Культурологія - Безвершук Ж.О. - 4.5. Стародавня Індія

Уже в стародавні часи про Індію говорили як про країну мудреців". Розквіт індійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV— II ст. до н. е.). Велику роль у духовному житті Індії відігравала релігія: політеїстична релігія групи індоарійських племен — ведизм, пізніше — брахманізм, буддизм та індуїзм. Значного розвитку набула філософія. Вже в перших пам'ятках індійської думки — Ведах — поруч з гімнами на честь багаточисленних богів представлене поняття Ріти — єдиного світового порядку. Релігійно-філософські коментарі до Ведів — Упанішади — містять ідеї, які багато в чому визначили подальший розвиток індійської філософії: про єдність світової душі (брахмана) та індивідуальної душі (атмана); про безсмертя душі, яка переходить з одного народження в інше, згідно із законом карми.

Релігією, що прийшла на зміну ведизму в першій половині І тис. до н. е., був брахманізм, в основі якого віра у перевтілення душі, верховну божественну тріаду: Брахму — творця Всесвіту та його уособлення: благодійного Вішну і грізного Шиву. Релігійні уявлення брахманізму стверджують проілюзорність та скороминущість усього сущого. Брахман — безособистісна, безтілесна і без'якісна субстанція, що лежить в основі буття. Виявом її творчих можливостей є періодичне відродження і загибель світу, який поринає в брахмана для того, щоб потім знову відродитися з нього. Згідно а брахманістськими уявленнями існує закон карми, який утверджує посмертну відплату людині за її вчинки у жатті. Якщо людина сумлінно дотримувалася "дхарми" — порядку життя, що відповідав її суспільному станові, а також поводилася добропорядно, її душа потрапляла до царства богів, у протилежному разі — до пекла. Далі вона мала відродитися в тілі людини вищого ча нижчого суспільного стану або навіть тварини. Спасінням душі вважалося и звільнення (мокша) — позбавлення від подальших відроджень і поєднання з брахманом. Досягнути цього можна, оволодівши досконалим знанням сутності брахмана через зосередженні думка і повну відчуженість від зовнішнього світу - умертвіння плоті (тапас). Цим пояснюється значна роль у брахманізмі відлюдництва та аскетизму. Священні книги брахманізму — Махабхарата, Брахмани, Упанішади та ін.

Буддизм — одне із світових релігійних вчень, що виникло в Індії у VI—V ст. до в. с. Його засновником вважається Сідхартха Гаутама Шак'ямуні (відлюдник з роду Шак'я) па прізвисько Будда (просвітлений). Виникнувши як опозиція настовому ладу, буддизм став релігійним ученням про рівність усіх людей у "стражданні" і праві на спасіння". В його основі — "вчення про чотири благородні істини": страждання, його причину, звільнення і шлях до нього. Буддизм заперечував жрецтво та брахманістську релігійну обрядовість, натомість виробив свою систему культів, обрядів і догматів. З-поміж них найважливішим є догмат про перевтілення живих істот. Буддійське розуміння природи речей ґрунтується на вченні про дхарми як "носії своєї ознака" або "частки'', "елементи", які начебто є тканино" "світової речовини", проймають усі явища психічного І матеріального Світу та перебувають у постійному русі кожної миті спалахуючи і згасаючи. Кожне згасання означає породження нового спалаху, а отже, нового згасання.

Смерть живої істоти є виявом розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова їх комбінація, зумовлена кармою — сукупністю всіх гріхів і чеснот у минулому циклі перевтілення, тобто кожне людське життя - лише наслідок колишніх існувань. Свідомість, протікаючи через "індивідуальний потік" — земне життя, через проміжний стан і наступне нове відродження, кожної миті змінює свій зміст. Це вічне становлення нерідко уподібнювалося у давньоіндійській філософській літературі полум'ю світильника, в якому процес спалаху і згасання триває безперервно та створює враження постійності. Ідеалом буддизму є досягнення нірвани — повного припинення процесу перевтілень і позбавлення, таким чином, від страждань, які становлять сутність життя.

Стан нірвани порівнювався зі згасанням вогню у світильнику, коли зникало паливо, що його живило. Проте згаслий вогонь не зникає, а лише переходить в інший стан. Буддійська філософія також уподібнює світ до потоку, який постійно змінюється і перероджується.

Своє вчення Будда виклав у так званій Бенареській проповіді. Людина має уникати двох крайнощів: віддаватися насолодам і хоті та бути жертвою добровільних страждань. Середній шлях передбачає праведні віру, спогад і самозаглибленість, веде до спокою, пізнання, нірвани. Адже джерелом страждання є жага насолоди, життя, могутності. Будда нагадує святу істину про п'ятикратну прив'язаність до земного: народження є стражданням, старість є стражданням, хвороба є стражданням, життя з нелюбим, але і розлука з любим є стражданням, недосягнення бажаного є стражданням. Варто усунути ці прив'язаності, цю жагу буття, насолоди, могутності, позбавити їх опори — і страждання скінчаться. Будда також казав, що у цьому світі ненависть ніколи не перемагається ненавистю, що не народження, а лише поведінка робить людину членом нижчої чи вищої касти, що перемога породжує ненависть, адже переможений стає нещасливим. Він закликав запобігати злу, приборкувати його, творити і підтримувати добро.

