дніпровського лівобережжя: течію Десни, Сейму, а також верхів'я Сули, Псла, Ворскли. Основними заняттями сіверян були орне землеробство, рибальство, мисливство, ремесла. Головні міста: Чернігів (центр племінного князівства сіверян), Курськ, Любеч, Новгород-Сіверський та ін.

Наприкінці VI-VII ст. разом з полянами та іншими племенами сіверяни утворили ранньо-державне об'єднання на Середній Наддніпрянщині. У VIII ст. сіверяни разом із в'ятичами та радимичами потрапляють під владу хазарів. Унаслідок війни князя Олега з хазарами у 884 р. частина земель сіверян входить до складу Київської Русі. У 911 р. сіверяни брали участь у поході Олега на Візантію. В 60-ті роки X ст. після походу князя Святослава на Хазарський каганат до складу Київської Русі увійшли землі східних сіверян і в'ятичів. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р.

Севрюки - етнонім, поширений в історичних джерелах Х/-Х/І ст. стосовно мешканців Сіверщини. На думку деяких дослідників, севрюки - це безпосередні нащадки давньоруського племені сіверян, які протягом тривалого часу зберігали особливий уклад життя і побуту. У XVII ст. севрюки поступово розчинилися в українському і частково російському етнічному середовищі.

Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографічний регіон - Сіверщину. Він є свого роду перехідною зоною від України до Росії. Його населення сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і радомичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною "сіверою". Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву "севрюки", як і специфічні риси традиційно-побутової культури.

Літописці розповідають, що сіверяни "кохалися в хліборобстві та найбільше з нього живилися"; разом з цим вони займалися скотарством, мисливством, рибальством і бортним бджільництвом. Матеріал, зібраний під час розвідок А.Розанова на Виповзовському городищі та випадкові знахідки коло сіл Крехаїва, Глибова, Окунінова, вказує на знайомство сіверян з різними видами ремесла. Уже в дохристиянський період існувала тут обробка заліза з місцевої болотяної руди; з нього вироблялися риболовецькі гачки, ножі, сокири, наконечники стріл тощо.

Жили сіверяни родами, "мали кожне свої звичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожне". Одруження в них не було, але час від часу між оселями відбувалися грища, де, заздалегідь домовившись, чоловіки умикали жінок і мали їх по декілька. Всякі свята "поганські", а згодом і християнські - одруження, гостини чи похорони - все справлялося з великою випивкою. Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість, нелукавство і привітність. Вони кажуть, що сіверяни були відважними і войовничими, дуже любили свободу, але кожний тягнув на своє, і через те часто бували між ними суперечки і криваві бійки.

Громадські справи вирішувалися на вічах, або сходах; тут обирався старійший для роду і вождь або князь для цілого племені. "Зимой живут в ямах и подземных жилищах. У них имеется много крепостей и городищ" (3 опису невідомого перського письменника). На превеликий жаль, городища теперішні наших сіл Виповзова, Глибова, Крехаїва, Кошанів, Короп'я - ці пам'ятки нашого минулого - ще майже недосліджені. Городища на Остерщині розташовані переважно на берегах Дніпра, Десни і Остра, на підвищених місцях; більшість з них мають форму тих плато, на яких знаходилися городища, і відносяться до великокнязівської епохи (Х-ХІІ ст).

Етнографія Сіверщини здавна цікавила вчених. За останні роки вивчення пам'яток його матеріальної та духовної культури дещо активізувалося. Проблема етногенезу слов'ян викликала нову хвилю зацікавленості старожитностями краю. Про це свідчать видані останнім часом збірки з проблем лінгвістики, археології, топоніміки й етнографії цього регіону.

Етнографічна своєрідність окремих регіонів і, отже, традиційно-побутові культури їхнього населення у найбільш концентрованому вигляді втілювалися в символіці й атрибутиці - геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо, котрі є матеріальними проявами історичної пам'яті народу.

