Культурологія - Шейко В.М. - 9.2. Концепція поліетносфери. Теорія Л. Гумільова

Основною одиницею виміру історії є етнос. Він може бути малим або великим. Елементом структури етносу є субетнос, який спочатку може забезпечувати утворення етносу. Окремі етноси не живуть ізольовано один від одного, вони утворюють немовби "етнічну галактику".

На основі положень Л. Гумільова, етнос не є вигаданою категорією або філософським узагальненням тих чи інших особливостей людей. Він даний нам безпосередньо у відчуттях, як світло, тепло, електричний розряд, і ми вивчатимемо поліетносферу як одне з явищ природи, біосфери, а не як гуманітарну концепцію. Етноси не існують ізольовано, виняток становлять реліктові племена, але й там проблеми позаетнічного існування окремих осіб не виникає. її там просто не може бути, тому що вигнанець, позбавлений етносу, батьківщини, підтримки колективу, приречений у суворих умовах на загибель.

Етноси, які безпосередньо досліджуються етнографами, - лише "хвости" тривалих фаз розвитку, причиною яких є вибух пасіонарності, нерівномірне поширення на Землі енергії живої речовини біосфери. "Вибух" на поверхні земної кулі - немовби мутація, що викликає розвиток вільної енергії, здатної виконувати роботу, і ця енергія поштовху біосфери спрямовується в етносах і живій навколишній природі в бік, зворотний принципу ентропії. Інакше кажучи, процес етногенезу компенсує собою загасання енергетичного заряду і біосферного запасу на Землі й у Космосі, перетворюючи інерцію спаду на свою протилежність - на життя і боротьбу людей.

Після цього, за твердженням Л. Гумільова, відбувається розширення ареалу дії активного етносу, початок відліку віку етносу - формоутворення, кристалізація, спрощення структури, оскільки через 600 років після появи вона стає занадто складною; стабілізація соціогенезу; потім одне-два століття "кровопускань" - перебільшень, шоку, а далі - вихід до інерційної фази і встановлення гармонійної рівноваги, гомеостазу, "очікування" нового витка вібрації біосфери. Наприкінці шляху етнос перетворюється на ізолят.

Як відомо, тривалість початкового злету етносу, точніше, історичний період формування "свіжого" народу та його політичної системи займає 300 років. Потім відбувається чергування підйомів і спадів - також 300 років - і ослаблення життєдіяльності, що веде до впорядкування своєї долі і достатку життя, до, за визначенням А. Тойнбі, breakdown (брекдаун, у біологів). Нарешті, настає остаточний занепад свободи й повільне падіння "до прірви життя". Така доля всіх народів.

Згідно з Л. Гумільовим, нові етноси не виникають у монотонних ландшафтах (наприклад, власне степ - рівний до обрію простір, суха рівнина - не сприяв генезису жодного народу, так само, як і зона тайги). Етноси виникають на межі ландшафтних регіонів, у зоні етнічних контактів. Подібні процеси, втім, не є причиною етногенезу, але вони додають антропологічний матеріал до самої форми контакту й еволюції етносу. Пусковому моменту етногенезу сприяє поєднання різних культурних рівнів, типів держави, неподібних традицій. Загальним для історії є принцип розмаїтості, який стає синхронним відтворенням мозаїчності землі, її поліетносфери.

Л. Гумільов пропонує розглядати як досліджуване явище планетарного, за В. Вернадським, масштабу саме етносферу - особливу оболонку геосфери, земної поверхні, яка охоплює рослинний і тваринний світи, геологічні та інші процеси, клімат, води і все інше, що супроводжує життя. Так ми доходимо висновку, що поліетносферу доцільно розглядати як одну з оболонок Землі, але з урахуванням великої кількості відмінностей при взаємодії етносів з природним середовищем. Міжетнічні й історичні колізії відбуваються завдяки участі природного, зокрема й мутаційного, тла. Отже, поліетносферу можна розуміти як серію процесів виникнення етносів у тих чи інших регіонах: етногенез, розширення первинних субстратів, перетворення їх на частину етнічної історії людства і дисоціації - етносів, тобто розпад етнічних колективів. Це не пов'язано із загибеллю особин зникаючого етносу, а є рекомбінацією, перетасовуванням популяцій людей - інкорпорацією їх до нового етносу1.

