Культурологія - Шейко В.М. - 2.3. Висвітлення історії й теорії української культури наприкінці XIX - на початку XXI ст.

З метою більш детального опанування курсу зупинимося на проблемах висвітлення історії й теорії української культури наприкінці XIX - на початку XXI ст.

Історія України є свідоцтвом незламного духу народу, виявом його самовизначення та самоусвідомлення. Особлива відкритість, здатність сприймати, застосовувати й українізувати розмаїті культурні впливи, навіть не сумісні в інших етнокультурних системах, є однією із сильних сторін національної культури в загально-цивілізаційному контексті.

Питання збереження та розвитку української національної культури на тлі глобально-цивілізаційних процесів набувають особливої ваги в умовах реформування культури незалежної України. Кожний народ нагромаджує в історії певний досвід і перетворює його в неповторну систему культурних надбань. Культура виступає водночас і мірилом цивілізованості етносу, і формою та змістом внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання всього найкращого у світову скарбницю, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації1.

Майже кожна культура - а українська, може, найбільш наочно - розвивається у логічному і змістовному діалозі з іншими. Українську культуру неможливо зрозуміти, ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською та іншими. Тобто становлення та розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури і цивілізації, що зазначено у багатьох згаданих раніше працях. Українська культура сотні років перебувала "під патронатом" російської, польської, австрійської та інших культур І тому видавалася декому вторинною, провінційною. Культурні процеси гальмувались відсутністю власної державності, адже не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, існували обмеження на культурний обмін з іншими народами. Авторитаризм обмежував вільну думку і дух творчості, деформував духовний світ людини і нищив самобутність нації, утруднював культурний поступ. Здобуття незалежності створило нові можливості для розвитку української культури, відкрило нові перспективи. Попри всі труднощі й негаразди перехідного періоду продовжуються процеси національно-культурного оновлення. Одним із виявів цього є зростання інтересу до історії власної культури в макроцивілізаційному контексті.

Відповідна теоретична база була підготовлена попередниками. Одним із перших істориків культури України був вчений першої половини XIX ст. М. Максимович. Він досліджував історію освіти на українських землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Початок теоретичного узагальнення історико-культурного розвитку знаходимо у працях М.І. Костомарова, І.С. Нечуя-Левицького, М.Д. Драгоманова, М.С. Грушевського, І.Я. Франка. У суспільній думці та культурознавчих дисциплінах того часу відбувалася боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура є самобутньою, має свої традиції і специфічні особливості формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася в тіні російської, і тому розвиток її повністю визначався цим фактором. Головні зусилля українських діячів науки, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обґрунтування й утвердження першої доктрини. Перші публікації такого спрямування, як правило, були невеликими за обсягом розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на якийсь конкретний аспект її розвитку.

Одним із головних стимулів для своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819-1897) вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості, поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він реально усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити навіть елементарних форм державності. Найбільшим його творчим успіхом була двотомна збірка фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". У його доробку - також український буквар і читанка "Граматка", велика монографія "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя", переклад українською мовою значної частини Біблії та багато наукових праць, які не втратили актуальності й понині.

Микола Костомаров (1817-1885) відомий як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик; його статті друкувались у прогресивних журналах "Основа", "Отечественные записки", "Современник". Жив і творив М. Костомаров у важкий для української культури час - 60-70-ті роки XIX ст. - період цькування українського слова і друку. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи від античності, невтомно працював на ниві російської культури, але найбільшою його любов'ю були українське слово, дума, пісня. Свідченням цього є праці "Дві руських народності" (1861), "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" (1873), "История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества" (1880-1883). У 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію "Об историческом значении русской народной поэзии", в якій висловлював тезу про народну творчість як виявлення світогляду народу. Пізніше М. Грушевський зазначав, що дослідження фольклорної символіки М. Костомарова стало основою теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору відчуваємо у праці Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) "Світогляд українського народу в прикладі до сучасності". Аналізуючи народні вірування і звичаї, обрядову поезію, І. Нечуй-Левицький охарактеризував процес творення народом поетичних образів язичницьких богів. Фольклор підказував письменникові характерні особливості селянської психології, відкривав скарбницю поетичних засобів, які він використовував у своїй художній творчості..

