Культура міжособистісних стосунків - Сайтарли І.Л. - 2.5. Культура міжособистісних стосунків в епоху Абсолютизму

Блоха Абсолютизму (XVІІ-ХVII ст.) ознаменована бурхливим розвитком французького та англійського дворянства, внаслідок чого культура міжособистісних стосунків набула підкреслено аристократичного характеру. Утвердження централізованої влади і виникнення на цій основі придворного суспільства призвело до розмежування етики доброчесності та етики манер.

Придворне середовище як центральний інститут абсолютистського режиму остаточно сформувалося у провідних європейських країнах - Франції, Англії, Німеччині та ін. Усі королівські двори та аристократичні родини Європи XVII-XIX ст. дотримувалися версальських стандартів поведінки і спілкування "комільфо" (франц. comme il faut, букв. - належним чином, як має бути; пристойна (належна) поведінка; ідеал світської людини, яка віртуозно виконує всі вимоги світського етикету).

Суттєвими ознаками культури міжособистісних стосунків в епоху Абсолютизму є посилення політичної і світської функцій етикету, протиставлення традиційним нормам буржуазної моралі аристократичної культури вишуканих манер. Придворний етикет був центральною складовою культури міжособистісних стосунків епохи Абсолютизму і фігурував як придворний церемоніал та етика галантності (франц. galant - ввічливий, люб'язний) - сукупності правил поведінки, які відображають особливо чемні і делікатні відносини між статями.

Найвищого розвитку досягнув придворний церемоніал за правління Людовіка XIV (1638-1715). Кожна послуга, яку надавали тоді вінценосним особам, була опосередкована складним, продуманим до дрібниць церемоніалом. Будь-які, навіть інтимні, дії короля придворний етикет перетворював на найважливішу державну подію, використовуючи рангову ієрархію підданих. Політичний контекст церемоніалу в епоху Абсолютизму полягав у його спрямованості на зміцнення королівської влади. Особлива наближеність до короля відкривала доступ до багатьох благ і привілеїв. Це посилювало конкуренцію у придворному оточенні, змушувало старанно розраховувати і детально вивіряти свої позиції, дії, поведінку в присутності короля та в стосунках з наближенними до нього особами. Центральним принципом культури міжособистісних стосунків в епоху Абсолютизму був імператив раціональності.

Раціональність - принцип міжособистісних стосунків, який базується на тверезому розрахунку через максимальний контроль над Імпульсивністю та емоціями.

На необхідності поміркованих вчинків задля успішного життя при королівському дворі наполягали всі автори морально-дидактичних творів епохи Абсолютизму. Щодо цього відомий представник моральної філософії XVII-XVIII ст. Жан де Лабрюєр (1645-1696) писав: "Людина двору вміє керувати своїми жестами, своїм поглядом і собою; вона все глибоко приховує і є цілком непрозорою для інших; вона приховує свої погані вчинки, усміхається своїм ворогам, керує своїм настроєм, маскує свої пристрасті, суперечить своєму серцю. Вона говорить і діє всупереч своїм почуттям". Придворні інтриги, боротьба за "милість" короля істотно вплинули і на розуміння честі, яку витлумачували як моральну витримку, збереження душевної рівноваги за будь-яких умов.

Імператив раціональності (поведінка "всупереч своїм почуттям") є психологічною і моральною основою, на якій сформувалася етика галантності. У зв'язку з цим епоху Абсолютизму в історії західноєвропейської культури називають "Галантним століттям". Витоки галантності вбачають у культурно-просвітницькій діяльності французьких аристократок, яка почалася ще в XVI ст. Обіймаючи придворні посади, жінки вдосконалювали придворний церемоніал і допомагали чоловікам опановувативати мистецтво "політесу" (грец. polis - місто, громада, держава, або polites - громадянин) - правила придворної поведінки та поводження із царськими особами (застаріле); сукупність усталених правил і норм етикету.

