Культурологія - Шейко В.М. - ВСТУП

Сьогодні, коли світова спільнота перетнула межу третього тисячоліття, як ніколи актуальним є питання про подальшу долю земної цивілізації. Перед лицем глобальних проблем перспектива можливості точного і передбачуваного контролювання людством наслідків своєї діяльності є визначальною. І якщо у XXI ст. не вдасться перетворити біосферу в ноосферу, то тим самим буде поставлене під сумнів існування загальнопланетарної цивілізації. Сама ж ноосфера - це своєрідна узагальнююча система розвитку культури людства. Ось чому вивчення історико-культурологічних аспектів глобальних проблем цивілізації становить пріоритетний інтерес для сучасного суспільства та визначення його майбутнього. Це стосується і нашої держави.

Головними чинниками вирішення цих проблем є культура, наука й освіта та впровадження новітніх технологій. Адже від рівня інтелектуалізації і гуманізації виховання багато в чому залежатиме майбутнє людства, його ставлення до природи і світу. Цей процес потребує, зокрема, культурологічної парадигми виховання й підготовки молоді - суб'єкта громадського життя - до вступу в майбутню дорослу культуротворчу діяльність.

У радянські часи в нашій країні сформувалася імперативна педагогіка. Вона була розрахована на "середнього" учня (студента) і готувала з нього конкретного "агента" певного виробництва, не переймаючись особливостями особистості молодої людини. Зміни в житті суспільства призвели до реформ у системі освіти. Замість парадигми освіти як індустрії освітніх послуг сьогодні приходить нова система навчання як педагогічного процесу, що перебуває у безупинному розвитку.

Сучасне українське суспільство відчуває велику потребу в тому, щоб зі школи до сфер культури, економіки, політики, науки, мистецтва, органів державного управління прийшло покоління, орієнтоване насамперед на гуманізм, духовні цінності, пріоритетність культури. Невипадково нині так часто згадується поняття гуманізації освіти.

Аналіз науково-педагогічних, у тому числі й культурологічних, видань останніх років дає підстави стверджувати, що переважає характерне уявлення про гуманізацію освіти тільки через її гуманітаризацію, збільшення в структурі навчального часу кількості гуманітарних дисциплін.

Однак, як свідчить досвід, цей напрям не має перспективи. Якщо врахувати, що введення нових гуманітарних курсів зазвичай не супроводжувалося коригуванням змісту основних предметів, то стають зрозумілими причини навчального перевантаження і зниження рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, в тому числі й підготовки фахівців культурологічного спрямування.

Слід зважати, що основною вимогою гуманізації сфери освіти (усіх її щаблів) має стати формування світогляду, у складі якого важливе місце належало б цілісному інтегрованому знанню, адже кінець кінцем саме воно визначає культурний рівень людини, найповніше відповідає інтересам глобального виживання людства. Саме цим і зумовлена спрямованість цього навчального посібника на проблеми культури, цивілізації та культурологічної освіти.

Уже в середині 1960-х років західні теоретики і методологи освіти дійшли висновку, що всі важливі проблеми суспільства можуть бути вирішені тільки через соціальні дослідження, які є передумовою подолання труднощів розвитку суспільства. Однією з причин цих труднощів називають ідеологію технократизму.

У технократичній свідомості наука і технологія вважаються символами необмежених можливостей, вони набувають характеру панацеї, а людина уявляє себе Прометеєм, тобто особистістю з надзвичайними здібностями. Інакше кажучи, наука і технологія в технократичній свідомості мають вигляд своєрідних утопічних абсолютів.

Однак ця утопія, як і будь-яка інша, на практиці призвела до сумних наслідків. Коли людина з "амбіціями Прометея взялася за підкорення природи, - відзначав відомий філософ Р. Арон, - вона фактично почала маніпулювати природою і стрімко попрямувала до глухого кута, з якого її може вивести лише гуманізація знань"1.

