Культурологія - Безвершук Ж.О. - 1.6. Основні наукові концепції походження і сутності культури

Культурна еволюція — це еволюція поведінки і здібностей людей. Якщо біологічна еволюція ґрунтується на мутаційній мінливості, боротьбі за існування і природному доборі, то культурна (хоча багато в чому і схожа на неї) має значні відмінності: інформація, зокрема, передається не через розмноження за допомогою ДНК, а шляхом наслідування, навчання і оволодіння знаннями і навичками. Для цього сформувалася здатність зберігати всю нагромаджену інформацію, а людина навчилася активно шикати нову, свідомо обираючи напрям своїх пошуків. Її роздуми, відкриття нових даних, користування різними методами і засобами слугують розширенню знань, і, на відміну від біологічної еволюції, не відображаються негативно на сформованих раніше здібностях, навпаки, вони акумулюються і зміцнюються.

У процесі культурної еволюції людина навчилася безупинно пристосовуватися до умов життя, створюючи асе нові засоби існування й адаптації до навколишньою середовища. Коди виник Homo sapiens, всі екологічні ніші на Землі (ліси, стени, гори, водні акваторії) були зайняті іншими видами. І тільки завдяки новій формі життєдіяльності — суспільству — людство змогло вижити, розселитися по всій планеті, розвинути свій інтелект, стати домінуючим біологічним видом.

У верхньому палеоліті (35 тис. років тому) культурна еволюція мала вже у своєму арсеналі найпростіші знаряддя праці і вміння передавати виробничий досвід; примітивну мову як засіб спілкування; певні моральні регулятори; міфи, які давали уявлення про загальну картину світу; магію, що забезпечувала впевненість в успіхові передбачених справ. Нагально необхідним залишався засіб, який би безпосередньо і непримусово впливав на людину, нагадуючи їй про належну модель життя і поведінки. Таким засобом стало мистецтво, здатне увібрати і передати всі можливі варіанти взаємодії людини і світу, взаємин членів первісної громади, поведінки у складних ситуаціях. Крім того, мистецтво — найдоступніша форма засвоєння знань. Культурна еволюція з виникненням мистецтва, цього універсального механізму збереження і передавання соціально значущої інформації від покоління до покоління! набула необоротного і прискореного характеру.

На думку істориків, початок етапу еволюції, який називається "цивілізацією", датується 3500 р. до и. е і триває донині. Для одних культурологів ця дата є спільною вершиною загальнолюдської еволюції, для інших (у межах життя однієї локальної культури) — етапом початку ЇЇ занепаду. Якщо вважати цей підхід найбільш; переконливим, то 3500 р. до н. е. ознаменовує появу: тільки перших локальних цивілізацій.

1.6. Основні наукові концепції походження і сутності культури

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, або функціональна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу. Оригінальні версії з'явилися у XX ст.: концепції культури-цивілізації Ф. Ніцше, О. Шпенглера, А. Тойнбі; ролі несвідомого в культурі К. Юнга, К. Леві-Строса, а також "культури як гри" Й. Хейзинги, X. Ортеги-і-Гассета.

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму — єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли англійський етнограф і соціолог Б. Малиновський, американський етнограф А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним. А. Кребер поширив поняття стилю на ідеологію, мораль і спосіб життя_Він назвав це стилем епохи і уточнив, що визначають його геніальні особи; які істотно впливають на свій час. Володіючи значним етнографічним матеріалом, дослідник зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і] сформулював теорію культурного ареалу.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (циклічного колообігу) є італійський філософ Дж. Віко (XVII—XVIII ст.). Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них — груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це — час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила — монарх, при якому законодавець — розум. Пізніше елементи цієї конструкції бачимо у М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, американським соціологом П. Сорокіним, італійським культурологом Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін сформулював теорію суперсистем (відстоюючи принцип колообігу не локальних культур, а саме суперсистем), у кожній з яких обов'язковими є такі типи культур: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. Він враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, у всіх напрямках у різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. "Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти, цінності рухаються зі Сполучених Штатів до Китаю, з Відня у Сідней, Калькутту, з Детройта у Москву, від аристократія до пролетаріату, і навпаки," — зазначив П. Сорокін. Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Згідно з вченням історичного матеріалізму, яке розробили К. Маркс та Ф. Енгельс, цивілізація починається тоді, коли частину прибутку можна витрачати на надбудову. На середину XX ст. цивілізація досягла високого рівня, однак на перешкоді стала приватна власність на засоби виробництва, яка "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід вбачався у переході ("стрибку") з царства необхідності у царство свободи — якісно нову цивілізацію.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" — здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх — один з основоположників "теології культури", — головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану. У 1980р. іслам було проголошено "цивілізаторською релігією".