Про це свідчать такі міркування відомого публічного діяча пізнього Відродження Бальдасаре Кастільоне, висловлені в морально-дидактичному творі "Придворний": "Мистецтву галантної поведінки краще навчатися у жінки, яка завдяки своїй природній делікатності надає манерам більшої витонченості".

В епоху Абсолютизму суть галантності полягала у надзвичайно чемному ставленні чоловіка до жінки, яке було головною вимогою цивілізованих стосунків між ними. Галантні манери виокремлювали аристократів-чоловіків з-поміж представників інших соціальних класів. На перший погляд, вони багато в чому подібні до куртуазного стандарту, оскільки вимагають витончених жестів і мови. Будь-яка розмова із жінкою мала розпочинатися звертанням: "Я був би безмежно щасливий, якщо б Ви..." і завершуватися словами: "Коли Ви ощасливите мене...". Принциповою відмінністю галантності від куртуазії було її поверхове ставлення до кохання, яке зводилося лише до легкого флірту з еротичним контекстом. Чоловік поважав у жінці дорогоцінне джерело насолоди. Глибокі почуття, з точки зору галантної етики, вважалися вартими презирства, проявом плебейської натури. Кохання мало бути вільним від усього фатального і небезпечного, в т. ч. і від ревнощів. Якщо супротивники влаштовували дуелі, то вони обмежувалися лише незначним порізом, що перетворювало шляхетний поєдинок на фарс. Формування етики галантності (образу світського "кавалера") завершилося наприкінці XVIII ст. Елементами її вважали: галантність, грації (зовнішні манери), чемність і вправність у компліментах, риторичні таланти, елегантність.

Чоловік, опинившись у жіночому товаристві, повинен був низько вклонитися дамам. Сісти він мав право лише з дозволу дами і, отримавши такий дозвіл, не повинен був квапитися з цим. Перебуваючи у шляхетному товаристві, він мав ретельно стежити за мовою та вчинками. Галантний чоловік, вважалося, повинен бути уважним і люб'язним не лише з молодими дамами, а й із жінками похилого віку; намагатися підтримувати веселий настрій тих, хто його оточує; бути настільки уважним, щоб по очах здогадуватися про бажання людей та охоче їх виконувати. Кавалер мав бути скромним, не хизуватися своїми зовнішніми якостями й талантами. Неприпустимими вважалися прояви жадібності.

На особливості мистецтва спілкування в епоху Абсолютизму вплинула політична та культурна гегемонія Франції. Через панування моди на все "французьке" у XVII ст. французька мова і французькі стандарти набули статусу офіційних взірців спілкування при будь-якому дворі Західної Європи. Культура спілкування за часів Абсолютизму вимагала від аристократа надзвичайної чемності, вміння підтримувати бесіду на будь-яку тему, здатності робити компліменти, які вважалися невід'ємною частиною не лише чоловічої, а й жіночої галантності. Надзвичайно цінувався дотепний жарт. Так, якщо у Німеччині відбувалося сліпе уподібнення французьким поведінково-комунікативним стандартам, то Англія зуміла відгородитися від французького культурного тиску. Англійські аристократи, які також чудово володіли французькою мовою, зуміли вберегти її від перетворення на предмет поклоніння. За правління королеви Єлизавети І Тюдор (1559-1603) місцева аристократія доклала чимало зусиль для розвитку англійської мови. Якщо французька вербальна культура характеризується делікатністю, то англійська - наслідуванням латинських і давньогрецьких взірців, тобто високою елоквенцією (лат.eloquentia- красномовність). Використання у ній зворотів, метафор, каламбуру, вербальних дуелей відтворив мовний феномен, який отримав назву "евфуїстична мова" (на честь головного героя роману Джона Лілі "Евфус, або анатомія дотепності"). Золоте правило спілкування, породжене відчуженою атмосферою придворного життя, говорило: "Школи не розповідай про себе". Як пояснює англійський письмен-ник-публіцист Філіп Дормер Честерфілд (1694-1773):

"Ручаюся тобі, у якому б товаристві ти не був, дев'ять людей із десяти неодмінно скористаються кожним твоїм нескромним і необережним словом, якщо тільки зможуть мати з цього якусь користь".

