Культурологія - Шейко В.М. - 11.1. Постмодернізм: історія виникнення терміна. Дискусії щодо часових меж постмодернізму в сучасній філософії та культурології

У сучасному гуманітарному знанні значно посилився інтерес до феномену постмодерної культури: філософи, культурологи, літературознавці висувають власні версії "постмодерністського типу культури". Однак нині єдиного уявлення про постмодернізм немає - ведуться бурхливі дискусії щодо його часових меж, виникнення, особливостей вияву в культурі і в інших сферах людського буття. Постмодернізм є виявом певного менталітету, специфічного способу світосприйняття, типу культури.

Як відомо, постмодернізм виник спочатку у сфері літературознавства, а згодом розповсюдився далеко за його межі, охопивши різноманітні сфери людського буття - філософію, політику, релігію тощо. Насамкінець він почав претендувати на статус загальної теорії сучасного мистецтва, основного виразника духу сучасності.

У цьому невеликому розділі не можна охопити всю різноманітність теорій і концепцій, що визначаються як постмодерністські. Тому ми спробуємо проаналізувати деякі концепції, зокрема Ж.Ф. Ліотара, Ж. Бодріяра, У. Еко, Ф. Джеймісона, яких по праву вважають провідними спеціалістами в галузі постмодерністської культури.

11.1. Постмодернізм: історія виникнення терміна. Дискусії щодо часових меж постмодернізму в сучасній філософії та культурології

Уже декілька десятиліть на сторінках різноманітних наукових праць проходять бурхливі дискусії щодо постмодернізму - визначаються суть цього феномену, причини його виникнення, співвідношення з попередніми етапами соціокультурного розвитку, зокрема з модернізмом. З багатьох питань у учасників дискусій немає єдності у поглядах. Водночас можна стверджувати, що в сучасному гуманітарному знанні вже склалися загальні характеристики цього явища, визначилися впливові теоретики постмодернізму, накопичився певний багаж текстів, де аналізується ситуація постмодерну.

Необхідно зазначити, що поняття "постмодернізм", "постмодерн", "постмодерністський" є багатозначними. Вони використовуються і для визначення своєрідного напряму в сучасному мистецтві, і для характеристики певних тенденцій у політиці, релігії, етиці, способі життя, світосприйнятті, а також для періодизації культури і означення своєрідної концепції, яка виникла внаслідок змін у суспільному житті й економічних структурах. Іншими словами, постмодерністські теорії виявляють особливості сучасних модернізацій них процесів у суспільстві, основні ознаки постіндустріального, посттехнотронного споживацького суспільства. Деякі дослідники вважають, що постмодернізм генетично пов'язаний з цими типами суспільств, є їх породженням і водночас повинен стати тією універсальною теорією, яка єдина спроможна осмислити складні процеси, що проходять у сучасному суспільстві.

Таким чином, можна говорити про постмодернізм як про напрям у художній культурі, як про ситуацію в суспільстві, як про впливову теоретичну концепцію, котра вивчає реалії сучасного світу, як про методологію визначення базових характеристик сучасності.

Визначення понять "постмодернізм", "постмодерн", на думку більшості теоретиків і дослідників, може бути здійснене у співвідношенні з тим, що розуміти під модернізмом. У соціально-історичному контексті можна розглядати "постмодерн" як розвиток і заперечення "модерну" - епохи, що охоплює період від початку Нового часу до середини XX ст.; в естетичному контексті постмодернізм - контрагент модернізму як етапу в розвитку мистецтва. Необхідно зазначити, що поняттям "модернізм" визначається період Нового часу, який має свої характеристики. Крім того, поняття "модернізм" розуміють як сукупність напрямів сучасного мистецтва, які почали розвиватися з кінця XIX ст. Терміни постмодернізм і постмодерн або синонімізують, або декотрою мірою розрізняють. У зв'язку з Новим часом вони можуть сприйматися як його антитеза, а у зв'язку з модернізмом - як його логічне продовження. Справді, постмодерністське мистецтво в зіставленні з модернізмом є породженням модерну, ті художні процеси, що створили модернізм, поширилися і на все сучасне мистецтво в широкому розумінні цього слова. Постмодернізм, як і модернізм, є тут етапом розвитку мистецтва, що відкидає класичне мистецтво. Мистецтво класичне, пов'язане з культурними установками Нового часу, сформувало свої класичні принципи, надовго визначивши розвиток художньої культури: це умовність мистецтва, яка дозволяє завжди розрізняти мистецтво й не-мистецтво; унікальність художнього твору, яка вбачає за головне у творчості художника роботу з матеріалом і формою; наявність напряму і стилю, які забезпечують традицію та історизм у мистецтві.