Через гуманізацію освіти, у тому числі й культурологічної, розкривається людська суть кожної науки. Тлумачення гуманізації освіти як розкриття людської суті будь-якої науки свідчить, що система освіти, виховання і культурного зростання будь-якої країни може вирішити цю проблему лише спільними зусиллями представників усіх галузей знань.

Подібної думки дотримувався і колишній заступник генерального директора ЮНЕСКО Р. Сінгх. Він стверджував, що традиційно людина намагалася осягнути реальність, розділяючи її на різні дисципліни та відокремлюючи процес усвідомлення від дійсності.

Але нині вирішення будь-якої проблеми потребує дедалі більших знань з багатьох дисциплін. Здатність бачити ситуацію цілісно і у взаємозв'язку її складників є найважливішим, справді необхідним способом досягнення потрібних знань та ліквідації розриву між знанням як абстрактним узагальненням (типово навчальний підхід) і реальністю умов існування2. Якщо до цього додати, що глобальні проблеми сучасності в будь-якій сфері діяльності вивели на перший план питання етики і культурного зростання, стає зрозумілим об'єктивний характер інтересу до проблематики освіти в контексті культури і цивілізації.

Звужений сцієнтизмом підхід до науки руйнівним чином впливав як на природу, так і на освіту. А. Швейцер побачив у вузькій спеціалізації усіх сфер людської діяльності, і особливо науки, загрозу як для окремої людини, так і для духовного життя суспільства в цілому. "Уже дає про себе знати і та обставина, - писав він, - що молодь навчають люди, які не вирізняються достатньою універсальністю..., необхідно розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах"1.

За подібного підходу навколишній світ перестає сприйматися суб'єктом як такий, де діють тільки "об'єктивні закони", і кожний його елемент виконує свою задану функцію у великому механізмі, що існує незалежно від чиєїсь суб'єктивності. Світ для суб'єкта перетворюється на простір суб'єктивностей, які набули предметного вигляду, на простір, у якому кожному елементу зовнішнього світу має відповідати елемент світу внутрішнього.

Перманентне звернення пізнавальної активності до проблем становлення, функціонування та розвитку культури пов'язане, як відомо, із сутнісним прагненням людини до осягнення своєї природи та з потребою в теоретично узагальненій і логіко-ці лісній картині своєї історії та культури. Як слушно зауважив X. Ортега-і-Гассет, "...нам потрібно знати дійсну, цілісну історію, щоб не провалитися в минуле, а знайти вихід із нього"2.

Крім того, культура як "світ людини" є тією універсальною смислотвірною призмою, крізь яку буття взагалі може бути дано свідомості суб'єкта, а отже, вивчаючи механізми культурогенезу, можна знайти шлях до обґрунтування залежностей між специфікою світосприйняття людини та конкретно-історичними аспектами її "культурного буття".

У свою чергу, без виявлення таких залежностей будь-яка філософська онтологія (якщо вона претендує на науковість) є неможливою, оскільки остання не може бути культурно-іррелевантною: всі уявлення про "світ буття" є своєрідною "похідною" від форми та змісту "буття людини у світі".

Сучасний етап розвитку культури характеризується низкою кризових феноменів і тенденцій (як національно-культурного, так і глобального масштабу). Сюди можна віднести передусім так звану кризу "технократичної домінанти" і, як її наслідок, екологічну кризу; дедалі загрозливіших масштабів набуває криза духовності взагалі та її окремі прояви: дегуманізація суспільного буття, знецінення особистісних якостей людини, криза соціалізації особи, зниження соціально-рольової активності індивіда, девальвація інтелектуальної діяльності, глобальна освітня криза та ін. Одним із дієвих засобів пошуку виходу з такого культурно-критичного стану є логіко-філософська рефлексія історії й теорії культури взагалі та сучасного її етапу зокрема.

Базовим чинником глобальної культурної кризи сучасності є досить відчутне наближення людської цивілізації до критичної межі балансу між "технологічною раціоналізацією" природи та підвищенням ступеня "стихійної некерованості" суспільного буття людини. При збереженні такої культурно-організаційної парадигми, з одного боку, подальший розвиток продуктивних сил дедалі більше перероджуватиметься на свою згубну противагу, а з іншого, поглиблюватиметься духовно-культурна деградація суспільства.