Символіка складалася разом із формуванням у східного слов'янства земель та князівств, тобто не пізніше X ст. Геральдичні атрибути зе-

мель та "княжих столів" виникли дещо пізніше, у XIII-XIV ст. Перші територіальні герби, у геральдичному значенні, відомі на українських землях з початку XIV ст. Проте їхнє коріння сягає глибше, бо виникли вони на основі князівських знаків, вживаних на прапорах та печатках. Згодом побіч прапорів з'являються й земельні хорогви; починають формуватися територіальні герби. За земельний герб найчастіше брали знак, який використовувала княжа династія.

Витоки гербів - у далекому минулому. Наприклад, ще перші ремісники закарбовували свої вироби, щоб люди дізнавалися про ім'я майстра. Такі мітки знаходяться в археологічних розкопках. Першими гербами були емблеми на печатках, монетах, медалях. Кожне місто, держава повинні були відрізнятись одне від одного. В ХІ-ХІІІ ст. у Західній Європі поява герба пов'язана з епохою хрестових походів.

Невдовзі з'являється і особлива наука - геральдика (heraldica від heraldus - глашатай), яка збирає інформацію про різні герби, описує їх, складає нові. Геральдика виникла зі звичаю оповіщати перед початком турніру зображення герба лицаря як доказ його права на участь у змаганнях.

Герби відрізнялися кольором і малюнком, описувалися за допомогою спеціальних термінів. Кожен елемент - фігури та інші символи - мали своє значення. Герби створювалися за чіткими правилами, і порушення їх було ганебним. Основою всякого герба є щит. Форма щита розподілялася на декілька видів:

трикутний - норманський (або старофранцузький); овальний - італійський;

квадратний з округленням донизу - іспанський; чотирикутний із загостренням знизу - французький; складної форми (тарч) - німецький;

з видовженням верхнього краю з невеликим виступом - англійський; круглий - візантійський; фігурний - польський; ромбоподібний та квадратний.

При описуванні зображень на щиті в геральдиці прийнято називати правою частиною те, що ми бачимо зліва, і навпаки. Потрібно уявити перед собою воїна, який тримає щит. Його права рука буде знаходитися проти вашої лівої, а ліва - проти правої.

Зображення на щиті наносяться металами - золотом (жовтий колір), сріблом (білий колір), та фарбами, які прийнято називати фініфтями та емалями. Згідно з правилами геральдики, використовували

обмежену кількість "лицарських" кольорів: червоний, пурпуровий, блакить (синій), зелений, чорний.

Були випадки, коли герб неможливо було зобразити фарбами (на срібному посуді). Тоді використовували умовну штриховку: червоний - вертикальні лінії; синій - горизонтальні лінії; пурпуровий - діагональні лінії зліва; зелений - діагональні лінії справа; чорний - горизонтальні та діагональні хрест-навхрест; золото - чорними крапками на білому полі; срібло - біле поле без штриховки.

З хутра в гербах використовували горностаєве (чорні хвостики на білому полі) і біляче (змінюючи білі та чорні язики, звернені в різні боки). Українських гербів найбільше збереглося на Волині. Українські магнати та шляхта Волині найдовше зберігали свої старі, родові знаки, не змінюючи їх на польські, як того вимагав городельський привілей. Ще польський історик Й.Лелевель звернув увагу на те, що титла руських гербів зустрічаються на руських печатках до геральдичної епохи. Більша частина гербів мала в основі ініціали власників або їхні монограми. В цих родових емблемах відбилися впливи різних країн: і стародавні норманські, і грецькі, і кавказьких горян, абхазців, кабардинців та ін., і щось подібне до татарських тамг.

Все це дає підстави не погодитися з поглядом, що нібито вся українська, руська та литовська геральдика походить від польської геральдики. Вона значно багатша, бо герби з'явилися на теренах Київської Русі значно раніше. За часів

Київської Русі князі користувалися знаком у вигляді двозубця і тризубця (Святослав Ігоревим (близько 931-972), Володимир Святославич (?- 1015), Святополк Окаянний (978 - близько 1019), Ярослав Мудрий (978-1054) та ін.), у ХІ1-ХШ ст. на печатках київських князів фігурує знак "Архангел Михаїл" (зі списом в одній руці та державою - у другій). Як стверджує К.Несецький у дослідженні "Гербовник Польський", Київське воєводство отримало герб, в якому був повторений сюжет давніх княжих печаток Київської Русі.

