Історія світової культури - Левчук Л. Т. - 2. Індоарії в становленні культурних засад стародавньої Індії

В перших століттях II тисячоліття до нашої ери на занепалих територіях індської цивілізації з'явилися нові кочові племена, що рухалися хвилями протягом наступних століть, захоплюючи дедалі більше районів родючих басейнів рік. Це були кочові скотарі з території Центральної Азії, які належали за мовними ознаками до індоєвропейських племен, мали самоназву "арії" й увійшли в історію як індоарії чи індійські арії. Свідченням про них та цю історичну подію стало вивчення історії індоєвропейських мов та літературної пам'ятки — священних книг індоаріїв Вед. Саме за ведичними текстами реконструюється процес розселення арійських племен, який був досить довгим і складним, враховуючи той факт, що прибульці-завойовники. становили значно меншу частину від підкореного населення. Ще складнішим був процес виникнення культурної специфіки нової єдності, що утворювалася в цьому регіоні й у результаті якої виникла власне індійська культура. Тим більше, що остання, безперечно, не була лише "арійським завоюванням", а являла собою результат складного синтезу різних культурних засад. Розпочавшись у другій половині II тисячоліття до нашої ери, цей процес із середини І тисячоліття до нашої ери вже мав власні культурні параметри, які не можна визначати як суто індоарійські. Однак основні культурні підвалини нової єдності, що формувалася в Індостані, все ж таки були певною мірою арійського походження. Та своєї завершеності вони досягли саме в становленні індійської культури. Відомий індолог С. Ф. Ольденбурґ виділяв у ролі фундаментальних засад індійської культури привнесені індоаріями сільську общину як головний спосіб життєдіяльності, брахманізм як панівне релігійне світоуявлення, кастовий устрій як основний тип соціальних взаємовідносин, санскрит як мову культурного спілкування. Ці засади мали значення для формування культури, що народжувалася тоді в регіоні, а тепер завдяки їм визначається культурна специфіка сучасної Індії.

Варто підкреслити, що достовірність саме таких культурних засад Індії гцдтверджується не лише археологічними матеріалами, а й наявністю писемних літературних джерел про тогочасні культурно-соціальні реалії.

За свідченнями ведичної літератури (першими релігійними текстами Індії) відомо, що осілі та напівосілі племена індоаріїв насаджували на освоєній ними території Індостану властивий їм сільський общинний спосіб життєдіяльності. Це була суттєва відмінність од попередньої урбаністичної хараппської культури. Навіть подальший розвиток індійської державності, яка завжди пов'язувалася з виникненням урбаністичних форм життєдіяльності, не надав індійській сільській общині другорядного характеру. На довгі історичні часи сільська община в Індії залишалася основною культурною ланкою. Саме завдяки общині села була збережена культура для наступних поколінь. Адже сільська община вистояла під час усіх іноземних навал і сьогодні залишається домінуючою формою суспільної життєдіяльності.

Село у стародавній Індії було не лише економічною одиницею, а передусім самобутньою організацією життєдіяльності зі сталою структурою необхідних для суверенного життя общини функціональних ролей (старійшин, старост, ремісників, торговців, лихварів та ін.). Найсуттєвішим серед організації життєдіяльності сільської общини було виховання серед своїх членів згуртованості щодо релігійних, моральних, побутових устоїв общинного буття. Дослідники підкреслюють: навіть життєдіяльність міст на початку становлення індійської державності була організована за типом сільської общини. Зміненим був лише масштаб. Тому складалося враження, що місто — це "велике село".

Самодостатність села й відсутність різкої межі між ним і містом мали свої позитивні результати. Для індійського села це майже знімало його культурний відрив од головних культурних рухів (такий типовий для села західного). А для культурного процесу в Індії це оберталося консервацією традиційних культурних форм і цінностей на довгі століття, хоча й нерідко завдяки сільському фанатизму й відсталості. Так, протягом усієї культурної історії Індії село було консервуючою силою щодо ще однієї з основних засад індійської культури — кастового устрою.

Немає іншої культури, де б кастова система мала таку завершену форму й була такою живучою. Навіть сучасна Індія, попри всі процеси культурного оновлення, залишилася з традиціями кастового устрою, хоча й не такими явними, як у давні часи, але досить впливовими щодо соціально-культурних процесів. Так, у сучасній Індії налічується близько 3000 каст.

Термін "каста" має іноземне походження. Ним користувалися португальці, що з'явилися в Індії у XVI столітті, для означення численної роздрібненості індійського суспільства. Каста — це замкнена група людей, які займають чітко визначене, усталене звичаєм місце в суспільстві. Належність до неї зумовлюється народженням і передається в спадок. Члени її пов'язані традиційними заняттями, спільністю культу, правилами спілкування один з одним і з членами інших груп. В індійському суспільстві поділові на касти (за санскритом — джаті) передував принесений індоаріями поділ на варни — більш широкі соціальні стани.