Чи не найяскравішою постаттю в українській громадській думці XIX ст. після Т.Г. Шевченка був Михайло Драгоманов (1841-1895) - людина різнобічних наукових інтересів і практичної дії. Він, по-перше, фольклорист. Його збірки "Исторические песни малорусского народа" (у співавторстві з В. Антоновичем), "Нові українські пісні про громадські справи (1754-1880)" (Женева, 1881), "Політичні пісні українського народу XVIII- ХІХ ст." (Женева, Т. 1,1881; Т. 2,1885) стояли на рівні європейських досліджень того часу. По-друге, він - оригінальний літературний критик та історик української літератури, соціолог і політолог, фахівець з історії античності і середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань. Увесь час він служив справі зміцнення зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною і Європою. Він був також талановитим публіцистом - борцем проти політичної і духовної тиранії, вузьких класових інтересів. Михайло Драгоманов - непересічна постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною, новаторським втіленням естетичного ідеалу українського народу, так і М. Драгоманов у 70-90-ті роки XIX ст. підняв свої українознавчі дослідження до європейського рівня за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень.

Особливо слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка (1856-1916), адже йому належить філософське опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових дослідженнях перед читачем постає широка панорама української культури - від найдавніших часів до початку XX ст.

Однією з головних праць І. Франка, присвячених цій проблемі, є "Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського". По суті, це історія культури, адже в ній література розглядається в широкому розумінні слова, як "збір усіх духовних виплодів" народу. Автор викладав не лише історичний шлях літератури ("красного письменства", за тогочасною термінологією), а й розвиток матеріальної та духовної культури, що призвів до витворення своєрідного світового та цивілізаційного типу українця, який характеризується у праці "Українці",

Творчий підхід І. Франка до історії української культури ґрунтується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, вія одним з перших вдався до розгляду економічних і політичних чинників, що у суспільстві стають підґрунтям змін у сфері культури.

Отже, І. Франко розглядав історію культури не як певну часову послідовність виключно духовних явищ, а як сукупність людських дій і тих соціальних, економічних і духовних течій, що з непереможною силою виявляються в житті суспільства. Свого часу це було значним завоюванням теоретичної думки, оскільки давало змогу пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, його проблемами. У праці "Данте Аліг'єрі" (1913) І. Франко дав загальну характеристику поняття "культура", вказуючи, на відміну від переважної більшості своїх сучасників, на її універсальність, здатність виявляти себе в усіх галузях людського буття. І. Франко підкреслив значення світоглядного елементу в структурі культури особистості. Запровадження нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX - початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури в загальноєвропейському контексті.

Історію української культури в перебігу конкретних подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866-1934). Вів є автором понад 2000 праць, а найбільшу славу йому принесла фундаментальна десятитомна "Історія України-Руси" (1898-1936), що і сьогодні залишається одним із найглибших досліджень історії українського народу. М. Грушевський приділяв увагу культурним процесам, які, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі народу, адже від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Більше того, самобутність культури - це характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і

проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культурного процесу в Україні з урахуванням культуро-творчих процесів інших народів.

Низку проблем розвитку української культури висвітлює М. Грушевський у праці"Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці" (Київ, 1912). На тлі історичних умов він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, живопису тощо. Його погляди на розвиток культури XVII-XIX ст. викладені також в "Ілюстрованій історії України" (1911), що витримала багато видань. Перу дослідника належать також перша енциклопедія українознавства - "Украинский народ в прошлом и настоящем" (1914-1915), "Історія української літератури" (1923-1926), "З історії релігійної думки на Україні" та багато інших праць.

Значний внесок у вивчення історії української культури зробив Іван Огієнко (1882-1973) - культуролог, філолог і мовознавець, історик церкви, автор кращого перекладу Біблії сучасною літературною мовою, перший ректор Українського університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви (пізніше взяв ім'я Іларіон, оскільки став митрополитом УПЦ в Канаді). У спадщині І. Огієнка близько 1000 праць, більшість з яких присвячена проблемам української національної культури. Серед найзначніших - багатотомна "Наша літературна мова", в якій опрацьовано тисячі історичних та етнографічних джерел і літературних творів, "Історія українського друкарства", "Дохристиянські вірування українського народу", "Українська церква", "Візантія й Україна", "Князь Костянтин Острозький" та ін.

У 1917-1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На їх основі він видав книгу "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу" (Київ, 1918), яку можна вважати першим підручником з історії української культури. Головний акцент у ній зроблено на національній самобутності культури, виявленні визначальних тенденцій її розвитку, доведенні впливу української культури на інші культури, передусім на російську. І. Огієнко докладає зусиль, щоб зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської чи польської. Він доводить, що протягом тривалих віків історії українська культура, по суті, майже не мала сприятливих умов для розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про "кривди, заподіяні народу українському", логічно підводячи до думки, що витворення національної державності є необхідною умовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Після громадянської війни І. Огієнко продовжив свою наукову діяльність на Західній Україні та у Польщі, а з часів Другої світової війни - у Канаді. За кордоном опинилися й інші видатні культурологи, історики культури - Д. Чижевський та Д. Антонович. Останній надрукував у Празі роботу "Історія українського мистецтва". А Д. Чижевський своїми працями "Нариси з історії філософії на Україні" та "Історія української літератури" зробив великий внесок у теоретичний аналіз вітчизняного та зарубіжного культурно-історичного процесу.