До нашого часу дійшли дві княжі печатки часів Галицько-Волинського князівства. На одній, із написом "Юрій, король Русі" (князь Юрій І Львович (близько 1250-бл.1308) уживав титул "король Русі, князь Лодимерії"), фігурує вершник на коні з прапором та щитом у руках і зображенням лева на задніх лапах. На другій (при грамоті князів Андрія і Лева II, 1316 р.) зображений лев.

Писемні джерела XV ст. ("Клейноди королівства Польського" Яна Длугоша та опис Грюнвальдської битви 1410 р.) подають відомості про існування гербів окремих українських земель. На прапорі Львівської землі - жовтий лев, що спинається на скелю у синьому полі. З середини XV ст. цей знак (тільки у лева на голові з'являється корона) відомий як герб Руського воєводства. На прапорі Перемишльської землі - жовтий двоголовий орел під короною у червоному полі. Сяніцької землі - золотий двоголовий орел під короною у синьому полі. На прапорі Галицької землі - чорна галка з короною в білому полі. На прапорі Холмської землі - білий ведмідь між двома (пізніше між трьома) деревами в червоному полі. Подільська земля - золоте сонце в червоному полі (пізніше в білому). Белзьке воєводство - білий грифон з короною у червоному полі.

Після Люблінської унії 1569 р. на українських землях було утворено декілька воєводств. Брацлавське воєводство (Волинь) отримало герб зі срібним хрестом у червоному полі (з 1589 р. на хрест накладався щит зі срібним орлом). На гербі Київського воєводства "Архангел Михаїл" був змальований за католицькою традицією - у довгій

срібній одежі з піднятими крилами на червоному полі ("у правиці Михаїл тримав опущеного додолу меча, у лівиці - опущені піхви" - у геральдиці опущений меч є алегорією покори).

Геральдика значно розвинулася в XVII ст. у тому розумінні, що серед української шляхти поширювалися герби. Обрамлення гербів було улюбленою галуззю мистецтва і відбивало мистецькі стилі ренесансу і, головним чином, раннього бароко. Серед обрамлень були улюблені мотиви: листи аканта, страусяче пір'я, корони. Герби роду Дальмаріїв, вміщені в книзі "Діянь Апостольських" (1624), Статкевичів, Проскурів, надруковані в "Учительній Євангелії" (1637), майже однаково обрамлені: листи аканта та страусяче пір'я. Цікава комбінація регалій владичних (митри) та світського володаря (корони, скіпетра, меча, орла) в гербі Петра Могили. Представники української шляхти, духовенства використовували печатки зі своїми гербами, ініціалами, духовенство - зі священними образами, реліквіями. Мали герби й печатки міста та міщани.

На Чернігівщині, яка традиційно була захисницею Руської землі від степових кочівників, гербом був відомий з IX ст. чорний двоголовий орел. Археологами віднайдений ріг тура із зображенням орла, що належав чернігівському князеві; на стінах чернігівського Борисоглібського собору, спорудженого 1123 р., збереглося зображення двоглавого орла. Усе це дозволило ще А.Шафонському зробити висновок: "Сей герб от самых российских князей до разорения татарского введен". Його витоки, як підтвердили подальші генеалогічні розвідки, ведуть до Святослава Ярославича; нащадки ж його зберегли цей геральдичний знак як символ мудрості, сили та об'єднання двох земель: власне Чернігівщини і Новгород-Сіверщини. Остання наприкінці XII ст. була підпорядкована Чернігову, встигнувши, однак, сформувати свій геральдичний знак із зображенням кряжистого дуба (за аналогією з назвою головного міста землі - Стародуба).

До 70-х років XVI ст. відноситься офіційне зображення Чернігівської емблеми на Великій державній печатці Івана IV. Герб зображений тут у вигляді шаблі східного типу, спрямованої клинком доверху, навколо шаблі надпис: "Печать Черниговская".