Зважаючи на згадані вище причини, глобальною тенденцією подальшого розвитку культури має стати така її гуманізація, що передбачатиме передусім переспрямування її вектора від домінанти виробництва засобів підкорення природи до акцентованого підпорядкування останнього проблемам формування духовного світу самого виробника, гармонізації його особистого та суспільного буття. При цьому логіка перспективного культурно-історичного процесу може бути "онтологічно раціональною'' лише за умови його руху по лінії світової інтеграції національних культур (оскільки такі полярні тенденції, як культурно-національна замкнутість та космополітичні прагнення до "ентропійного розсіювання культур", вже вичерпали свій урівноважувальний потенціал).

При такому баченні вже не потребує додаткового обґрунтування доцільність серйозного поглиблення в усій системі освіти і виховання культурологічної підготовки молодого суб'єкта як засобу формування високої професійної культури майбутніх членів суспільства. Ця необхідність зумовлена низкою причин, серед яких на особливу увагу заслуговують три:

- по-перше, зростання соціальної ролі культури в сучасному світі;

- по-друге, нагальна потреба підвищення культурного рівня всіх членів суспільства;

- по-третє, якщо спеціалізована освіта залишає в тіні моральний аспект виховання, то загальнокультурне знання спрямоване на розкриття сутнісних сил людини, її внутрішнього багатства.

Світ культури безмежний. Це не образний вислів, а, так би мовити, кількісний. Щорічно до інформаційно-культурного обігу потрапляють тисячі нових назв книг, сотні нових найменувань живописних, музичних, скульптурних творів. Не будемо говорити про сферу наукової діяльності, де збільшення знань і накопичення досвіду (культура і цивілізація є асоційованим накопиченим досвідом людства) останнім часом здійснюється просто фантастичними темпами. Розвиток цивілізації привів до того, що за порівняно невеликий проміжок часу людство зробило величезний ривок уперед в оволодінні таємницями природи та в їх практичному використанні.

За роки останніх НТР обсяг наукової інформації перевершив усе, що було зроблено наукою за тисячоліття її існування, і продовжує стрімко збільшуватися. Сумарний обсяг знань, якими володіє людство, у сучасних умовах подвоюється в середньому кожні десять років. Якщо на ранніх етапах історії людства для подвоєння накопиченого досвіду були потрібні спочатку тисячоліття, а потім століття, то сучасна людина через десять років може знати вдвічі більше порівняно із сьогоденням.

Перший висновок, який можна зробити у зв'язку з цим, - суто педагогічний: на початку XXI ст. людство постало перед проблемою створення принципово нової філософії та методики освіти, що диктувало необхідність змінити самі базові принципи навчання. Аж до другої половини XX ст. навчання, по суті, відбувалося за принципом: "Набудь певних знань, засвой їх і цього тобі вистачить на все життя". На сьогодні навіть диплом з відзнакою вищого навчального закладу не гарантує, що через декілька років професіонал не почне безнадійно відставати у своїй сфері діяльності.

Отже, основну увагу в системі освіти необхідно приділити не передаванню учню тих чи інших конкретних знань, умінь і навичок, а прищепленню йому умінь і навичок самостійного здобуття нових знань. В умовах стрімкого зростання обсягу знань іншого шляху, ніж самоосвіта, людство не має.

Зважаючи на безмежність культури, маємо і другий висновок. Величезна маса нових культурних цінностей, що напрацьовуються щодня, не скасовує значення культурних цінностей, вироблених людством раніше. Вона лише додається до неї. Зрозуміло, що для опанування цього багатства одного людського життя недостатньо. І не тому, що, як говорив великий О. Пушкін, "ми ледачі й нецікаві", а тому, що фізіологічні, психологічні, інтелектуальні можливості людини не пристосовані до оволодіння такою колосальною кількістю інформації. Тому культуру завжди опановують вибірково. Невипадково хтось із великих і жартома, і всерйоз назвав культуру "великим кладовищем", оскільки величезна кількість її цінностей на рівні кожної людини залишається законсервованою. І ця ситуація, на жаль, має об'єктивний характер.