У перекладі із санскриту варна — це вид, колір, якість, розряд, заслуга людей. Протягом певного періоду дослідники вважали, що поділ на варни індоарії використали під час переселення до Індостану як захисний засіб від асимілювання з корінним населенням. До цього спонукав один із наведених етимологічних змістів терміна "варна", а саме "колір", як натяк на відмінність антропологічних типів індоаріїв і протоіндійців, зберегти яку можна було тільки введенням варн. Адже одним із правил існування варни є ендогамія, тобто внутрішньогруповий шлюб.

Однак подальше вивчення історії індоаріїв, детальне знайомство з їхніми релігійними текстами дало підстави вважати, що поділ на варни - то суто арійська традиція, яка прослідковується й серед інших індоєвропейських племен іще за часів їхнього перебування на прабатьківщині (наприклад, аналогічний поділ на стани існував у індоіранців). У релігійній традиції індоаріїв тлумачення варни несе більше моральний, аніж соціальний зміст. Так, у гімнах "Рігведи" варна брахманів асоціюється з білим кольором як символом моральної чистоти й доброчинності, варна кшатріїв — із червоним кольором сили, енергії та рішучості, варна вайшіїв — із жовтим кольором суміші перших і других якостей, варна шудр — із чорним кольором як символом пороку й темноти.

Варни в стародавній Індії були пов'язані також із закріпленими професійними заняттями їхніх членів. Так, варна брахманів була вищим станом у суспільстві, до якого належали жерці. Варна кшатріїв була станом правителів та воїнів. До варни вайшіїв належали землероби, ремісники й торговці. Варна шудр була найнижчою в суспільстві, охоплюючи всі непрестижні, але необхідні для існування суспільства форми діяльності.

Основною ознакою поділу на вищі і нижчі варни був обряд посвячення — упанаяна. Тільки члени трьох перших варн мали право на посвячення, яке прирівнювалося до другого народження й визначало повноцінність члена індійського суспільства. Так, двічі народжені утворювали вищі три варни й через обряд посвячення ще в дитячому віці отримували відзнаку своєї належності до певної варни (кольоровий шнур), а найголовніше — отримували через посвячення допущення до відправлення ритуалу жертвоприношень — найголовнішої складової життєдіяльності індійця. Чому останнє мало таке особливе значення, розглянемо у зв'язку з системою брахманізму.

Важливо підкреслити, що хоча поділ на варни мав свої глибинні витоки з попередньої культурної традиції індоаріїв, але свого релігійно-світоглядного й правового визначення він набув уже як власне індійська культурна реалія. Так, своє релігійно-міфологічне обґрунтування поділ на варни отримав іще у ведичній релігії. В одному з гімнів "Рігведи" прослідковується взаємозв'язок між самопожертвою пралюдини Пуруші для створення світу й виникненням варн. Отож, варна брахманів походить із вуст Пуруші, звідси й функція володіти знаннями й передавати їх. Кшатрії походять із рук Пуруші й утілюють собою могутність і захист. Вайшії походять від стегон Пуруші, тому вони покликані забезпечувати опору людському існуванню, створюючи все необхідне для цього. А шудри походять із підошов Пуруші, тому вони мають бути прислужниками всім іншим. Таке міфологічне пояснення вписувало притаманний індійському суспільству поділ на стани в закономірність світобудови. Правовим закріпленням варнової системи був перший правовий кодекс уже брахманістської Індії — "Закони Ману".

Подальша доля системи варн стародавньої Індії пов'язана з ускладненням суспільно-культурного розвитку. Тут відіграли свою роль широкі етнічні включення в індо-арійське суспільство (наприклад, за рахунок приєднання півдня Індостану — Декану — до північноівдійських держав), ускладнення соціально-культурної життєдіяльності індійців. Тому подальша доля соціальної стратифікації в Індії пов'язана з дрібнішим, деталізованішим поділом на верстви відповідно до професійної спеціалізації. Саме цей поділ і є кастовим, чи поділом на джаті. Але така система каст (джаті) не ліквідувала поділу на варни, вона лише доповнила його. Касти виникали чи зникали протягом історичного існування Індії, підіймалися по щаблях суспільної ієрархії чи опускалися. Варни ж були незмінними протягом усього існування індійської культури.