В 1623 р., коли Чернігів знаходився під владою Польщі, польський король Сигізмунд III пожалував йому Магдебурзьке право,

згідно з яким місто отримало різні привілеї, в тому числі печатку та герб. Судячи з описів у польських гербовниках, на гербі була зображена вже інша емблема - святий Владислав, одягнутий в лати, в правій руці тримає червоний стяг. Печатки з таким гербом використовувалися Чернігівським магістратом і після приєднання міста до Росії.

В 1633 р. у Чернігівському воєводстві був прийнятий ще один тип герба - двоголовий орел під однією короною (можливо, він виник у зв'язку з древнім прототипом). Але у Великій державній книзі - Титулярнику (1672) Чернігівський герб являє собою зображення одноголового орла з розпростертими крилами, з довгим хрестом у лівій лапі (в той час Росія сама мала державний герб із зображенням двоголового орла, і мати подібний геральдичний знак провінційна земля не могла). Опис герба не зберігся, але, судячи з кольорового малюнку, орла ніяк не можна визнати чорним, він, скоріше, білий, з легкою сірою тінню. Чорний орел зображений на малюнку Чернігівського герба у щоденнику австрійського дипломата І.Г.Корба (1699), хоча опису герба і тут немає. Перший опис Чернігівського герба цього виду, в якому колір орла названий чорним, є у гербовнику 1730 р. "У золотому щиті на білому полі чорний одноголовий орел з короною". Цей тип герба був остаточно закріплений указом Катерини II від 1782 р.

Із деякими змінами чорний орел функціонує до цього часу.

Відновлений за часи незалежності герб Чернігова являє собою чорного двоголового орла з червоними лапами та язиками, золотими очима і озброєнням (дзьоб та кігті) на срібному полі. На головах - по золотій відкритій короні, а на грудях - синій щиток із золотою

облямівкою, на якому зображено знак Рюриковичів чернігівського типу (знак князя Мстислава Володимировича).

За своїм змістом герб відповідає історичній традиції Київської Русі, пізнішим періодам нашої минувшини, має обґрунтовану сучасну інтерпретацію (двоголовий орел уособлює два Князівства - Чернігівське та Новгород-Сіверське, на центральних територіях яких розташована теперішня Чернігівська область), а розміщення на щитку знака князя Мстислава Володимировича підкреслює суто чернігівську індивідуальність герба і водночас вказує, що область є частиною України.

Є на Чернігівщині й свій прапор. Прямокутне зелене полотнище із співвідношенням сторін 2:3, посередині якого проходить біла горизонтальна смуга, що становить 1/5 ширини прапора. У верхньому від древка білому квадратному крижі (сторона якого дорівнює 3/5 ширини прапора) зображено герб області. Зелене полотнище прапора означає щедру землю Чернігівщини, а біла смуга уособлює річку Десну.

В геральдиці кольору надавали конкретних символічних значень, причому тлумачень було надто багато. Найбільш загальні з них наведені французьким геральдистом XVII ст. П.Асельмом: "Золото означає християнські чесноти - віру, справедливість, милосердя, смиренність та мирські якості - могутність, знатність, постійність, а також багатство. Срібло із чеснот означає чистоту, надію, правдивість і цнотливість, а із мирських якостей - шляхетність, щирість. Червоний колір означає кохання, мужність, сміливість і великодушність; чорний - обережність, мудрість і постійність у випробуваннях; синій - цнотливість, чесність, вірність і бездоганність; зелений - надію, достаток, свободу і радість. Пурпур означає благочестя, помірність, щедрість і верховенство". Окрім того, колір на гербах має й інші значення: червоне поле - кров, яка пролита за церкву або государя, синє поле - небо, зелене - лугову траву, чорне - морок, печаль.

За часів Київської Русі для Лівобережжя традиційними були червоно-сині кольори. Ці кольори носили і чернігівські князі. На малюнку, розміщеному в "Изборнике", який був написаний у 1073 р. для чернігівського князя Святослава Ярославича, зображений князь, на плечі якого накинутий плащ синього кольору з червоною підбивкою і золотою петелькою на плечі. (Великий князь Київський носив плащ червоного кольору з червоною підбивкою). У 1625 р. Сигізмунд III, надавши "для обороны черниговского замка сто человек конницы под названием рыцарства козацкой службы, дал им 6 марта знамя, синего цвета с красным крестом в середине...".