У ІІІ ст до н.е. буддизм вийшов за межі Індії. Втративши у VШ—IX ст. н. е. панівне значення в Індії, буддизм утвердився на Цейлоні, в Бірмі, Китаї, Японії та інших країнах світу.

Сучасником Будди — Махавірою Вардхамою, якого прозивали Джигою (із санкр. — переможець), було засновано ще одне релігійне вчення — джайнізм. Одночасність виникнення джайнізму з буддизмом дає підстави багатьом дослідникам вважати, що джайнізм вийшов з буддизму, в межах якого вів існував спочатку як одна а його сект. Однак він має тісний зв'язок з брахманізмом, зокрема, джайни визнають вчення про переселення душ і карму. Джайнізм вважає можливим припинення відроджень і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення, заперечує святість Вед, жертвопринесення, жрецтво, вирішальний вплив богів на долі людей і стверджує, що право на спасіння визначають тільки особистісні якості і власні зусилля людей. У джайнізмі, на відлину від буддизму, визнається вічність душі. Відповідно нірвана — це не небуття душі, а досягнення нею вічного блаженства. Основний засіб морального вдосконалення і позбавлення від дії закону карми — аскетизм. Як засіб морального вдосконалений допускається навіть самогубство, але за умови звільнений від "притоку карми". Шлях до спасіння визначається трьома "дорогоцінностями" — досконалою вірою (вірою в Джину), досконалим знанням (знанням вчення Джини) і досконалою поведінкою (додержанням встановлених Джиною правил). Згідно з цим вченням власність с одним із зв'язків душі з матерією, що затьмарює душу. Послідовне застосування принципу відмови від власності привело джайнів до відмови від усякого одягу. Це стало однією з причин поділу джайнів на "дигимбарів" (одягнених повітрям) та "шветамбарів" (одягнених у біле).

Джайни вважають Джину божеством, а його 11 учнів (ганадхарів) — святими. Обрядовість передбає вшанування Джини і ганадхарів, читання священних текстів і публічну сповідь.

Розквіт давньоіндійської культури припав на період об'єднання Індії за династії Маур'їв (IV—II ст. до н. є,). Уже у III тис. до н. е. в долині р. Інду будували зрошувальні канали, міські водогінні системи, споруди з обпаленої цегли. Про перші наукові знання дають певне уявлення пам'ятки індійської літератури — Веди, які датуються IV тис. до н. е. Глибокої давнини сягають зачатки філософського мислення в Індії. Вражають успіхи стародавніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Одним із видатних досягнень було створення десяткової системи числення (із застосуванням нуля). Ця новація стала можливою завдяки світоглядному поняттю "порожнеча". Десяткову систему було запозичено арабами ("арабські цифри"), а нині нею користується весь світ, так само, як і давньоіндійськими термінами "цифра", "синус", "корінь".

Давньоіндійська література теж посідає одне з най-почесніших місць в історії всесвітньої літератури. Вона е глибокою, оригінальною і поетичною. "Шакутала" Калідаси вважається однією з найкращих драм світової літератури. Енциклопедіями індійського життя є дві великі епічні поеми: "Махабхарата" та "Рамаяна", сюжети яких стали канвою художніх творів наступних епох. Специфіка образного мислення індійського народу в давні часи, породжена легендарно-міфологічним світовідчуттям індусів, зумовила культ родючості, обожнення чуттєвих сторін буття.

Буддизм, звернений до земного життя, до досягнення нірвани, відобразився у розписах печерних храмів: сюжети фресок в Аджанті — царське полювання, прийом, послів, Ботхісатва з лотосом. (Ботхісатва — божество, що залишилося на землі заради спасіння людства.) Гуманістична програма давньоіндійської культури прочитується і в архітектурі, зокрема, в буддійській, яка створила просторові форми, що виражають ідею зосередженості людини на своєму внутрішньому світі як шляхові досягнення гармонії. Це передусім печерні храми (в Аджанті, Карлі), які символізують відлюдницьке життя Будди в печері, де, позбавившись суєти світу, вік знаходить "всесвіт у самому собі". Іншою формою буддійської архітектури є ступи (ступа в Санчі) — кам'яні споруди, меморіальні пам'ятки на честь діянь Будди, в які вміщені священні реліквії. З поширенням індуїзму печерне зодчество поступилося місцем величезних храмам, де простота внутрішнього приміщення контрастує з яскравим зовнішнім оздобленням (храм Лінгараджа в Бхубанесварі, храм Сур'я в Конараці). Тут відчутний органічний зв'язок зі світом природи, яка розвивається, рухається, дихає, підтверджуючи вічну відроджуваність життя. Скульптурне оформлення храмів — рослинний та тваринний світи, божества природних стихій, любовна гра чоловіка і жінки. Давньоіндійська скульптура зображає не стільки фізичні тіло, скільки його родючу енергію, і людина в ній подібна до рослини.