Оскільки протягом свого життя етнос завжди функціонує в межах суперетнічної системи (римський, мусульманський, китайський суперетноси), то відбувається "енергетичний" обмін з елементами суперсистеми. Це зумовлює коливання імпульсу руху в деяких межах навколо математичної кривої розвитку, яку взято як ідеальний випадок розвитку. Але етнос - не хаос і не безглузда суперечливість своїх елементів; спільним для всіх випадків множини є властивість елементів мати всі види активності, які приводять до створення статичних або динамічних структур. Таким чином, етнічна цілісність - динамічне існування системи корпускулярного типу, де первісний імпульс - заряд енергії та пасіонарності, що втілюється в людях, поступово витрачається, а ентропія (згасання поштовху) безперервно зростає. Тому жива речовина, за законом ентропії, або етнічна система, що в такому разі стає реалізацією цього закону, мають постійно усувати ентропію, яка накопичується, обмінюючись з навколишнім середовищем енергією. Цей обмін регулюється керівними системами, які використовують запаси інформації, що передається у спадок. Роль керівних систем в етногенезі відіграє традиція, яка взаємодіє із суспільною та природною матерією. І тоді виразно помічається, що запас енергії можна витратити саме за такий проміжок часу, на який опір зовнішнього середовища та "поганого" чи "хорошого" суспільного устрою прирікає його на згасання. Отже, функціонування зовнішньої системи зв'язків етносу може привести як до прискорення розвитку, так і до спаду й навіть загибелі, якщо величина обміну перевищує деякі критичні значення, різні для різних моментів життя етносу.

Л. Гумільов дослідив проблему варіантів етнічних контактів на територіях, заселених різними етносами. Він розрізняє чотири варіанти: співіснування, асиміляцію, метисизацію і злиття, коли при контакті забуваються традиції обох первинних компонентів і поруч із двома попередніми чи сусідніми, або замість них виникає третій, новий етнос. Це, по суті, головний варіант етногенезу. У будь-якому разі, саме так виникли, наприклад, великоросійський етнос чи етнос США. Але, звичайно, такий варіант етногенезу в історії спостерігається нечасто.

За рівнем співучасті етносів у контактних утвореннях Л. Гумільов розрізняє кілька можливих варіантів. Один із них - варіант иксенії", коли два різні за динамікою етноси потрапляють до одного соціального організму, наприклад фламандці і валлони в Бельгії; і варіант "химери", коли один етнос на етапі спаду, надламу іншого етносу привласнює собі нішу ослабленого етносу і починає функціонувати в ній у межах дисонансу, тобто руйнації навколишнього середовища, рідного для надламаного етносу. Варіанти другого рівня, хворобливі і для етногенезу, і для вчених, котрі вивчають проблеми контактів і завжди стають на бік якогось із етносів, Л. Гумільов розглянув на матеріалі Старого і Нового Світів1.

Отже, ми маємо необхідний інструментарій для подальшого вивчення народів у поліетносферній оболонці земної кулі.

Передусім розглянемо сучасний континуум культур. Культура - потужний чинник людської діяльності: вона присутня у всьому, що ми бачимо і відчуваємо, і все, що ми бачимо і сприймаємо, потрапляє до нас "забарвленим" очікуваннями і схильностями, їх основу становить наша культура: ми бачимо світ крізь призму кольору нашої культури. Величезна кількість людей користується цією призмою, навіть не підозрюючи про її існування. Дії людей прямо залежать від того, у що вони вірять, а їх переконання, у свою чергу, залежать від зумовленого культурою бачення себе і навколишнього світу.

Незважаючи на те, що існуючі нині живі культури піддаються сильному тиску з метою їх нівелювання та уніфікування, вони відрізняються між собою цінностями, поглядами й уявленнями про людину і космос. Розмаїтість культур заслуговує на те, щоб познайомитися з нею ближче, оскільки вона формує установки і поведінку людей кожної окремої культури. Більше того, впливаючи на всі інші культури, кожна культура формує також відносини у всьому полікультурному світовому просторі.

У процесі історичного розвитку виникали і створювали своє бачення світу великі культури людства. На зорі історії світ бачився анімістичним: душі мали не лише люди, а й тварини та рослини, тобто все в природі було живим. Так, джерело в савані викликало побожний страх перед духами і силами природи, а також перед душами мертвих; олень, який випадково потрапив до людського поселення, ототожнювався з духом предка, який завітав до рідних; грім вважався знаком Праматері або всемогутнього Батька. Протягом усієї писемної історії традиційні культури були перевантажені розповідями про чуттєве сприйняття невидимих істот, які перебували в символічній ієрархії.

Класична культура Давньої Греції замінила заснований на міфі погляд на світ концепціями, основу яких становили міркування, хоч останні рідко піддавалися перевірці за допомогою експериментів і спостережень. З біблійних часів на Заході і протягом декількох тисячоліть на Сході в поглядах людей домінували настанови і образи релігії (або інших прийнятих систем вірувань). Цей вплив значно послабшав у XVI і XVII ст., коли в Європі виникла експериментальна наука. За останні три століття науково-технологічна культура стала домінувати над міфологічними та релігійними поглядами Середньовіччя, хоч і не зовсім витіснила їх.