Авангард, будучи потужною художньою течією, відмовився від усього, на що орієнтувалося класичне мистецтво. Характерними ознаками більшості авангардних явищ є їх експериментальний характер, радше усвідомлений революційно-руйнівний пафос стосовно традиційного мистецтва і традиційних цінностей культури, різкий протест діячів авангарду проти всього, що здавалося їм консервативним, обивательським, буржуазним, "академічним". У візуальних мистецтвах та літературі авангард стверджував рішучу відмову від реалістично-натуралістичного зображення дійсності, невпинний потяг до створення принципово нового в усьому - перш за все, у формах, засобах художнього відображення. З цього й походить декларативно-маніфестарний, епатажно-скандальний характер авангардних творів та їх творців, стирання меж між традиційними для новоєвропейської культури видами мистецтва, тенденції до синтезу окремих мистецтв, їх взаємопроникнення, взаємозаміна. Авангард обірвав зв'язок з класикою та раціоналізмом у європейській культурі, але водночас він має міцний зв'язок з дораціональними міфологічними й іншими формами ранніх культур, джерела яких зосереджені в Африці, Америці, інших регіонах.

Обмежуючи інтелект, авангард звернувся до інстинкту й емоцій, безпосередності і спонтанності. Ця орієнтація дозволила по-новому поглянути на призначення мистецтва. Авангард дав світовому мистецтву такі видатні фігури, як В. Кандінський, К. Малевич, М. Шагал, П. Шкассо, А. Матісс, А. Шенберг, Ф. Кафка, С. Далі, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.

Якщо порівнювати авангард і постмодернізм, то можна побачити в них багато спільного: перш за все, спорідненість художніх принципів. Постмодернізм є наслідком і продовженням авангарду. Проте авангард і постмодернізм - явища досить різні. Різниця між ними полягає в ставленні до майбутнього і минулого. Авангард рішуче відмежовується від традиції, історії, минулого. Пафос художників-авангардистів спрямований у майбутнє. Авангард XX ст. відзначається великою кількістю футуристичних проектів, а один із впливових напрямів авангарду так і називає себе - футуризм. Цей потяг до майбутнього споріднює авангард з таким відмітним явищем, як новоєвропейська класична культура. Постмодерністське ставлення до майбутнього інше: він пропагує вичерпаність майбутнього, натомість пропонує звернутися до минулого. Це звернення до минулого не означає пієтету перед традицією. Навпаки, відносини між постмодернізмом і традицією досить складні. Минуле постмодернізм використовує в "бібліотечному" варіанті, як збірку текстів, котрі можна залучати для створення нових за допомогою алюзії.

Таким чином, авангард і постмодернізм при всій своїй спорідненості - явища досить різні. Якщо початок XX ст. породив і потребував авангарду, то кінцю цього століття більш притаманний постмодернізм. У цьому зв'язку розрізняють терміни "постмодерн" - ревізія філософських засад Нового часу, "постмодернізм" - перегляд модерністського мистецтва, "постмодерність" - релятивізація етичних принципів та поступове зникнення героїзму в житті, поширення споживацьких настроїв у суспільстві.