Істотний відгук у художній культурі XX ст. знайшли зазначені нижче надзвичайно оригінальні теоретичні моделі генезису і розвитку культури. Вони формувалися під впливом тієї багатоманітності культур народів, з якою ознайомились європейці наприкінці XIX ст., звільнившись від "європоцентризму", характерного для попередніх мислителів. Кожен напрям, як правило, абсолютизує певний момент у теорії культури.

Розмежування культури і цивілізації характерне для Ф. Ніцше, Філософ висловив чимало цікавих думок стосовно буття культури. Одна з них — про два начала, які на його погляд; тільки в єдності породжують факт культури: "аполлонівське" та "діонісійське". "Аполонівське" (просвітлене, гармонійне, рефлективне) відгороджується від тіньових аспектів життя за допомогою мрій та солодких сновидінь, це світ і спокійного артистизму і врівноваженості; "діонісійське" (стихійне, оргіастичне, екстатичне) — сп'яніння від переживання могутності життя, вакхічна розбещеність, коли всі демони природи "зриваються зі своїх ланцюгів". Однак у протиборстві цих сил їхня єдність: титанічне, варварське вдирається у світ гармонійних образів, несучи надмірність у радощах, пізнанні і стражданні. "Аполлонівське" та "діонісійське" характеризують не тільки мистецтво, а й саме буття, причому діонісійське, споконвічно життєве лежить в основі буття. Залучення Діоніса Аполлоном породжує, за Ф. Ніцше, трагічне світове сприймання, яке він вважає рушійною силою культури. У Ніцше також уперше вимальовуються контурі розрізненим культури як способу реалізації всієї повноти людського духу і цивілізації як форми його згасання. У подальшому ці два способи буття людини розведені по різних полюсах німецьким філософом О. Шпенглером, одним із засновників сучасної філософії культури, представником філософії життя, істориком і публіцистом. (У російському перекладі назва його книги "Закат Европы" не є точною у зв'язку з наміром уникнути тавтології, у буквальному перекладі мало бути "Закат Запада". Пропонуємо українською — "Сутінки Заходу".) Книга Шпенглера мала сенсаційний успіх, і на початку 20-х років він став "володарем дум", а його книгу назвали "зухвалою, глибокою, філігранною, абсурдною, підбурюючою і блискучою". Культурологічна концепція автора ґрунтується на тому, що культура розглядається як "організм", що народжується, досягає найвищого розвитку (кожному "організму", за Шпенглером, відміряний певний життєвий строк — приблизно 1 тис. років), а далі починається етапи вмирання, на якому культура перероджується в цивілізацію. Культура як "організм" є: 1) цілісною в усіх своїх виявах (межі певної культури на етапі становлення і розквіту включають і філософію, і поезію, і способи ведення війни, і фінанси, і еротику та ін.); 2) відокремленою від інших, подібних їй "організмів". Ідею лінеарного прогресу культури людства Шпенглер нещадно висміює: "Замість безрадісної картини лінеарної всесвітньої історії я бачу справжній" спектакль багатьох потужних культур, кожна з яких карбує на своєму матеріалі... власну форму, кожна має свою ідею, власні пристрасті, власне життя, устремління, відчуття, власну смерть... Є розквітаючі і старіючі культури, Народи, мови, істини, боги... У кожної культури свої нові можливості вираження, які з'являються, дозрівають, в'януть і ніколи не повторюються". І у кожної культури є власна цивілізація. Перехід від культури до цивілізації — це окостеніння, припинення художньої і літературної творчості, на аміну яким приходить "спорт", замість світу — місто (така собі крапка, де зосереджується життя країн, водночас як інша частина відсихає), замість народу — новий кочівник, паразит, мешканець великого міста, відірвана від традицій, іррелігійна, інтелектуальна, безплідна, сповнена глибокої антипатії до селянства людина — в контексті післяніцшевських теорій "остання людина", людина "масового суспільства". Для цієї "цивілізованої людини", яка втратила культуру, сферою докладання сил стає політика, але політична діяльність, на думку Шпенглера, в добу цивілізації не мас шансів стати змістовним мистецтвом життя, адже "народи" перетворились на "маси", "фелахів" (з араб. — селян). Неможливість інтенсивної творчості нових форм, нових творчих рішень робить політику періоду "цивілізації" екстенсивною, завойовниць кою, хижацькою. Цей період означає також космополітизм замість батьківщини, гроші як абстрактну вели? чину, відірвану від цінностей природного життєвого укладу.