Будь-які історико-культурологічні типи містять, умовно кажучи, два складники: по-перше, повсякденну, поточну або сучасну культуру цивілізації і, по-друге, минулі культури.

Поточною будемо називати ту частину культури, що функціонує в конкретному суспільстві в певний час і найбільш наочно відображається в матеріальній, духовній і політичній культурі. Так, у процесі передачі й одержання інформації елементом поточної культури для нас сьогодні є радіозв'язок, телекомунікації, друковане слово.

Елементом минулої культури (до появи друкарства) буде просто слово або рукопис. Нам відомо, що рукопис можна написати за певний час, але ми не користуємося цим методом з тієї причини, що у нас є швидші, зручніші, комфортніші, сучасніші методи вирішення цього питання. Хоча при потребі ми здатні згадати давній спосіб і передавати й одержувати необхідну інформацію тільки через рукопис, "як у старі часи".

До речі, дефініція "старі часи" передбачає важливий аспект культури - консервативний. На перший погляд, подібне твердження здається неправомірним. Однак, подібно до будь-якого явища, культура теж має зворотний бік.

Чому з легкої руки Гесіода й Овідія ідею "золотого століття" люди пов'язували з минулим? Завдяки чому консерватизм настільки сильний і життєздатний? Чим пояснити, що в переломні моменти історії багаторазово зростали ряди його прихильників? На що сподівалися луддити, коли трощили ткацькі верстати і вимагали повернення до прялок? Чому так часто шлях у "світле майбутнє" люди намагалися прокласти через минуле? Пам'ять - це те явище, яке відіграє тут головну роль. Але пам'ять народів і етносів складається з пам'яті окремих людей. Пам'ять континууму культур складається з пам'яті народів і етносів. Величний і гармонічний Аполлон, а не скорчений раб, символізує для нас античну Грецію. Аберація історичної пам'яті в принципі мало чим відрізняється від наших спогадів.

На всі питання що постають перед людиною, вона шукає відповіді, використовуючи вже засвоєну культуру. Остання ж пропонує їй не надто багатий вибір: поточний або накопичений досвід. Не можна використати щось невідоме, те, чого не існує. Минулі часи нам здаються привабливими саме тому, що, згадуючи про них, ми насамперед згадуємо позитивне.

Коли соціальні катаклізми потрясають суспільство, життя стає важким, а поточна культура не здатна ні в економіці, ні в політиці, ні в ідеології дати відповідь на першочергові життєві питання, людина починає шукати цю відповідь за її межами. І тут нічого іншого, ніж накопичений досвід, традиція, культура їй не пропонує.

Люди шукають відповідь у минулому. Окрема людина-геній здатна піднятися над обмеженістю культури і передбачити можливе вирішення актуальної проблеми. Але генії народжуються вкрай рідко, а маса завжди сповідує принцип: "нове - це давно забуте старе". І не слід її за це звинувачувати: таким е парадокс культури, одна з ЇЇ об'єктивних характеристик, у якій втілений консервативний аспект.

Але зазначену особливість феномену культури не можна недооцінювати. В іншому разі звернення до традицій обернеться гіршим боком - традиціоналізмом. Останній, як слушно зазначив Г. Батищев, "...за суттю не здатний самокритично вчитися у своєї традиції, оскільки це потребувало б розкрити і розгорнути все різноманіття і складність, всю антиномічність властивого їй одночасно і позитивного, і негативного культурно-історичного досвіду минулого при настільки ж неупередженій готовності творчо, оновлюючи, продовжити життя традиції".

Поточна культура - це насамперед поняття, пов'язане з часом, оскільки вона є в кожному історичному періоді. У дещо меншій мірі це поняття також просторове, адже поточна культура, яка характерна для нашої країни, і поточна культура, що характеризує Францію, як і поточна культура сучасної, наприклад, Лівії, значною мірою відрізнятимуться одна від одної, хоча в глобальному розумінні це поточна культура того самого часу.