Попри поради графа Честерфілда щодо уподібнення французьким поведінковим стандартам, в Англії сформувалося специфічне уявлення про шляхетну поведінку, виражене у поняттях "джентльмен" та "леді". Поняття "джентльмен" уперше зустрічається в "Британській енциклопедії" XIV ст., де ним позначають позбавлених спадщини молодих аристократів. Відтоді представники цієї соціальної категорії, щоб виокремитись серед йоменів (селян, дрібних фермерів) та ремісників, яких вони зневажали, називали себе джентльменами. Наприкінці XVI ст. до джентльменів також належали представники елітарних кіл суспільства, вище дворянство, які входили до вищої палати парламенту (лорди), - від герцогів до баронів; нижче дворянство, а саме лицарі, до яких зверталися "сер"; сквайри, які мали герб та генеалогічне дерево. Із XVIII ст. джентльменом називали завжди спокійну, врівноважену людину, здатну володіти собою у будь-якій ситуації, лаконічну та стриману в оцінках, освічену, чемну і тактовну, відповідальну, готову допомогти, яка є господарем слова та честі.

Дослідники звернули увагу на істотні відмінності між французьким жантильомом (дворянином) та англійським джентльменом. Французький дворянин спонукає до думки про вишуканість, витонченість, такт, люб'язну чемність, педантичну честь, войовничу поставу та марнотратну щедрість, блискучу хоробрість. Джентельмена характеризують "володіння собою, постійна холоднокровність, витривалість, природна серйозність, гідна поведінка та відсутність всякої афектації і хвастощів". Крім знання класичних мов, важливою ознакою шляхетного виховання вважалася невимушеність у поведінці, тобто відсутність сором'язливості та скутості, оскільки людина, яка не вміла володіти собою і часто ніяковіла, виглядала непристойно, кумедно. Деякими штрихами збагатив морально-етичний портрет джентльмена англо-американський поет XIX ст. Томас-Стернз Бліот (1885-1965), на думку якого, істинний джентльмен - це людина, яка не тільки володіє класичними мовами, вишуканими манерами, а й риторичним мистецтвом, добре знає історію, економіку, політику та практичну філософію.

Крім культури шляхетних манер, важливим елементом структури культури міжособистісних стосунків західноєвропейського нобілітету наприкінці XVIII ст. вважалася честь, що свідчить про відродження морально-етичної складової. Відомий французький філософ Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) стверджував, що честь - це насамперед зацікавленість людини тим, наскільки пристойно виглядають її вчинки в очах співвітчизників. Аристократична англійська культура епохи Абсолютизму розрізняла: честь як репутацію, честь як шляхетність (шляхетні риси характеру) та честь як цнотливість (відмова традиційно-патріархального суспільства розглядати жінку як особистість).

Моральна культура англійських аристократок відзначалася жорсткими нормами і численними обмеженнями. Заміжніх жінок вищих суспільних верств зазвичай називали "леді". Поняття "леді" було не лише формою звертання, а й символізувало довершеність жінки в усіх сенсах. Як і поняття "джентльмен", уявлення про жіночу досконалість (ціннісний образ світської дами) зазнало певних історичних трансформацій. На початку XVI ст. відомий англійський письменник Р. Бретвейт у праці "Англійська леді" зазначав, що програма виховання та освіти юних аристократок має обмежуватися Біблією та молитовником. У XVII ст. ідеалом була скромна, добра та мовчазна жінка, яка говорить лише тоді, коли її про щось запитують. Справжня леді в епоху царювання династії Стюартів (1603-1649, 1660- 1714) мала бути скромною, чесною та глибоко релігійною жінкою - доброчесною матір'ю сімейства. І лише із середини XVIII ст. англійських аристократок почали навчати основам музичної грамоти, етикету та французької мови, передусім для того, щоб насолоджуватися французькими романами в оригіналі. Особливо багато уваги у світському вихованні приділяли танцям. 1713 р. було видано спеціальний посібник "Учитель танців", який за короткий термін витримав 15 перевидань.

