Історія світової культури - Левчук Л. Т. - Культура Болгарії

Культура Болгарії

Культура Балканського регіону ввібрала в себе історичну пам'ять прадавніх традицій, етнічного й культурно-мистецького самовизначення, драматизм руйнівних стихій, колонізаторських воєн, високу ціну свободи й усвідомлення себе націями, народами. Не лише кордонами, а й численними міжетнічними зв'язками переплетуться вони на землях слов'янських поселень серед квітучих оаз Подунав'я і берегів Адріатики, низин і гір, які заповіла природа, аби на них трудилися люди, квітла давня цивілізація, а не лилася кров. Багато спільного у слов'янському світі, чимало й особливого, що зберіг і розвинув кожен з народів ватіканських країн — Болгарії, Боснії, Словенії, Сербії, Македонії, Хорватії, Чорногорії. Одним з вирішальних чинників є те, які були попередні етнічні корені і як впливало сусідство чи залежність від інших культур і держав.

Болгарія — одна з найпишніших гілок цього багатоетнічного і водночас спільнослов'янського древа. Землі, де на початку VI століття почали розселятися слов'янські племена, зберігали давні художні та звичаєві традиції. Тут височіли будівлі й кам'яні витвори фракійців, зберігалися пам'ятки давньогрецької культури, від років римських володінь залишилися прямі магістралі воєнних доріг, фортеці й міста з регулярним плануванням, пізніше виникли споруди ранньо візантійських часів. Слов'яни приносили свої звичаї і спосіб суспільно-общинного улаштування й також впливали на хід історії у Візантії. Соціальні зміни в житті слов'ян на нових землях їх поселення мали інтенсивний характер у напрямі утворення ранньофеодальних держав, змін і розвитку їхньої культури. Разом з тим слов'янські племена мали своєрідну міфологію, вирізнялися особливим характером орнаментальних форм, які впливали на сприйняття та інтерпретацію давніх традицій, християнських понять і образів.

Важливою віхою в розвитку культури болгар і сербів, а також Давньої Русі було створення слов'янської писемності, що разом зі схожістю суспільного улаштування та ідеології визначило тривалі й тісні зв'язки цих народів.

Найбільшим об'єднанням слов'ян, яке раніше за інші з'явилося на історичній арені, стало Перше Болгарське царство (680—1018рр.). Виникло воно внаслідок перемог, здобутих слов'янськими племенами, очолюваними прийшлим тюркським племенем болгар хана Аспаруха, над військами Ромейської держави. Вихідці з далекого Приазов'я влилися в слов'янське плем'я, засвоїли його мову і звичаї, а назва Болгарія залишилася на згадку про давніх переможців над Візантією.

Пам'ятки античності і фракійської культури стали підґрунтям для творчості болгарських художників і зодчих. А після прийняття християнства (865 р.) важливим джерелом формування болгарського мистецтва слугував досвід Візантії і країн Близького Сходу, збагачений самобутньою діяльністю болгарських майстрів.

Археологічні дані й писемні джерела дають змогу скласти уявлення про ранній період мистецтва і архітектури Болгарії. Вони свідчать про те, що перші будівлі нових володарів мали монументальний характер. Ранньоболгарське місто було захищене подвійним кільцем укріплень — внутрішнім і зовнішнім, тобто складалось із власне самого міста й цитаделі, в якій зосереджувалися найважливіші палацові й культові споруди. Внутрішнє місто давньої столиці Болгарії — Плиски — було забудоване потужними спорудами. Залишки Тронної палати (814—831 рр), Малого (житлового) палацу і язичницького храму свідчать про пишність забудов, досконалість штучної системи водопостачання і опалення. Ті ж риси вирізняють і основні палацові споруди царської резиденції в Преславі, куди пізніше перенесли столицю держави. Іоанн Екзарх, видатний болгарський письменник тієї епохи, свідчить про велич цього палацу, він описав фортечні стіни, високі палати, здатні викликати подив і захоплення кожного, хто їх побачить. Гориста місцевість (у якій, на відміну від Плиски, розташований Преслав) визначила домінуюче становище внутрішнього міста над зовнішнім. Історики зазначають, що культове християнське зодчество мало на час розквіту Першого Болгарського царства за царя Симеона (893—927 рр.) ряд споруд більш давнього походження.

Християнство почало поширюватися на Балканському півострові ще з IV століття, коли виникали там і перші церкви. Розповідають про досить інтенсивне будівництво за часів Юстиніана, візантійського імператора. З тих ранніх будівель доболгарського часу в найкращому стані зберігся собор Софії в сучасній болгарській столиці (VI ст.). Ця складна споруда перехідного типу об'єднала риси елліністичної склепінчастої і купольної базиліки. Власне болгарську храмову архітектуру вчені датують IX століттям, коли невдовзі після офіційного визнання християнства був заснований царем Борисом монастир у Преславі. Тут споруджена найбільша в Болгарії для того часу церква з назвою "Велика базиліка". Витягнута в плані, вона мала відкритий двір із внутрішньою аркадою, невисокий нартекс, тринефну церкву з трьома абсидами.