За структурою поточна культура є досить складним утворенням, що містить декілька основних компонентів. До неї входять не тільки нові культурні досягнення, а і все краще, що людство виробило за всю попередню історію. Від культури будь-якої епохи, навіть дуже давньої, обов'язково залишається щось таке, що збагачує культури наступних часів, наприклад арабські цифри або єгипетські піраміди. Тому одним з основних компонентів поточної культури суспільства є загальнолюдські цінності.

Загальнолюдські цінності - це те, що зближує культури всіх країн, народів, етносів. Історичний досвід засвідчив, що вузькокласові, вузьконаціональні або вузько-релігійні цінності минущі й позбавлятися від них доводиться, зазвичай, досить дорогою ціною. Наочний приклад системи, основу якої становлять вузько-класові й вузьконаціональні цінності, демонструє Німеччина часів гітлеризму. Систему вузько-релігійних цінностей сьогодні найбільш яскраво уособлює ісламський фундаменталізм.

Часто загальнолюдськими цінностями світової культури вважають тільки гуманітарні цінності або навіть ще вужче - тільки цінності мистецтва. Це глибоко помилково. Культура - це сукупність накопиченого, асоційованого людиною соціального досвіду в усіх сферах її життєдіяльності, а не тільки у сфері мистецтва. В основі цієї життєдіяльності лежить предметно-практичне пізнання і перетворення світу, тобто практичні та природничо-наукові знання.

Таким чином, наукові й практичні знання є важливим складником загальнолюдських культурологічних цінностей, тому в сучасних умовах необізнаність із будовою атома або елементарними правилами поведінки настільки ж осуджується, як і незнання творчості В. Шекспіра або О.С. Пушкіна.

В. Шекспір - це видатний англійський автор, велике явище англійської драматургії і поезії, як П. Чайковський - явище насамперед російської культури. Але "російської національної фізики" немає і бути не може, як не може бути "голландської національної біології" тощо. Отже, коли ми говоримо про загальнолюдські цінності культури, то тут превалюють аспекти природознавства та гуманізму.

Духовний складник загальнолюдських культурних цінностей теж має інтернаціональний характер, оскільки саме такі цінності на багато століть визначили розвиток тих чи інших сфер духовної діяльності. Імена цього рівня - Гомер і Леонардо да Вінчі, Аристотель і Гегель, Дайте і Бах.

Другий шар у структурі поточної духовної культури - це національна класика. До неї належать надбання національної культури, відомі в інших культурах, як правило, лише вузькому колу фахівців.

Наприклад, якщо В. Шекспір, Ф. Достоєвський - це імена світового рівня, відомі всьому світові, то Леся Українка чи І. Франко - це українська національна класика, яка за межами нашої батьківщини відома значно менше. Нагадаємо, що культуру ми засвоюємо вибірково, і тому зарубіжна національна класична культура часто залишається поза полем зору. Цей шар значно ширший за перший і в ньому центр ваги різко зміщується у сферу гуманітарну й художню.

У культурі діалектично поєднані національне і загальнолюдське. Культура завжди національна. Водночас із кращих досягнень усіх національних культур складається єдина загальнолюдська культура. Наголосимо, що "загальнолюдське" не означає "позбавлене національного". Так, збагативши скарбницю світової культури, Т. Шевченко і І. Франко залишаються великими саме українськими письменниками, як Й.В. Гете - німецьким, Марк Твен - американським, Ч. Діккенс - англійським.

Отже, при дослідженні культури загалом однаково помилковим буде як применшення національного у світовій культурі, так і замикання її в обмеженому просторі вузьконаціонального. Спроба звести все різноманіття світової культури до культури тільки "свого" народу (що, на жаль, останнім часом зустрічається нерідко), або тенденція національно-культурного ізоляціонізму, веде до застою, відставання від світового культурного процесу й кінець кінцем - до часткової деградації. Водночас повна відмова від національно-культурних традицій відкриває шлях удаваному новаторству, яке руйнує всі підвалини, тобто веде до тієї самої деградації, хоча й іншим шляхом.