Витончені манери і французька мова в епоху Абсолютизму відрізняли нобілів від черні, призначення якої полягало в забезпеченні королю та його придворним можливості безмежно насолоджуватися життям, у виконанні їхніх примх. Відповідно до табеля про ранги, який панував тоді, підлегла людина повинна була беззастережно виконувати всі розпорядження придворного аристократа. Придворне життя виховувало у людей неймовірне лицемірство, "сервільність" (servilis - рабський) - послужливість та догідливість у ставленні до вищих чинів і неймовірне презирство до нижчих. В одній із праць німецький історик Е. Фукс наводив приклад, як під час одного із версальських балів 1720 р. французький принц Конті схопив молоденьку провінційну дворянку і без жодної на те причини на очах у всього панства наніс їй сто ляпасів, поки вона не почала стікати кров'ю. Водночас у багатьох морально-дидактичних працях кінця XVІІІ ст. стверджується, що брутальне ставлення представників нобілітету до інших верств населення підлягає осуду, воно принижує дворянську гідність.

Зниження ролі моральних чеснот в епоху Абсолютизму вплинуло і на культуру сімейних стосунків, у якій зовнішня благопристойність поєднувалася з цілковитою аморальністю, особливо у Франції. Свідченням цього був інститут метреси (коханки). За тих часів адюльтер (франц. adultere, від лат. adulter - розпусний, подружня зрада) був невід'ємним атрибутом світськості. Майже кожен заможний чоловік утримував коханку, а місце першої коханки короля при французькому дворі прирівнювалося до офіційної посади. Королівська метреса отримувала платню, мала особисті кімнати у Версалі, в її покоях працювали міністри. Часто вона за привілеями перевищувала королеву. Наприклад, пані Монтеспан, фаворитка Людовіка XIV, займала у версальському палаці двадцять кімнат на першому поверсі, а королева - лише одинадцять кімнат на другому. Під час офіційного візиту фаворитки її шлейф несла почесна фрейліна (гофмейстериня або герцогиня), а шлейф королеви - простий паж. Іноді королева повинна була надавати їй належні почесті.

Культ чуттєвої насолоди у стосунках за часів Абсолютизму спричинив занепад матримоніальних цінностей.

Матримоніальні (лат. malrimoniaнis - шлюбний) цінності - цінності, що пов'язані із виконанням традиційних соціальних ролей у родині (материнство, батьківство, виховання дітей, емоційно-психологічна підтримка тощо).

Якщо в Німеччині другої половини XVII ст. моральна цінність шлюбу полягала в народженні дітей, а ідеальним вважався шлюб, за якого дружина була постійно вагітною, то вагітність в епоху Абсолютизму сприймалася як непристойність, що спотворює жіночу красу і створює певні незручності. За абсолютистського політичного режиму у Франції дружина могла вимагати від чоловіка звільнити її від обов'язку материнства протягом перших років подружнього життя. Про девальвацію функцій материнства свідчили такі факти: використання в аристократичних сім'ях годувальниці; народження позашлюбних дітей; нерідко вищий престиж фаворитки, ніж дружини; мрії багатьох дівчаток не про одруження, а про коханця, спроможного на коштовні подарунки та соціальну протекцію.