Традиції церковної зодчості Плиски були продовжені в Преславі, де також упродовж тривалого часу утримувався головний тип базиліки. В IX і X століттях базил і кальними залишилися храми і в інших містах Болгарії. Споруди з центричним планом — рідкість для цієї епохи. І тому особливу увагу привертає споруда, що дійшла до нашого часу в руїнах, знаменита так звана Золота, або Кругла, церква (X ст.) в Преславі, яка була прикрашена кам'яним різьбленням, декоративною керамічною плитою, мозаїкою. Мав місце й живопис, про який можна судити хіба що з єдиного збереженого свідчення про нього — керамічної ікони Святого Феодора із Патлейни (IX—X ст.), яка вирізняється строгою духовною силою образу.

Привертає увагу істориків і ранньоболгарська скульптура у вигляді величного рельєфа вершника, який проколює лева, на завислій скелі поблизу села Мадара, де на місці давнього фракійського святилища висікали свій "кам'яний літопис" болгарські правителі. В архітектурі також були поширені декоративні плити з рельєфним стилізованим зображенням рослин і тварин.

Зміни в історії і культурі Болгарії пов'язані із втратою самостійності, а потім її виборюванням. Завоювання Болгари Візантією майже на сто сімдесят років (1018—1187 рр.) не могло не позначитися на спрямуванні культури. Передусім це стосується запозичення, а точніше "експансії" візантійських канонів у мистецтві, зокрема живописі. Вирізняються розписи церкви-усипальниці (костниці) Бачковського монастиря (1033 р.). Заснований за велінням візантійського намісника Григорія Пакуріані, грузина за походженням, монастир цей був головним провідником візантійських впливів. Важливою ця споруда є ще й тому, що вона єдина з культових споруд вціліла з тих часів. Розписи церкви, виконані в другій половині XII століття грузинськими майстрами (Іоанн Іверопул), свідчать про своєрідний стиль, який, орієнтуючись на константинопольське мистецтво, увібрав елементи місцевих традицій і уподобань. Ясність і архітектонічність загальної композиції поєднувалась у бачковських фресках з підкресленою лінійністю живопису і зростаючою гостротою духовного напруження образу.

В культурі, як і раніше, віддзеркалився новий етап її розвитку, пов'язаний з боротьбою Болгарії проти поневолення і з перемогою над Візантією. Почалася епоха Другого Болгарського царства (1187—1396 рр.), яка тривала до втрати державності. У цей період розбудова Болгарії як одної із міцних держав у Ватіканському регіоні супроводжується зростанням значення і впливу на творення культури міста, формуванням власних художніх шкіл. Цитадель була визначальним архітектурним осередком в умовах збереження безпеки й захисту, укріплення болгарських міст.

Резиденція болгарських царів у Тирново — столиці Другого Болгарського царства — нагадувала фортецю. Палацові споруди, які розташовувалися на великому пагорбі Царевець, утворювали складний архітектурний комплекс, окремі частини якого щільно прилягали одна до одної. Палац оточували могутні стіни. Тирново, як і інші столиці тогочасних ранньофеодальних держав, було центром і осередком культури з майстернями і школами іконописання, живопису, фрескового мистецтва, письменства і рукописної справи. Великого поширення в рукописах XIII—XIV століть (прикрашання рукописних книг мініатюрою й декоруванням) набув так званий "тератологічний орнамент", заснований у своїх класичних взірцях на злитті тваринних і рослинних орнаментів.

Турецьке завоювання в другій половині XIV століття стало на перешкоді розвитку болгарської культури майже на півтисячоліття. Однак феномен етнічної і національної в цілому. В першій половині XIX століття хорватські землі входили до складу Австрійської імперії, але становили собою відмінні в адміністративно-політичному відношенні провінції. Хорватський народ зазнавав національного гноблення: його намагалися не лише мадяризувати чи германізувати, а й італізувати.

З ілліризмом пов'язані ідеї й рухи, які були найпоширенішими в слов'янському світі, і обґрунтовували необхідність відродження всеслов'янської єдності, аби не дати мілітарним державам зіштовхнути себе з історичної арени. Особливо сильним був вплив на хорватський рух видатного чеського й словацького славіста Павела Йозефа Шафарика. Його праці з історії слов'янської літератури, етногенези й культуро генези слов'ян, зокрема "Слов 'янські старожитності" (1837 р.), давали чітке концептуальне уявлення про слов'ян як цілість, про їхнє місце в європейській цивілізації. Такою ж мірою це стосується впливу на ілліризм іншого представника чеського народу — Яна Комара, поета, фольклориста, історика, автора поеми "Дочка Слави", трактату "Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і наріччями" (1836 р.), сповнених пафосу єднання поміж слов'ян. "Колларове вчення про слов'янські взаємини, про зближення слов'янських народів шляхом просвіти, взаємного вивчення мов, знайомства з літературним життям і культурною співпрацею набуло великого поширення в середовищі ілліризму"