Третій елемент у структурі поточної культури - це культурні цінності, характерні для однієї і не характерні для інших соціальних груп того ж самого суспільства (так звана "субкультура").

Розглянемо це на прикладі танців. Уявімо собі два місця, де збираються люди, щоб провести час і потанцювати. Одне з них - дискотека тинейджерів, а інше - клуб "Для тих, кому за тридцять". Зрозуміло, що і ритми, і рухи, і стиль спілкування в них суттєво відрізнятимуться.

Або інший приклад: на початку 1960-х років у культуру увійшли імена Олександра Галича і Булата Окуджави. Це було культурне надбання дуже вузького соціального кола - інтелігенції (причому навіть не всієї, а тільки міської її частини), яке не належало до актуальної культури інших соціальних груп радянського суспільства тих часів.

Останній елемент структури поточної культури - це культурні цінності, які не були використані за життя їх творців і збагатили культуру наступних поколінь. Прикладів таких творців маємо досить багато: Рембрандт, П. Гоген, В. Ван-Гог, М. Коперник. Вони помирали невизнаними, часто у злиднях, а через декілька десятиліть, а часом і століть, виявлялося, що вони - генії.

Генієм називають людину, яка випередила свій час і побачила необхідність нового рішення тоді, коли для основної маси сучасників не тільки необхідність нового рішення, а й саме розуміння того, що його потрібно шукати, були неочевидними. Тому геній, як правило, залишається незрозумілим, його сприймають як дивака. Те, що зрозумів геній, стає очевидним для всіх інших лише десятиліття, а часом і століття потому.

Поняття культурології, культури, цивілізації, глобалізації є змістотвірними, головними, вони визначають культуру як ключовий сутнісний фундамент історичного розвитку. І це досягається завдяки доповненню відомих принципу історизму та формаційного методу аналізу новою цивілізаційно-циклічною методологією. Якщо перші ґрунтувались на соціально-економічних параметрах історичного процесу, то остання - на культурологічних.

Цивілізаційна методологія аналізу історичного розвитку зорієнтована на культуру та людину як на основний і могутній визначальний фактор історії еволюції людства в епоху глобалізації та інформатизації. При цьому історико-культурологічний аспект глобальних проблем цивілізації XIX - початку XXI ст. досліджується і через призму синергетичної парадигми як порівняно нового методу аналізу гуманітарної історії розвитку людської спільноти в планетарному масштабі. Усе це дає змогу довести, що культура та її головний носій і творець - людина - у XX ст. стали основним змістом історичного розвитку як планетарної спільноти, так і безпосередньо незалежної України. До того ж, історичні надбання культури живуть у повсякденній діяльності суспільства і кожного пересічного громадянина. Виходячи з викладеного, автори розглядають сучасний стан культури та цивілізації як природне продовження історичного розвитку макроцивілізації.

Таким чином, усі означені у вступі постулати та методологічні принципи й положення були покладені в основу формування матеріалу з курсу культурології, який у різні роки читався авторами цього навчального посібника переважно за напрямом підготовки фахівців "Культурологія" в Харківській державній академії культури.

Зауважимо, що навчально-науковий напрям "культурологія" досить молодий, однак на сьогодні є чимало видань з цього спрямування і, перш за все, - підручників і посібників. Проведений аналіз їх доводить, що нині виникла нагальна потреба у виданні універсального навчального посібника як для студентів - фахівців із культурологічного спрямування, так і для всіх, хто цікавиться проблемами культури.

При цьому автори прагнули побудувати посібник таким чином, щоб якомога менше допускати повторів сюжетів, які вже відображені в наявній навчальній літературі, й намагались повніше в науково-навчальному аспекті подати матеріали, необхідні для формування повної картини культурологічного курсу.

Крім того, навчальний посібник підготовлено з урахуванням вимог кредитно-модульної системи. У книзі також подано тестові завдання до двох модулів, контрольні запитання, теми дипломних і магістерських робіт та список рекомендованої літератури.