У книзі аналізується вісім типів виокремлених Шпенглером культур: єгипетська, індійська, вавилонська" китайська, "алоллонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) та культура майя; очікувалася ще ненароджена "російсько-сибірська культура". Перехід від культури до цивілізації, від творчості до безплідності, від органічних "діянь" до механічної "роботи" для греко-римської культури відбувся в епоху еллінізму, для Заходу — у XIX ст. Подібні тенденції простежуються на матеріалі всіх восьми культур. Основне завдання, яке ставить перед філософією О. Шпенглер, — осягнути першофеномен кожної з них, а потім вивести в нього все феноменологічне багатство цієї культури. Вплив книги на західну культуру XX ст. відбувався у два етапи. Спочатку книга засвоюється і критикується як "апокаліпсис" про прийдешню долю західного світу. Пізніше більше уваги починає приділятися концепції філософії культури, яка вплинула на філософську творчість X. Ортеги-і-Гассета, А. Лосева, А. Тойнбі і продовжує зберігати актуальність для сучасної культурології.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі переосмислює весь культурно-історичний розвиток людства в дусі колообігу локальних цивілізацій. Згідно з його концепцією немає єдиної історії людства, а є лише історія окремих своєрідних і замкнених цивілізацій (спочатку він нараховував 21, а потім скоротив їх до 13). На основі того, що доба цивілізацій становить лише 2 % всього часу існування людини на Землі, Тойнбі вважає всі цивілізації еквівалентними за власними цінностями й сучасними одна одній. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, розвитку і розкладу, а потім гине, поступаючись місцем іншій. До останнього часу, за Тойнбі, збереглося лише п'ять основних цивілізацій: китайська, індійська, ісламська, західна і російська. Рушійною силою розвитку цивілізацій е творча ментальність, носій життєвого поривання, яке, вдало відповідаючи на різні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість". Ще один мислитель XX ст., який діагностував стан західної культури як кризовий — П. Сорокін, — побачить у цьому катастрофи, оскільки вважає, що агонія однієї культури є "родовими муками" вивільнення творчих сил нової культури.

Вбачання у несвідомому необхідної умови формування культури характерне для шведського психіатра К. Юнга та французького культуролога К. Леві-Строса. В центрі юнгівської концепції — колективне несвідоме — сукупність архетипів, яка ідентична у всіх людей і є спільною основою їхньої психіки.

Як і З. Фрейд, К. Юнг прагне поширити свої уявлення психіатра на всю культуру, зробивши її предметом психологічного аналізу. Він вважає, що архетипні образи історично супроводжують людину. Відриваючись від природи (що в релігії осмислюється як гріхопадіння), людина втрачає гармонію відносин зі світом, що дедалі більше посилює напруженість її психіки. При цьому несвідоме прагне компенсувати однобічність і нерозсудливість свідомості. Якщо вона не приймає досвіду архетипів, якщо символічне передавання цього досвіду стає неможливим, то архетипи можуть проникати в культуру в найбільш примітивних і жорстоких формах (масові психози, псевдопророцтва, війни). Історія Європи, за Юнгом, — це історія падіння символічного знання. Ціною становлення технічної цивілізації є відмова від єднання з "душею природи", від символу як образу несвідомої життєвої сили. К. Леві-Строс теж вважає, що в основі культури і мови знаходиться несвідома діяльність людського духу, дана людям природою й ідентична природі; втрата ж людиною єдності почуттєвого і раціонального пояснює занепад сучасної культури. Потрібно повернутися до досвіду первісної людини, відновити її єдність, цілісність.