Нове розуміння ідеалу людської краси змінило і моду. Важливим елементом культури епохи Абсолютизму постало поняття "грації" (лат. gratia - миловидість, чарівність). Відповідно до принципу грації кожен рух аристократа мав бути витонченим. Якщо в епоху Відродження цінувалася квітуча фізична сила, то Абсолютизм презирливо ставився до кремезних, міцних форм тіла. Фізичну силу людина вишуканих смаків вважала естетично потворною. Еталоном краси були тоненька рука, маленька ніжка. Все мало робитися легко, граціозно. Особливо цінувалася краса жесту, слова. Для постійного контролю за граціозністю рухів і постави в будинках аристократії, заможного бюргерства встановлювали численну кількість дзеркал (дзеркальні стіни, стелі тощо).

В абсолютистській моді домінували бароко і рококо.

Бароко (італ. barocco, букв. - дивний, чудернацький) - стиль у західноєвропейській культурі XVII ст., якому притаманні величність форм, контрастність, афектація, динамізм образів та сюжетів, прагнення до помпезності тощо.

Особливою екстравагантністю відзначався стиль бароко за правління Людовіка XIV. У моду ввійшли пишні зачіски, перуки, мережива та коштовні прикраси, криноліни (лат. crinis - волос, linum - полотняна тканина) - широкі спідниці на тонких стальних обручах, їх використання пов'язують із прагненням якнайбільше приховати вагітність, через що кринолін отримав назву кашбатпард (франц. cache-batard - сховай позашлюбну дитину). Найдорожчою була зачіска "а ля фонтаж" (на честь королівської коханки Анжеліки де Фонтаж) заввишки 50-60 см. У Відні вона іноді сягала 1 м 30 см. Робилася така зачіска за допомогою комбінування змащених білками локонів, які розміщували рядами, а для їх стійкості використовували дротяний каркас, прикрашений шовковими стрічками і мереживом із зображенням театралізованих сюжетів (сцени королівського полювання, пейзажі, ферми з вівцями і коровами тощо). Елементом таких комбінацій часто була пастораль (франц. pastorale, від лат. pastoralis - пастушачий) - галантне зображення пастушого життя на фоні природи або сільського побуту. Чоловіки теж носили перуки, що, вважалося, надавало їм величності та могутності.

Чоловіче та жіноче вбрання у стилі бароко шили з коштовних, оздоблених золотом та діамантами тканин багряного, вишневого, темно-синього кольорів. Жіночі спідниці відповідно до подвійної моралі Двору тих часів мали характерні найменування: верхня спідниця називалася "скромниця", середня - "пустунка", спідня - "секретниця". Ліф сукні шнурувався так, що жінка виглядала нібито нахиленою вперед. Ідеал жіночності епохи Абсолютизму вимагав грації - витонченості, стрункості, тоненької талії, яку відповідно до канонів краси затягували за допомогою корсету до 40 см. Шляхетні пані носили черевики на високих, вигнутих підборах (французький каблук) з дуже вузьким, загостреним носиком. їх виготовляли з коштовних тканин (парчі, оксамиту). Чоловіки теж носили взуття на високих підборах (7 см). Моду на підбори до чоловічих черевиків запровадив Людовік XIV, котрий, як відомо, був невеликим на зріст. Модним був палантин - елемент жіночого одягу, наплічна накидка з хутра або оксамиту. Першою використала її Єлизавета-Шарлотта Латинська, дружина герцога Філіпа Орлеанського, яка у 1676 p., змерзнувши у королівському палаці, накинула на плечі соболине хутро. Наприкінці XVH ст. почалось використання таких елементів чоловічого одягу, як сюртук, жилет і штани, різнокольорові та візерунчасті панчохи, краватки, які спочатку зав'язували бантом.

Особливою "жіночністю", навіть ексцентричністю чоловічого костюму відзначилась епоха рококо.

Рококо (франц. rococo - уламки каміння, черепашка) - стиль у західноєвропейській культурі другої половини XVIII ст., якому притаманні яскраві, фантастичні, театралізовані, еротичні та інші ознаки, елементи.