Як зазначалося, інколи поняття "постмодерн" і "постмодернізм" розрізняють. На нашу думку, ці терміни все ж мають більше спільного, ніж відмінного, тому їх можливо використовувати як синоніми. Водночас можна погодитися з тими авторами, які вважають за доцільне вживати термін "постмодернізм", характеризуючи складні явища сучасних філософії та мистецтва. Спробуємо визначити основні ознаки постмодернізму як явища культури.

Постмодернізм здебільшого розуміють, перш за все, як культурно-теоретичну течію у філософії другої половини XIX - початку XXI ст., котра привертає увагу до тих змін, що відбуваються в сучасному світі: в соціокультурній, інтелектуальній, науковій, художньо-естетичній і навіть політичній сферах. Постмодернізм не може бути визначений як консолідований, організований філософсько-художній напрям, він і не претендує на таке визначення. Під назвою "постмодернізм" об'єднуються різноманітні концепції та теорії, саме це поняття ще недостатньо концептуалізоване.

Вважається, що офіційно термін "постмодернізм" увів до наукового обігу А.Дж. Тойнбі. На думку англійського історика, цей термін вказує на сучасну фазу західноєвропейської культури, важливою ознакою якої є перехід від політики, що основується на мисленні в категоріях інтересів національних держав, до політики, що враховує глобальний характер сучасної цивілізації. А. Тойнбі вважав, що цей етап розпочався ще в 1875 р. Середина 70-х років XIX ст. - період бурхливого розвитку європейських держав, становлення сучасних моделей управління суспільством, що водночас потребував втілення в життя й нового мислення, пов'язаного з виникненням глобальних проблем людської цивілізації. Таким чином, А. Тойнбі при визначенні постмодернізму спирався на геополітичні чинники.

Німецький філософ Вольфганг Вельш, котрий досліджував походження цього поняття, визначає й інші випадки його вживання: у 1917 р. в праці Рудольфа Паннвіца "Криза європейської культури", де йдеться про "постмодерну людину"; в 1934 р. в іспанського літературознавця Федеріко де Оніса, де постмодернізм розглядається як проміжна фаза в розвитку літератури між модернізмом і так званим "ультрамодернізмом" (1905-1914).

На думку видатного американського теоретика Ф. Джеймісона, виникнення постмодернізму можна датувати з часів післявоєнного буму в Сполучених Штатах (на рубежі 1940-1950-х років), а у Франції - з утворення П'ятої республіки (1958 р.). Американський теоретик Хаг Д. Сильверман стверджує, що постмодернізм не має вітчизни, а на думку Ж. Дерріди, найбільш постмодерністською країною є Японія в тому сенсі, що в її культурі органічно поєднані традиційні й модерні елементи.

Засновниками постмодернізму вважаються Ф. Ніцше, М. Вебер, Т. Адорно, М. Хоркхаймер, М. Хайдеггер, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж.Ф, Ліотар, котрі здійснювали радикальну критику європейської культури й історії, яка пізніше буде названа деконструкцією. Не буде великим перебільшенням вважати джерелом постмодернізму ті кризові явища в європейській культурі, які нагадали про себе ще в другій половині XIX ст.

Одну з найчіткіших характеристик постмодернізму дає його відомий дослідник Іхаб Хассан. Він відзначає такі ознаки цього явища:

1) невизначеність, культ незрозумілостей, помилок, прогалин;

2) фрагментарність, принцип монтажу;

3) "деканонізація" - боротьба з традиційними цінностями, сакральним у культурі, людині, етносі, боротьба з логосом, авторським пріоритетом;

4) відсутність психологічних і символічних глибин;

5) відмова від мімесису та зображувального начала;

в) панування іронії, яка стверджує плюралістичний Всесвіт;

7) змішування високого і низького жанрів, стильовий синкретизм;

8) театральність сучасної культури, робота на публіку, обов'язкове врахування аудиторії;

9) іманентність, зрощення свідомості із засобами комунікації, здатність пристосуватися до їх оновлення й рефлектувати на них.