Але повернемося до культурно-побутових відносин наших предків.

За часів Київської Русі наші предки продовжували виготовляти тканини з льону, конопель і вовни, виготовляли одяг зі шкіри і хутра. Про те, як вони вдягалися, відомо з фресок Софіївського собору в Києві, рукописних книг та іконопису. На багатьох іконах зображені не тільки святі, але й князі в оточенні сімейства, прості горожани. Після прийняття християнства в одязі князів і знатних городян став виявлятися вплив Візантії.

Нижнім одягом і знатних, і простих людей були сорочки. Жіноча була довгою до ступнів, з довгими рукавами й розрізом від горловини, застебнутої на ґудзики. Її прикрашали вишивкою або обшивали смужечками тканини. Шили сорочки з білого полотна або кольорового шовку, носили з паском. Наверх сорочки прості жінки вдягали "поневу" - юпку, яка складалася з трьох незшитих прямокутних полотнищ, які прикріплялися до паска. Для неї використовували "пестрядь" з клічастим або ромбовидним візерунком. В одязі знатних жінок були прийнятні візантійські форми: "туніки", "долматки", драпіруючи плащі "корзно". Головні убори відігравали велику роль. Дівчата ходили з розпущеним волоссям або носили косу, заплетену низько на потилиці. Зачіску прикрашали вишитою стрічкою, дерев'яним або шкіряним обручем зі скроневими і начольними залізними прикрасами. Заміжні жінки закривали волосся "повойником" із тонкої матерії або шовковою сіткою. Поверх повойника носили полотняний або шовковий "убрус" білого або червоного кольору, схожий на сучасну хустку.

Повсякденним взуттям простої жінки служили частіше за все постоли з "онучами" - кусками тканини для обматування ніг. Багаті жінки носили м'які чобітки і напів-чобітки з кольорової шкіри з взірчастою вишивкою, легке шкіряне взуття - "поршни". Підборів тоді ще не було.

Обов'язковим елементом одягу чоловіків всіх прошарків була сорочка. Чоловіча сорочка доходила до колін, мала довгі без манжетів рукави. Вона могла бути з невеликим розрізом від горловини, застебнута на ґудзики посеред грудей або без розрізу. Шили їх з полотна, пестряді (домоткана льняна тканина з різнокольорових ниток). Під рукава для свободи рухів вшивали трикутні шматочки червоного кольору - ластовиці. Святкові сорочки прикрашалися вишивкою (орнаменти і стилізовані зображення), зазвичай нитками червоного кольору. Всі шви підкреслювали вишивкою, яка мала вигляд червоного канта. Носили сорочки навипуск, підперезували вузьким паском або кольоровим шнурком. Під сорочку вдягали "порти" або "спідні" (штани) з

полотна або сукна. Одяг частіше був глухий, без розрізів або з невеликим зверху, одягався через голову. Навіть жіночий хутряний одяг був нерозпашний, а з грудним надрізом. У верхньому одязі багатих і знатних людей були прийняті довгі глухі свити і туніки з дорогих привезених тканин - шовку, атласу, парчі.

Стародавні майстрині розшивали тканину, переважно одноколірну і без узору, срібно-позолоченими нитками, спряденними з шовковими або льняними. Тканини ці, як і необхідні для вишивки металеві та шовкові нитки, надходили на російський ринок із Середземномор'я і країн Близького Сходу.

Розшитими золотом тканинами прикрашали світські та культові будівлі, святкові костюми. Ймовірно, частина цих предметів створювалася у великих монастирях. Відомо, що сестра Володимира Мономаха, Ганна Всеволодівна, відкрила наприкінці XI століття в Андріївському монастирі в Києві школу для навчання дівчаток вишивці золотом і сріблом.

Найраніша вишивка (друга половина X століття) знайдена в княжому похованні в Чернігові, в кургані "Чорна могила". За технікою виконання ця шовкова тканина із золотим стилізованим рослинним орнаментом ідентична всім відомим зараз російським вишивкам Х-ХІІ століть. Золоті нитки пропущені через шовкову тканину, на вивороті виходять короткі стьобання, а на лицьовій стороні - довгі, щільно прилеглі один до одного. Це так зване шиття "на отвір", або "в прокол". Аби не пошкодити дорогу тканину, вишивальниці заздалегідь робили в ній тонкими кістяними проколами крихітні отвори.