Ігрову природу культури обґрунтували нідерландський філософ Я. Хейзинга, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет та німецько-швейцарський письменник Г. Гессе. Головна їх теза — культура має характер гри Й. Хейзинга у книзі "Homo luderis" пропонує щось подібне до наукового міфу. Гра з давніх-давен заповнювала життя і, "подібно до дріжджів, змушувала рости форми архаїчної культури". З часом простий культ переріс у священну гру — культову відправу. Поезія, музика і танок були суцільного грою. Мудрість і знання виявлялися в освячених змаганнях ("Олімпійські ігри"). Право виокремилося із звичаїв соціальної гри: грою були різні умовності і народного, й аристократичного життя (турніри, бенкети, шлюби, присяги тощо). Витіснення гри почалося у XVIII ст. з доби Просвітництва (культ розуму) і фактично закінчилося у XX ст. Духом суспільства, на думку Й. Хейзннга, оволодіває тверезе, прозаїчна поняття корветі. Духовне напруження культурної гри за Хейзингою, втратило навіть мистецтво. Маса людей споживає його, але мистецтво не є частиною іх життя. Автор "Homo ludens" вводить поняття "пуеліризм" і вважає, що в сучасному житті панує сурогат діяльності - гри (він говорить, що політичні промови часто є злим бешкетуванням, що панує жага грубих сенсацій тощо). У сучасній діяльності-грі втрачені шляхетність, душевність, ритм, гармонія, радість, вишуканість. Натомість є дійсність, сповнена жорстоких пристрастей. Філософ X. Ортега-і-Гассет вважає, що культуру врятує збереження духовних цінностей аристократичної еліти, життя якої, на відміну від маси пересічних людей — "косної матерії історичного процесу", зосереджене у сфері гри-діяльності, що протистоїте буденності, утилітаризму. Іспанський філософ створює утопію спортивно-святкового ставлення до життя. Водночас Г. Гессе у романі "Гра у бісер? аналізує можливості, спокуси і небезпеки, що чатують на культуру, коли вона розуміється як далека від реальності діяльність.

Автор теорії етногенезу — російський історик культури та етнограф — Л. Гумільов увів поняття пасіонарність на означення пристрасної і невгамовної жаги діяльності, здатності до наднапруження, а також енергії, "яка відображається у психофізіології особи" й утворює пасіонаріїв, здатних впливати на великі групи людей, заражаючи їх своїм станом. Так виникають первісні осередки пасіонарного сплеску. Гумільов вважає, що пасіонарність не мас етичних вимірів і однаково летко породжує подвиги і злочини, творчість і руйнування, добро і зло (виключає лише байдужість). При цьому увага звертається на те, що пасіонарність — аж ніяк не привілей вождів, героїв, лідерів, навпаки, більшість пасіонаріїв — у "натовпі". Сплеск.пасіопарного напруження в якомусь народі, за Гумільовим, є передумовою зародження і формування нової культури. В концепції Гумільова культура розвивається не циклічно, а імпульсивно, і складається з "початків" і "кінців". Одні культури є основою для інших, але про наступність не йдеться. Формуванню культури передує культурогенез — фаза інкубаційна. Саме в період інкубації визначаються зміст і спрямованість культури, зароджуються її стереотипи, що виявляються в усьому подальшому її розвитку аж до зникнення. Фазі культурогенезу не властиве й оригінальне мистецтво, всі зусилля спрямовуються на господарство, війну і формування суспільного ладу. Мистецтво або живиться своїм попереднім станом, або запозичує його в інших народів. Тільки потужне пасіонарне напруження здатне створити нову культуру. Якщо його забагато, то надлишок спрямовується на розширення свого ареалу за рахунок сусідніх народів. Час існування певної культури Гумільов пов'язує з тривалістю пасіонарного напруження — від "поштовху до розсіяння енергії в етносі — носієві культури. Цей період становить у середньому 1500 років.

Термін "пасіонарність" застосовується для характеристики нездоланного прагнення людей до здійснення своїх ідеалів та устремлінь.