Найкращою узагальнюючою працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес в Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була "Історія української культури" (1937) за редакцією І. Крип'якевича. У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох сфер культури: побуту (І. Крип'якевич), літератури (В. Радзикевич) і мистецтва (М. Голубець); до останнього додано невеличкі розвідки про театр (С. Чарнецький) і музику (В. Барвінський). У1940 р. у Празі вийшов друком курс лекцій для студентів Українського технічного господарського інституту під назвою "Українська культура" (за редакцією Д. Антоновича), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д. Чижевський, В. Сочинський - кращі на той час знавці окремих галузей української культури. Пізніше книга перевидавалася декілька разів.

У радянській Україні історико-культурні дослідження гальмувалися, розвивалися однобічно через одержавлення культури, адміністративно-командне втручання в процеси літературно-мистецького та наукового розвитку, поділ культурних цінностей за ідеологічними критеріями. Тому за роки радянської влади так і не було витворено цілісної концепції розвитку української культури, не видано узагальнюючих праць, хоча духовна атмосфера 1920-х років була досить обнадійливою. Це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. Із праць концептуального характеру, в яких робилася спроба висвітлити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка "Українська культура, її минувшина та сучасність" (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з "українським буржуазним націоналізмом" і все, що хоч трохи наближалося до істини і могло розхитати офіційні ідеологічні постулати, виводили з широкого вжитку.

Під час Другої світової війни було зроблено спробу видати історичний нарис "Українська культура" за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова, з'явився навіть набірний примірник цієї книги, але до читача вона так і не дійшла; пізніше її було піддано нищівній критиці. Під час "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років XX ст. побачив світ перший і, на жаль, єдиний тоді підручник - "Історія української культури" М. Марченка (1961). У книзі подано системний виклад історії культури українського народу з найдавніших часів до середини ХУП ст. Автор висвітлював матеріальну культуру, побут і звичаї, усну народну творчість та шкільну освіту, письменство і книгодрукування, розвиток мистецтва. Але цей підручник не дає уявлення про культурний розвиток України XVII-XX ст., до того ж він концептуально застарів. Об'єктивна історія української культури не могла бути створена в умовах панування єдино визнаної державної позанаціональної ідеології, коли будь-яка спроба вийти за її межі трактувалася як "буржуазний націоналізм". Показово, що навіть пропагандистську книжку тодішнього керівника Комуністичної партії України П. Шелеста "Україна наша Радянська" розгромили за українські патріотичні висловлювання.

Узагальнюючі роботи з історії культури України виходили на Заході. Великою заслугою українських науковців було видання тематичної "Енциклопедії українознавства" (Мюнхен, Нью-Йорк, 1949, у трьох частинах), у якій подано загальну характеристику та проаналізовано головні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники, зокрема О. Пріцак та Д. Чижевський. Протягом 1955-1984 рр. Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка випущено багатотомну "Енциклопедію українознавства" за редакцією В. Кубійовича, яка також містить великий фактичний культурологічний матеріал. У 1953-1954 рр. побачили світ "Нариси з історії нашої культури" відомого українського поета, літературознавця Є. Маланюка. Автор висвітлює генезис національної культури, ЇЇ джерела та витоки, роль етнокультурних взаємовпливів, аналізує культуро-творчу роль козацтва та козацької держави, вказує на втрати, української культури протягом тривалої "ночі бездержавності". У 1964 р. у Канаді вийшло друге видання "Історії української культури" за редакцією І. Крип'якевича, яке було доповнено новим розділом "Міфологія української землі" Б. Кравціва.

Одна з виданих за кордоном узагальнюючих робіт - "Тисяча років української культури" М. Семчишина (1985) - написана у науково-популярному стилі і подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу та його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує головну увагу на "національності культури", прагнучи показати культуру "означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій". Українські вчені в еміграції популяризують історію нашої культури і в іншомовних виданнях. У цьому плані слід згадати роботи І. Мірчука у німецькомовній енциклопедії українознавства "Handbuch der Ukraine" (1941), англомовну збірку статей за його ж редакцією "Ukraine and its People" (Мюнхен, 1949).