Спосіб шиття "на отвір" був широко поширений не тільки на Русі, він застосовувався в Х-ХІІ століттях у Візантії, в західноєвропейських країнах. Наприкінці XII - початку XIII століття в усіх цих країнах поступово переходять до простішого і раціонального прийому вишивки - шиттю "в прикріп": металева нитка не пропускалася через тканину, а прикріплялася ледве помітними стьобаннями на лицьовій стороні шовковою ниткою.

Найбільш повне уявлення про одяг князів і знатних воїнів в Київській Русі дає малюнок, розміщений в "Ізборнику", написаному в 1073 році для Чернігівського князя Святослава Ярославича. На ньому зображений князь зі своїми синами. Одягнений князь в зелене плаття

з червоною обшивкою по подолу, з довгими рукавами і золотими нарукавниками. На це плаття накинутий плащ синього кольору з червоною підкладкою "золотою петлицею на плечі". Цей вид верхнього одягу, названий в літописах "корзно", або "коцъ", зберігся до XV ст. Вбрання князя доповнює шапка з хутряним оздобленням і червоні гостроносі чобітки. Традиційна давньоруська шапка мала зверху округлу, інколи конусовидну форму.

Селяни носили шапки з повсті, грубого сукна, заможні люди - з тонкого сукна, оксамиту, знатні - з оксамиту, парчі, з прикрасами із срібла, золота, дорогоцінних каменів. Шапку обшивали знизу (оторочували) смужкою сукна або хутра. Для оздоблення дорогих шапок використовували шкурки соболя, куниці, бобра. Прості люди задовольнялися білячим, заячим хутром, якісно вичиненою овчиною.

Взуттям простих людей-селян були постоли. Багаті та знатні носили шкіряні та сап'янові чоботи, розшиті візерунками, прикрашені аплікаціями з кольорової шкіри. Штани заправляли в голенища чобіт.

Прикраси носили як і раніше, крім того, використовували і нові - з перлин, дорогоцінного каміння, янтаря та ін. Перлинним шиттям прикрашали парадний одяг і чоловіки, і жінки. І літописи X ст., і фрески того часу свідчать про незвичайне шанування нашими предками перлин. Переяславський літопис X ст. оповідає про те, як древлянському князю Малу приснився сон, ніби княгиня Ольга обдарувала його шитим перлами одягом.

Одяг, прикрашений перлами, можна зустріти і на фресках Софійського собору. У багатьох музеях країни представлені зразки шитих перлами жіночих і дівочих головних уборів. На території Київської Русі були відомі крупні ("великі", "велі") перли правильної форми ("скатні", "округлі"). Його здобували в багатьох річках. (У Санкт- Петербурзі в 1896 р. була зроблена невдала спроба організувати акціонерне товариство з видобутку перлин у річках Остер (Чернігівщина), Кумса і Повенчанка (північ Росії).) Але особливо славилися "кафімські" перлини, названі так, очевидно, через місце, де ними торгували. Кафа - стародавня назва Феодосії. В епічній поезії предмет найвищої якості визначався як "перлинний". Ось, наприклад, як пише автор "Слова о полку Ігоревім": "Один же уронив перлину душі на хоробра тіла через золоте намисто".

Широко відомі в Стародавній Русі "ілектр" або "ілектрон" - грецькі назви янтару. Про янтар в джерелах мовиться так: "Камінь зело чесний, один від другого каміння так іменуєм, златовіден укупі і сребровіден".

Перлини здобувалися і на землях Київської Русі. Так звані скатні перлини - крупні та круглі - здобувався в річках Чернігово-Сіверщини, Новгородській землі, Тверського та Псковського князівств. Ці високоякісні перлини йшли на прикраси ікон та намиста, а також на обручки, сережки і брошки.

Імператриця Катерина II і королева Шотландії Марія Стюарт, як стверджує в своїх "Записках". П. Державін, "носили намиста з перлин, здобутих у річках своїх країн".