У цілому, досліджуючи феномен постмодернізму, більшість учених наполягають на тому, що постмодернізм виникає спочатку в контексті художньої культури (літератури, архітектури), а потім поширюється й на інші сфери - філософію, політику, релігію, науку, стаючи визначальним явищем для цілого етапу в розвитку культури. Можна також сказати, що в цих сферах виникають нові проблеми, тенденції, явища, які вже загально-прийнято кваліфікують як постмодерністські. Постмодернізм - досить зручний термін для характеристики нових, складних, ще не досить осмислених проблем. Однак широке трактування цього поняття викликає певні зауваження тих теоретиків, що схиляються до використання поняття "постмодернізм" лише у сфері художньої культури. Так, на думку британського соціолога Ентоні Гідденса, поняття "постмодернізм" належить головним чином до стилів чи напрямів у літературі, живописі, скульптурі й архітектурі. Спростовуючи правомірність поширення постмодерністської доктрини на економічну, політичну та соціальну сфери, Гідденс, як, до речі, й інші західні теоретики, застосовує для визначення реалій епохи близькі за звучанням, але дещо відмінні за значенням поняття "модерніті" і "постмодерніті". "Постмодерніті" означає сукупність характеристик сучасної епохи, серед яких є и ті, що стверджують неможливість визначення напряму розвитку сучасного суспільства.

Інший відомий дослідник постмодернізму С. Моравськи вбачає суть цього явища у філософській рефлексії щодо процесів розвитку сучасного мислення й суспільств. Учений всебічно розглядає історію поняття і погляди теоретиків на явище постмодерну та доходить висновку, що формулювання суті постмодернізму часто протилежні одне одному, і ті філософи, яких зазвичай визначають як постмодерністів (Ж.Ф. Ліотар, У. Еко, У. Велш), спростовують думку про опозиційність постмодернізму лише щодо культури Нового часу, оскільки постмодернізм конфліктує а усією філософською традицією. Таким чином, постмодернізм, на думку Моравськи, - це перш за все філософія в її нестандартному вияві, тобто такі роздуми, які виходять за межі звичайного філософствування. Більше того, дослідник розглядає постмодерністську філософію як постфілософію з тієї причини, що постмодернізм "атакує Платона так, як Гегеля і Гуссерля, досократиків у тій же мірі, що й Хайдеггера". Аналізуючи співвідношення постмодернізму й авангарду, С. Моравськи визначає постмодернізм як антиавангард. Антиавангардні ознаки постмодернізму полягають, на думку дослідника, в домінуванні в постмодерністському дискурсі метафілософських і трансфілософських студій. Полемізуючи із Ж.Ф. Ліотаром, котрий ототожнює постмодернізм та авангард, С. Моравськи вважає джерелами постмодернізму реалії сучасного суспільства з його культом споживацтва, терпимістю, наявністю в кожної особи різноманітних соціальних ролей і культурних трансформацій.

Необхідно звернути увагу й на таке правильне, на наш погляд, твердження С. Моравськи, у якому він полемізує із Ж. Бодріяром: не варто вбачати в постмодерні кінець історії, людського розвитку, негативні тенденції сучасної епохи будуть чинити сильний опір, що допоможе скоригувати цей негативний напрям сучасного розвитку суспільства.

Таким чином, перспективи існування культури мають місце і в добу тотальної деконструкції, переосмислення самих основ буття людини у світі.

Таким чином, саме поняття постмодернізму, суть цього явища стали предметом численних дискусій у західній і вітчизняній філософсько-культурологічній думці. Характер цих дискусій свідчить про складність і суперечливість феномену постмодернізму, постмодерної культури. Найвідоміші теоретики постмодернізму у своїй філософській творчості основну роль відводили дослідженню проблем культури, пов'язуючи процеси, що відбуваються у ній, з постмодерністськими світоглядними трансформаціями.