Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 3. Стиль рококо як мистецтво "галантної доби"

Після смерті "короля-сонця" у 1715 р. на аміну строгому придворному етикету прийшли легковажність, жага насолоди, розкошів, але не таких незграбних, як у попередню добу. У бурхливих веселощах багато бравади, передчуття прийдешніх змін.

Двір — уже не єдиний колекціонер, виникають приватні колекції, салони. На довгі десятиліття Франція стас на чолі духовного життя Європи. Вже у першій половині XVI11 ст., коли процес витіснення релігійної культури світською був дуже бурхливим, провідним напрямом у Франції став стиль рококо (від "раковина", "ро-кайль").

Деякі дослідники не вважають рококо самостійним стилем, а лише відгалуженням пізнього бароко, яке втратило монументальність великого стилю. Однак рококо у "галантний вік" Франції мас свої особливості. Як породження виключно світської культури, ще вужче — двору, аристократії - - Це мистецтво, більш камерне порівняно з бароковим, іптимне, тісніше пов'язане з побутом, більш щире. Світ мініатюрних форм не випадково дістав свій головний вираз у прикладному мистецтві — у меблях, посуді, бронзі, фарфорі" а в архітектурі — переважно в інтер'єрі, де прагнуть тепер не пишності і величності, а приємного і зручного.

Класицистичні в екстер'єрі палаци знаті й багатої буржуазії, готелі в інтер'єрі пишно прикрашалися живописом, ліпленням, позолотою, дрібною скульптурою, дскоративпими тканинами, бронзою, фарфором, дзеркалами, часто встановлюваними одне проти одного, щоб у них множилося, ставало фантастичним віддзеркалення. Численні панно (барви картин прозорі, світлі — сіро-блакитні, бузкові, рожеві, зеленкуваті), лінний орнамент, шовк шпалер, золото прикрас, кришталеві люстри, зручні, хоч і вигадливі, меблі з інкрустацією — все це мистецтво рококо будується на асиметрії, яка створює грайливе, насмішкувате, звабливе відчуття. Сюжети тільки любовні, сротичпі — німфи, вакханки, Діани, Венери, які викопують свої численні "тріумфи" і "туалети". Навіть в академічних картинах теми кохання — алегорії, теми історичні" міфологічні, жанрові. Зі Священного Писапня вибираються переважно епізоди, пов'язані з коханням: Сусаппа і старці, Сара приводить до Лвраама Лгар тощо.

Але у всьому цьому святково-бездумпому мистецтві криється і новий крок у напрямку поглиблення інтересу до інтимного світу людини, до "звивів" людської дугаі, до сентименталізму. Дотепність, насмішка, легка іронія розкривали нові пласти взаємин людини і світу, які раніше не були предметом дослідження мистецтва. Рококо як стиль дав повий розвиток виражальним засобам. Дрібні, ажурні форми у декорі, ламапі ритми вишукапого менуету, хитромудрі і витончені колізії у комедіях Бомаргае, популярний жанр ромапу в листах, "галаптпі свята" і "пастуші сцени" у живопису, пасторалі у музиці — все Це створює образ цілком певної епохи.

Першим великим майстром рококо був художник Жап-Лятуан Ватто (1684—1721 рр.), який починав з наслідування фламандців ("Савояр" - - хлопчик з Савойських гір, що іде па заробітки). Однак надалі його головпим сюжетом стали галантні свята — аристократична компанія в парку музичить, танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витоп-чепою грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в парку", "Скрутне становище"). Усі відтінки кохання передаються у кольорі відтінками тонів або їх зміптуванпям (колорит — одна з пайсильніших якостей хисту художника — побудований па топких нюаисах сірих, коричневих, блідо-бузкових, жовто-рожевих тонів).

Театральпість, характерна для всього мистецтва ХУЛІ ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго перед смертю, — "Паломництво па острів Цитсру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття, його наростання. І передано це кольором - мерехтливим світлом, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мста художника. Ллє Це не кохання, а гра у кохатіЯі театр. Уся картина — наче театральний кіп. Театром і було все життя суспільства, яке малював Ватто. Віл добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").

Найреалістичніший твір Ватто — "Крамниця Жерсопа". У правій частині картини розмовляють кавалери і дами, які зайшли в антикварну крамницю, у лівій — складають в ящики картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сопця". "Чи немає тут думки про скороминущість життя, слави, влади і вічність тільки мистецтва?" — запитують мистецтвознавці.

Істинним представником французького рококо пнажають Франсуа Буше (1703 — 1770 рр.) — "першого художника короля", як його величали, директора академії. Гедонізм, властивий рококо, Буше донів до повного нехтування раціональним, розумним. Віп умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Теми — релігійні, міфологічні, пензенські краєвиди - все Це пасторальне, ідилічне і при цьому виражає відверто чуттеву насолоду життям ("Тріумф Вснсри", "Туалет Вснери", "Венера з Амуром", "Венера з Вулканом", "Кунапня Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у пастушому вбранні, Це аристократка, парижанка.

У другій половині життя Буше став об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими боролися просвітителі.

Мистецтво Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті було винесено вирок (оскільки цей час підготував напування буржуазних цінностей), продовжив блискучий майстер, живописець-імпровіза-тор, художник рідкісного таланту, фантазії, темпераменту Жан-Опорс Фрагонар (1732—1806 рр.). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини, він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок").

Портрети багатьох художників цього часу в основному жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токкс, який приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Петрівни та багатьох знатних дам; Жан-Марк Патье, який малював парижанок) в образах богинь, муз, німф, весталок, які втратили класичну величність, кокетливих, грайливих, пікантних.