Чоловіки, які дотримувалися стилю рококо, користувалися парфумами, рум'янами, пудрою, обвішувалися мереживом та перснями. Абсолютизм ще називали епохою пудри, мережив, менуету та "жіночного чоловіка". Холодна велич у цей період поступається місцем фривольній насолоді. Аристократичні вбрання виблискували золотом і коштовним камінням. Домінували ніжні кольори та блідо-жовтий, світло-блакитний, світло-рожевий відтінки. Гаму кольорів утворювала велика кількість різних відтінків. Наприклад, поширений блошиний колір мав їх не менше п'яти: колір блошиної голівки, блошиної спинки, блошиного животика, блошиних ніг, навіть колір блохи у період родильної гарячки.

Стрижневим принципом абсолютистського стилю рококо був принцип пікантності (франц. piquant - гострий). Пікантними і привабливими вважали маленький ротик, особливу блідість обличчя (символ фізичної тендітності), яке прикрашали маленькими цяточками або мушками. Мода на блідість спричинила надмірне захоплення пудрою, якою користувалися навіть діти. Якщо за Абсолютизму панував культ жінки, галантності, то апофеоз жіночності у період рококо доповнився культом інфантильності (лат. infantilis - дитячий). Жінки завжди намагалися виглядати, як у двадцять років, чоловіки - як у тридцять. Для досягнення ефекту вічної молодості непомірно використовували рум'яна. Чоловік, який служив при дворі за Абсолютизму, за своїм виглядом був антиподом мужності. Він носив яскравий одяг, довге, напудрене і надушене волосся. Пряжки на черевиках були замінені шовковими бантами. Деякі чоловіки у своїй пристрасті до прикрас і мережив перевершували навіть жінок. Наприклад, герцог Бекінгем - фаворит англійського короля Якова І прикрашав свої вишукані сукні орнаментом із перлових або діамантових ґудзиків у витонченій золотій оправі. Один із костюмів Людовіка XIV був оздоблений приблизно двома тисячами алмазів і діамантів.

Наприкінці XVIII ст. у моді почав домінувати більш стриманий за кольорами та формами англійський стиль. Фрак поступово витісняв французький шовковий жупан і циліндр.

Європейський, переважно французький, етикет на початку XVII ст. завдяки реформам Петра І приживається і в Російській імперії. До того одяг російської знаті не відрізнявся особливою витонченістю, зручністю та аристократичністю. Спочатку імператор звелів дворянам обрізати довгі рукави, потім - бороди, а ще через деякий час їх голови прикрашали перуки. Цар вимагав від дворянства вивозити на асамблеї, у театри своїх дружин і дочок. При тому жінкам заборонялося ховати своє обличчя за фатою або хустинкою, як це вони робили раніше. їм було наказано вдягати європейські декольтовані сукні. Для того щоб російська верхівка звикла до європейського етикету, Петро І запроваджує "асамблеї" (франц. assemblйe - збори).

Асамблеї відвідували урядовці, дворяни, заможне купецтво і корабельні майстри. Гості приїздили приблизно о п'ятій вечора, поводилися там досить розкуто, особливо іноземці. Деякі дворянки, побоюючись царської немилості, приїжджали на асамблеї навіть вагітними. У певних приміщеннях дозволялося палити, танцювати, грати у шахи і шашки, однак під забороною були картярські ігри. Танцювали там польські, англійські танці. Цар вимагав дотримання усіх правил придворного політесу, культури гігієни тощо.

Загалом у культурі міжособистісних стосунків в епоху європейського Абсолютизму особливе значення надавалося етиці галантних манер, що спричинило небувалий розквіт світської культури (етики галантних манер), яка ґрунтується на культі чемності у міжстатевих стосунках. Цим західноєвропейський поведінковий стандарт докорінно відрізнявся від східної та азійської культурних традицій. За Абсолютизму мода перетворилася на окремий вид мистецтва, а розкіш аристократичних убрань символізувала особливі права та привілеї панівних страт. У культурі спілкування великого значення набула гранична ввічливість.