За останні роки вийшла друком велика кількість праць, в яких прямо або опосередковано висвітлюються питання розвитку української культури. Особливий інтерес викликає навчальний посібник М.В. Поповича, в якому зроблено досить вдалу спробу подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи, а духовна культура українського суспільства розглядається у взаємозв'язку з політичною і господарською в контексті світового культурного процесу. До духовної культури включені не тільки різні види і жанри мистецтва, а й спосіб життя, система цінностей, традицій і вірувань.

Сьогодні повернулася до нас замовчувана раніше спадщина діячів української культури, книги і статті котрих лежали у спецфондах. Тож є надія отримати правдиву й повноцінну історію рідної культури. Але, незважаючи на значні успіхи, неупереджений і всебічний історичний аналіз наших культурних надбань залишається справою майбутнього, сподіваємося, недалекого.

Значним явищем стала підготовлена до друку колективом вчених Академії наук України п'ятитомна "Історія української культури". Головним завданням цього видання є висвітлення історії української культури у загальносвітовому культурологічному вимірі.

Багатий матеріал для дослідників історії і теорії культури міститься у роботах, присвячених формуванню української нації, її менталітету. Ця література знайомить читача з основними тенденціями та результатами розвитку української нації, її культури від першоджерел до сьогодення. У ній зроблено спробу виявлення історичних коренів національної культури, розгляду становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури через аналіз головних етапів розвитку української культури та напрямів національно-культурного відродження. Українська культура розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокультурні взаємовпливи. Саме це змушує дослідників намагатися вийти за межі "галузевого" підходу до культури, реалізувати інтегральне бачення світу.

Сучасне культурознавство розглядає культуру як універсальну характеристику всіх видів людської діяльності. Ступінь розвитку культури особистості виявляється, між іншим, і в тому, як вільно людина орієнтується в історично визначених способах сприйняття світу, вміє включати їх у діалог зі своїми потребами та розумінням світу, утрудненням буття в ньому. У понятті "культура" людина та її діяльність стають синтезуючою основою, оскільки культура - це витвір людини, результат її творчих зусиль.

Аналіз вказаної літератури свідчить, що культура завжди виявляє певну внутрішню цілісність; культурно-історичний процес постає як рух від одних цілісних типів культури до інших. Кожен із цих типів має істотну специфіку, неповторне історичне обличчя. Визнання цілісності культури ставить питання про "дух культури", який пронизує всі її елементи, незважаючи на їхню специфічність і неповторність. "Дух", як визначав видатний мислитель О. Лосєв, - це "сукупність і зосередження всіх функцій свідомості..., він - активна діюча сила людини"1. Кант називав дух "живлющим принципом у душі". Отже, сутність "духу культури" полягає в його безпосередній функції спрямування, регламентації щодо діяльності людини та суспільства в цілому. Якщо вже ми аналізуємо "дух" культури, то нам слід вказати на серйозні дослідження, присвячені історії і теорії релігійної думки.

У своїх граничних виявах мислення сучасна людина - як в гуманітарній, так і в природничій, технічній сферах - з невідворотністю звертається до власних основ, які завжди укорінені в певних історико-культурних феноменах. Виявляється нагальність переформулювання вихідних теоретичних понять. У XX ст. навіть ціннісні та духовні спектри різних форм культури концентруються в одному культурному просторі, в одній свідомості, вимагаючи від людини постійного духовного співвіднесення, глибинного сумніву в перетині неперехідних "пунктів подиву" й "одвічних проблем буття". У цьому вселенському діалозі різних культурних сенсів буття полягає сутність сучасного наукового поняття, сучасної логіки мислення. В умовах глобалізації, прогресу науково-технічної, інформаційної революції першочерговою справою людини - організатора й учасника виробничих процесів - стає докорінна культурна видозміна провідних форм власної діяльності та мислення. Таким чином, у граничній перспективі процесів планетарної автоматизації та комп'ютеризації витворюється новий за своєю природою світовий "соціум культури", в якому житиме і прийдешня генерація українців.

І, нарешті, однією з найпопулярніших серед науковців останніми роками стала проблема вивчення історії української інтелігенції як важливого носія і творця "духу" культури. Але і вона все ще залишається недостатньо дослідженою.

Таким чином, вивчення проблем культури і цивілізації в історико-культурологічний думці України в XIX - на початку XXI ст. не можливе без урахування досягнень світового наукового дискурсу. Саме фундування на базі таких досягнень дає змогу оцінити високий рівень наукових розробок вітчизняних культурологічних шкіл. У свою чергу, матеріали історико-культурологічних трансформацій у науковій думці України дають можливість опанувати основи курсу культурології в ході отримання професійної культурологічної підготовки.