Свого завершення кастово-варнова система Індії набула в епоху Середньовіччя. Тоді вже остаточно були визначені правила взаємовідносин між станами й соціальними групами, яких дотримувалися всі індійці. До основних норм належали норма ендогамії (вважався законним шлюб лише в межах однієї групи), норма спільного харчування (їжу можна було отримувати лише від члена своєї або вищої групи й уживати її тільки в присутності своїх), норма певного роду заняття (кожна людина повинна здобувати засоби існування лише тим ремеслом чи заняттям, яке було спільним для всіх членів її групи, і не мала права робити щось інше).

В індійській культурі варни й касти зберігали й передавали культуру наступним поколінням від часу формування їх і дотепер. Бо ж норми, устої і способи життєдіяльності певної групи передавалися від покоління до покоління без якихось суттєвих змін. Така традиція поширення культурного досвіду зародилася ще в давнину й пов'язана зі специфікою мови індійської культури.

Серед специфічних засад індійської культури особливе місце належить її мові. Так, завдяки індоаріям культурне спілкування в країні здійснюється через санскрит — літературну мову стародавньої та середньовічної Індії. В сучасній культурі країни він є мовою індуїстської релігії. За етимологією санскрит — прикрашений, вироблений, удосконалений. Саме цими якостями, а також досконалою, майже математичною граматикою, він відрізнявся від повсякденних мов — пракритів. Будучи мовою священної та світської літератури й науки, санскрит став засобом культурного єднання в багатонаціональній Індії. Адже говорити й писати можна було різними мовами, але ж культурне спілкування здійснювалося саме санскритом. Класичний санскрит не був повсякденною мовою. Але як офіційну мову держави й церкви його розуміли всі. Володіння санскритом було ознакою освіченості й культурності.

Складність його, що полягала в труднощах правильності вимови й наголосу, диктувала домінування усної мовної традиції в культурі стародавньої Індії. Виступаючи передусім мовою релігійних текстів, де помилки й відхилення від вимови розглядалися як викривлення змісту, санскрит надовго був пов'язаний саме з усним переданням релігійних істин. Тим самим особливо підвищувалася роль брахманів як носіїв релігійних змістів у культурній життєдіяльності. У зв'язку з цим виникла також характерна саме для Індії інституція учителів-наставників (гуру). Хоча основною місією останніх було передавання релігійних істин і досвіду, але досконале тлумачення тонкощів вимови теж було важливим. В цілому освіта отримувалася шляхом вивчення тисяч слів-термінів санскриту. Так, обов'язковим було вивчення напам'ять санскритського словника синонімів Паніні, першого граматика санскриту. Це, безперечно, розширювало інтелектуальний горизонт культурного індійця й надавало певної енциклопедичності його знанням.

Мовна специфіка санскриту протягом віків зумовлювала певні культурні риси Індії. Так, усна традиція стала панівною стосовно інших наукових і практичних знань, літературних надбань. Письмове оформлення багатьох релігійних і літературних текстів було зроблено з великим відставанням від часу їхнього створення. Навіть такі практичні знання, як досвід ремісників, передавалися протягом багатьох століть усно. Канон ремісницької діяльності заучувався з дитинства як молитва. Лише під кінець І тисячоліття до нашої ери було записано так звану Шильпашастру — теоретичне керівництво для будівельників, скульпторів, ремісників різних спеціальностей. Такий шлях усної трансформації, безперечно, вносив консерватизм і жорстку канонізацію діяльності. Але ж він дисциплінував діячів, зберігав культурні засади.

Можливо, завдяки цьому культурна специфіка Індії дійшла до наших днів. Тим більше, що Індія у своєму дальшому культурному існуванні переживала випробування щодо її мовних устоїв. Так, мусульманство часів Великих Моголів першим завдало удару по санскриту, ввівши в ужиток перську мову. Ще суттєвішим обмеженням застосування санскриту було введення за часів британського панування в Індії англійської мови як офіційної. Саме завдяки усній традиції збереження й передавання, зокрема релігійних уявлень, санскрит залишається культурною цінністю й сьогодні. Він же виступає засобом-збереження для наступних поколінь живої культурної традиції Індії зі стародавніх часів.

Той факт, що саме канал релігійної традиції зберіг стародавню індійську мову, засвідчує місце й роль релігії в культурі країни. Релігія була однією з основних культурних засад тамтешнього суспільства. Брахманізм як перша релігійна система Індії, що склалася з ведичної релігії індоаріїв, був основою світоуявлення й соціально-культурної життєдіяльності стародавніх індійців. Більше того, основні релігійні устої брахманізму залишилися канонами щодо всіх інших наступних релігійних систем — чи неявно у буддизмі або джайнізмі, чи явно як первинні, стародавні засади індуїзму. До цього часу знання напам'ять стародавніх гімнів "Рігведи" є обов'язковим для кожного освіченого індуїста. Ведичне світоуявлення багато в чому визначило специфіку релігійно-філософської думки наступних епох у культурній історії Індії.