У XX ст. науково-технологічна культура Заходу поширилася по всій земній кулі. Незахідні культури нині вирішують дилему: відкрити двері перед західною культурою чи замкнутися і продовжувати традиційне існування, зберігаючи звичний спосіб життя, діяльність і культи. Західна культура індивідуалістична і персоноцентрична. Вона вважає священними особисті цінності, свободу і прагнення до щастя. Природа і всі істоти існують, головним чином, для блага людини. До того ж західна культура прагматична: вона відкидає значну частину того, що не можна побачити або схопити, - тобто того, що неможливо "пред'явити" руці або оку. Винятком є іудо-християнська система вірувань з її трансцендентним Богом, сонмом святих та інших потойбічних істоті вірою в безсмертну душу. Духів, так само як інших нематеріальних і невидимих сутностей, перед якими благоговійно схиляються традиційні культури, прибічник західної культури з науковим складом розуму просто відмітає як забобони, хоча широкі маси населення часто дотримуються протилежних поглядів (наприклад, за даними журналу "Life" за грудень 1995 p., 69 % американців вірять в існування ангелів).

В останні роки, незважаючи на "кока-колонізацію" і "макдональдизм", цінності й поняття західної культури почали наштовхуватися на опір. Так, у Південній Америці виник новий різновид культурного націоналізму; латиноамериканців обурює залежність від Північної Америки, вони невдоволені своєю роллю споживачів, а не творців культурних течій, що формують сучасний світ. Домінування іноземної культури переживає агонію і в умонастроях освічених арабів, які сприймають західну традицію як елемент гегемонії Заходу над своїми країнами. Араби усвідомлюють себе пасивними учасниками інтеркультурного діалогу, який пов'язує їх майже виключно із Західною Європою і Північною Америкою. Індія і країни Південної Азії, хоча й продовжують контакти з британською культурою, асимілюючи багато її особливих ознак, стали активно відстоювати свою власну культурну спадщину. У Росії накопичений великий історичний досвід амбівалентного ставлення до західної культури; таке ставлення зберігається і понині. Його головні особливості - визнання досягнень Заходу як у технології, так і у високій культурі, але одночасно - побоювання, що ці досягнення можуть придушити російську культурну спадщину і таким чином позбавити російський народ самобутності.

Замилування західною культурою поряд із побоюванням характерне також для молодих африканських націй Сахари. Але, жадібно споживаючи індустріальну культуру, вони водночас докладають значних зусиль щодо захисту своєї культурної спадщини. Африканські інтелектуали зайняті пошуками коренів своєї расової самобутності, а їхні лідери прагнуть зміцнити національну самосвідомість своїх народів.

Контрасти із західними підходами бачення світу і себе цілком реальні, хоча й не завжди усвідомлюються. Так, латиноамериканці володіють більш високорозвиненою духовністю, ніж населення США і Канади. Це має свої історичні корені: трансценденталістські елементи латиноамериканської культури тяжіють до XV ст. Для всієї Південної Америки католицька схоластика європейського Середньовіччя була чимось більшим, ніж просто монастирською філософією: схоластика відігравала роль когнітивної системи, внутрішньо властивої державі й суспільству, і управляла всіма аспектами життя. Латиноамериканців учили, що щастя дарується як милість Божа, яка, у свою чергу, є винятковою прерогативою католицької церкви. Не дивно, що підкорення авторитету церкви, так само, як вірність королю і покора Богу, стали аксіомою в повсякденній моралі. Навіть коли колоніальна епоха наблизилася до свого кінця, акомодація між схоластичною спадщиною і сучасною науковою думкою не відбулася. Англосаксонський прагматизм, що ґрунтується на застосуванні понять і методів природничих наук до матеріальної сфери життя, не зміг затвердитися в Латинській Америці.

Трансценденталізм, хоча й у різних формах, - це особливість індуїстської і буддійської культур на індійському субконтиненті; в мусульманській-культурі до цього додаються монотеїзм і містицизм. Корінним культурам Чорної Африки завжди були властиві спіритуалізм та анімізм; ці елементи не були витравлені ні фанатизмом християнських місіонерів, ні маркетинговою пропагандою транснаціональних корпорацій.

Східне мислення зберігає багато особливостей своїх традиційних вірувань. Широкий спектр культур, що вийшли з Китаю протягом останнього тисячоліття, сформувався під впливом натуралізму Лаоцзи, соціальної дисципліни Конфуція і невсипущих турбот Будди про особисте вдосконалення. У XX ст. ці культурні джерела розділилися на численні течії, породивши ортодоксальну культуру маоїстського янаня, прагматичну культуру гонконгського конг-дао, а також суміш натуралізму, конфуціанства і буддизму, характерну для культури сучасної Японії. Оскільки конг-даосистське і японське відгалуження китайської культурної традиції зберегли прихильність до всього конкретного і практичного, не дивно, що суспільства, в яких ці традиції набули значного поширення, не відчувають ніяких труднощів у прийнятті й навіть удосконаленні західної технології. Названі нами культури "модернізувалися", але не піддалася "вестернізації". їх власний різновид модернізму зберігає культурну специфіку - саме з цієї причини східні трудові навики і групові пристрасті не можуть бути легко і просто пересаджені в Європу та Америку.