Подібні смаки, одначе, під впливом Просвітництва і прийдешньої нової епохи поступово змінювалися.

В архітектурі почалася стилізація грецького мистецтва, хоч і дещо романтизована. Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярному. Він мав бути таким, щоб здавалося, ніби його не чіпала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому ніби ненароком, руїни наводили па роздуми. В орнаментиці теж переважали грецькі мотиви - - меандр, пальмети, гротески. Якщо в Малому Тріанопі у Всрсальському парку бачимо класичні риси, доповнені, проте, ліризмом та інтимністю, то вже через рік у розпочатій в Парижі церкві св. Женев'сви (з 1791 р. - - Пантеон, місце поховання славетних людей Франції) посилюється героїчне начало.

В Італії розквіт спостерігається тільки у Венеції. Вона вже не була повновладною господинею Середзсмпого моря, втратила багатства, східні володіння. Але вона уникла розорспня від руки чужоземних найманців і зберегла республіканський лад. Це створило умови для процвітання культури.

Венеція XVIII ст. центр музичного (оперні театри, музичні академії і консерваторії) та театрального (Гольдоні, Гоцці) життя Європи, кпигодруку, склоробства ("венеціанське скло"). Вопа славилася своїми святами, регатами, а головне — маскарадами, які тривали майже цілий рік (за винятком посту). Ця театралізація життя паклала відбиток па мистецтво Венеції. Попит па декоратив-пс розмалюванпя палаців венеціанської знаті і картипи — вівтарні образи для церков — викликав надзвичайний розвиток монументально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Ссбастьяпа Річчі, жанрові мотиви Джованії і Батисти П'яцетти).

Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетто, Франческо Гварді - - "Венеціанський дворик", наприклад) — жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лопгі).

Венеція залишалася з часів Відродження найпривабливішим містом Італії і центром театрального життя. Це було місто розваг. Венеціанський карнавал, який здавалось тривав цілих півроку. У місті постійпо працювало кілька театрів. Сюди приїздили побачити Італію "старих добрих часів".

Комедія масок перетворилася вже на музейне видовище — актори її, як ми знаємо, були імпровізаторами, і їхня майстерність не передбачала заучування літературного тексту. Крім того, кожен з них ціле життя грав одну маску, йому важко було створювати різні образи.

Реформатором італійського театру став Карло Гольдоні (1707— 1793 рр.). Він написав багато п'єс (якось у сезон 1750—1751 рр., виручаючи театр, що потрапив у матеріальну скруту, він створив шістнадцять комедій!), виховав і перевиховав ціле покоління акторів. Завдання театру Гольдоні вбачав у зображенні і висміюванпі негативних звичаїв, вважаючи, що комедія повинна бути школою моралі. У п'єсах він зображав конфлікти між героями і розв'язував їх, створював різні ситуації, які призводять до непорозумінь. Але при цьому як дослідник людської природи — вивчав людські характери і складні людські стосунки. Гольдоні іноді називав свої твори "комедіями середовища". Його герої з'являються, зникають, сваряться, плетуть іптриги. Відчуття вічності життя, невпинного його плину не зникає пі на мить. Вже у ранній п'єсі "Слуга двом панам" Голь/юні, створивши образ Труфальдіно, зробив упевнений крок вперед до ускладнення образів комедії дель артс. Драматург поєднав в одному своєму героєві і спритника, і благодушного недбальця, тобто характер Труфальдіно увесь зітканий із суперечностей. Цим було покладено початок низці внутрішньо контрастних, багатих на песиодіпаики і разом з тим послідовних характерів (Мірапдоліна у "Хазяйці заїзду", марнотратник-ковбасник у "Самодурах" та ін.). Сам тип комедії звичаїв, створений Карло Гольдоні, був по-своєму унікальним у середині XVIII ст.

Але його славу дуже похитнули ф'яби (театральні казки) Карло Гоцці (1720—1806 рр.): "Любов до трьох апельсинів", "Турапдот", "Король-олспь", "Жінка-змія" та іп. Гоцці вважали ретроградом. Він був теоретичним і художнім противником просвітительського культу розуму, виступав за старий, феодальний лад, за те, щоб кожний соціальний прошарок знав своє місце, і народні комедії Гольдоні здавалися йому неприпустимими вже тому, що автор виводив на сцену низи суспільства як рівноправних героїв вистави. Гоцці не йшов за новими людьми ні в чому - пі в думках, ні в укладі життя, ні навіть в одязі. Венецію він любив за те, що вона "населена духами минулого". Це не було метафорою, він щиро вірив у існування духів і на схилі літ усі свої числепні побутові злигодні пояснював тим, що духи мстять йому за те, що він розкрив людям їхні таемпиці.

Гоцці хотів повернути па сцену імпровізовану комедію, та хоча традиції комедії дель артс виявилися плідними і живучими аж до наших днів, сам Гоцці створив по суті повий жанр, хоч і пов'язаний з комедією масок. На нього дуже вплинула традиція французького ярмаркового театру. Часом він переходив до притчі, часом повністю віддавався життєвій логіці образів. Іноді Гоцці апелював до чаклунства, іноді цілком реалістичпо мотивував явища. Гоцці любив гротесковий жарт, але водночас підносив глядачеві алегорію величної моралі, давав взірці героїчного падкохания тощо.

Консерватор і мораліст, Гоцці щиро любив мистецтво і мав величезний талант, а тому він цікавий і в наш час.

Як бачимо, духовна культура цього періоду складиа і нерівномірна. Властивості художнього сприйняття життя інтимність, ліризм, але й гостра спостережливість, проникнення в людські ири-страсті і характери — принесли нові відкриття, помітно розвинули світову художню культуру. Однак слід визнати, що Це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх років.