З ідеями слов'янської самосвідомості, національно-патріотичним рухом ілліризму пов'язане творення нової хорватської літератури, публіцистики, мови. Розвиток хорватської культури, літературний процес у цей період неподільно пов'язаний з Людевитом Гаєм — одним із провідників ілліризму. Л. Гай видав "Короткий нарис хорватсько-славянського правопису", започаткувавши нову літературну мову. Він же заснував низку періодичних видань і газет хорватською мовою — "Хорватська газета", "Іллірійська народна газета" з літературним додатком "Ранкова зоря", пізніше "Ранкова зоря Іллірійська", в якій знайомив з літературою та фольклором слов'янських народів.

У 1837 році упоряджено першу хорватську друкарню, в 1842 році - видавничий фонд "Матиця Іллірійська" при читальні в Загребі. В тих же 40-х роках у Загребському університеті відкрито кафедру хорватської літературної мови.

Найвидатнішим хорватським поетом доби ілліризму був Станко Враз (1810—1851 рр.) — автор поетичних збірок "Червоні яблука", "Голоси з Жеравинської діброви", "Гусла і тамбури". Про останню український і російський учений І. І. Срезневський писав, що її твори могли б бути "перлинами" в найвишуканішій літературі світу.

* * *

Один з "білих віршів" Лесі Українки, датований 1904 роком, — на зламі епох, у революційне передгроззя, написаний пророче, з відчуттям болісності й сподіванням на хоч якесь прозріння тих, котрі прийдуть. Це діалог із майбутнім, якщо згадати, якими вражаючими були для Є. Маланюка слова поетеси "своєю могутньою візійністю й просто пророчественністю, які вповні сприйняти може лише сучасний читач"1. Йдеться про втрату історичної пам'яті, протилежну тій могутності культури, яка здатна зберегти в собі ланцюг безперервності й дати можливість піднятися народові до свого відродження.

Щемлючий і трагічний відчай звучить з уст поетеси з приводу втрати здатності цінувати свою культуру, власний голос правди (адже це Шевченків мотив!), ту обітовану землю на власній же землі.

Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати і шукати Рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти Духа, Що він зламав свій заповіт великий, Той взятий з бою волі заповіт?2

Українська ідея здатна зібрати в єдиний, справді соборний чинник усі прояви культури, серед яких неодмінно поставало питання відродження й навіть відродження віри в неодмінність своїх природних прав бути вільними. Мотиви пророцтва, утопічних (вибудуваних) уявлень про незалежність не є безпідставними, якщо в них ставиться висока мета: зберегти землю своєї правітчизни вільною й неоскверненою насиллям над святинями. Культура набирає снаги оборонності проти агресії, у випадку України, як і

інших слов'янських народів, — агресії імперій або ж кочових орд. Добре відомо, який історичний факт покладено в основу повісті Івана Франка "Захар Беркут" — звитяжна боротьба Карпатської Русі проти татаро-монголів 1241 року. В останніх епізодах, на краю свого життя ("перед відходом"), старий Захар звертається до своїх одноплемінників: "Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се!.. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу"1. Далі старий мудрець продовжує з епічним спокоєм свої віщування, знаючи про неминучість бід, як і їх зникнення. "Відчужиться брат від брата, — так бачиться Захарові, — син від батька, почнуться великі свари по Руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде народ у неволю чужим і своїм наїзникам і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола"2.

Іван Франко устами одного з найдовіреніших своїх героїв висловлює те, що, власне, й відбувалося з українським народом і його культурою — на противагу історичній знедоленості, віра, оптимізм, відродницькі стремління. "Але серед тих злиднів, — мовить Захар, — знов нагадає собі народ своє давнє громадство і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі"3. Ми звернулися до цих слів, що не позбавлені палких громадянських інтонацій. Але в даному випадку йдеться про те, яку силу має пам'ять етносу про своє історичне минуле і що сила його в повсякденні й повсякчассі.

Близькою до тривог буття минулого, висловлених Іваном Франком, Лесею Українкою, є також повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Усе ж у ній ідеться не про забуття як таке, а про те, наскільки реальним стає духовний спомин і духовне повернення минулого, завдяки якому утверджував себе народ у своїх кращих

морально-культурних громадянських рисках — погляд з правічності в сьогодення. Якщо є пам'ять про минулу силу, справу, можливість духовного поріднення й порозуміння, то є перспектива на майбутнє. Але це не просто зовнішня атрибуція, це проростання зсередини, з власного єства й повсякдення. Те, що було, — вже вічне, тому що факт його існування не можна знищити.