Музеєзнавство - Рутинський М.Й. - Музеї-заповідники.

Це група музеїв комплексного типу просто неба, що володіють особливою цінністю й отримали статус заповідників згідно з постановами урядових органів країни.

Музеї-заповідники за профілями поділяються на археологічні, історико-культурні, історико-архітектурні, історико-меморіальні. Вони створюються шляхом музеєфікації винятково цінних територій, ансамблів, комплексів і окремих пам'яток історії, культури чи природи.

Статус заповідника передбачає особливі режими збереження й використання включених у нього територій та об'єктів. До складу великих за площею музеїв-заповідників можуть входити території як цілком чи частково вилучені з господарського використання, так і не вилучені з господарського використання, з різними режимами охорони від найсуворішого заповідного режиму до сучасних поселень з їх традиційними формами життєдіяльності.

Для музеїв-заповідників характерні такі форми культурно-освітньої діяльності, як музейні свята (зокрема, фольклорні, пов'язані зі святкуванням традиційного народного календарного циклу, та музичні), воєнно-історичні реконструкції (напр., реконструкції фрагментів боїв героїчної оборони Севастополя), майстер-класи народних промислів, екостежки (рис. 1.12), дитячі археологічні табори тощо.

Перелік музеїв-заповідників України наведено у додатку 8. Найбільші з них: Національний заповідник "Софія Київська", відкритий в 1934 р. в центрі Києва; національний історико-культурний заповідник на о. Хортиця (Запорізька область), Національний історико-етнографічний заповідник "Переяслав" у Переяславі-Хмельницькому, Кам'янець-Подільський історичний музей-заповідник, чернігівський архітектурно-історичний заповідник, Історико-археологічний музей-заповідник "Верхній Салтів" у с. Верхньому Салтові Вовчанського району Харківської області та ін.

Великим і цікавим заповідником України є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. На площі 28 га розміщено понад 80 стародавніх споруд, які мають історичну і художню цінність. Серед них такі визначні пам'ятки, як Успенський собор XI ст., церкви – Троїцька Надбрамна і Спаса на Берестові, дзвіниці на дальніх і ближніх печерах XVIII ст., кріпосні мури і вежі XVIII ст., печери, підземні церкви тощо. У заповіднику зібрано унікальні колекції образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, малярства (рис. 1.13), гравюри, зразків українського золотарства, гаптування коштовних тканин тощо. До того ж на території заповідника розміщено чотири музеї загальнодержавного значення: Музей історичних коштовностей України, Державний музей українського народного декоративного мистецтва України, Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Державний музей книги та друкарства України.

Рис. 1.12. Спортивно-туристична експедиція Дніпром "Шляхом з варяг у греки" вирушає з Національного заповідника "Хортиця"

Рис. 1.13. Богоматір з Антонієм і Феодосієм. Триптих. Близько 1470 р.

Віртуальні музеї.

Це музеї, що існують у глобальній інформаційно-комунікаційній мережі інтернет завдяки об'єднанню інформаційних і творчих ресурсів для створення принципово нових віртуальних продуктів: віртуальних виставок, колекцій, віртуальних версій неіснуючих об'єктів та ін. Сьогодні в Інтернеті склалися три види віртуальних музеїв:

­ віртуальні експозиційні галереї чи окремі тематичні виставки, що є цифровими аналогами реальних експозиційних залів, колекцій та виставок відповідного музею (вони репрезентовані на веб-сайті цього музею);

­ віртуальні музеї "другого покоління", створені шляхом суміщення масштабних міжмузейних колекцій та експозиційних галерей; такі музеї поєднують у собі цифрові зображення реальних пам'яток, що зберігаються й експонуються у сотнях різних музеїв, розкиданих по всьому світу;

­ музеї віртуального мистецтва (net-art).

Net-art – це комп'ютерне мистецтво, його твори створені в Інтернеті спеціально для користувачів Інтернету. За своєю суттю, net-art-творіння – це сукупність візуальних та акустичних образів, анімації, тексту, графіки, алгоритмізованої естетичної взаємодії різного роду додатків і програм, що втілюють авторський задум.

Поряд з генетичною класифікацією музеїв за їхніми профілями у музеєзнавстві існують й інші підходи до класифікації цих установ.

Доволі практичною є класифікація музеїв за їхнім архітектурно-функціональним ансамблем. Зокрема, за цим класифікаційним критерієм виділяють такі види музеїв:

­ замки-музеї;

­ палаци-музеї;

­ музеї-садиби;

­ будинки-музеї;

­ музеї-квартири;

­ музеї-монастирі;

­ музеї-храми;

­ музеї-цвинтарі;

­ музеї-підприємства (заводи, фабрики, вокзали, поштові станції тощо);

­ музеї-майстерні;

­ музеї-кав'ярні (паби, винні підвали та ін.);

­ музеї-кораблі тощо.

Замки-музеї та палаци-музеї – це поширені види ансамблевих музеїв України, що створюються шляхом музеєфікації фортифікаційного, стильово-архітектурного, інтер'єрного, ландшафтного та археологічного комплексу замків чи палаців.

Названі види музеїв дещо відрізняються за своїм профілем. Замки-музеї України відносять здебільшого до музеїв-заповідників та археологічних музеїв. Такими, для прикладу, є профілі Хотинської, Судацької й Аккерманської фортець, Луцького й Меджибізького замків. Утім найвеличніші замкові ансамблі нашої країни – це історико-художні музеї та комплексні музеї з надзвичайно багатими та різнотематичними експозиціями. Еталоном вітчизняного історико-художнього замку-музею є Олеський замок на Львівщині, що функціонує як філіал Львівської галереї мистецтв.

Таким же критерієм комплексного замку-музею є Кам'янець-Подільська фортеця з її археологічною, подійно-історичною та етнографічною експозиціями.

Палаци-музеї за профілем, як правило, належать до історико-художніх музеїв. Вони експонують багаті колекції образотворчого і прикладного мистецтва, а також музеєфіковане середовище: синтез палацової архітектури й садово-паркового мистецтва палацового ансамблю. Кращими палацами-музеями України нині є Алупкінський, Масандрівський (рис. 1.14) та Лівадійський (у Криму), Підгорецький (на Львівщині), Палац гетьмана Кирила Розумовського (1799 –1803 pp.) у Батурині та палац Ґалаґанів у с. Сокиринці (Чернігівська область) тощо.

Рис. 1.14. Масандрівський палац-музей

Нині замки й палаци-музеї – це комерційно найуспішніші й найпопулярніші об'єкти як внутрішнього, так і міжнародного туризму. Але, як не парадоксально, близько сотні українських замків та палаців досі перебувають у вкрай занедбаному стані й проблема їхньої музеєфікації залишається гостро актуальною [41].

Музеї-садиби – це найпоширеніший вид ансамблевих музеїв України. Вони створюються шляхом музеєфікації архітектурного, інтер'єрного, ландшафтного і господарського комплексу садиб. їх можна віднести до групи комплексних музеїв, адже музейне середовище охоплює і предметно-меморіальну палітру рухомих експонатів садиби, і її інтер'єри, екстер'єри та нерухомі експонати, і навколишній ландшафт з його біотичними складовими.

Усередині садиби відтворюється обстановка житлового будинку і створюються історико-біографічні експозиції, що знайомлять відвідувачів із життям та творчістю видатної особистості, яка тут колись жила. Прагнення представити садибу в її цілісності ставить перед музейними працівниками завдання: відновити сад, подвір'я, надвірні прибудови, малі архітектурні форми та ін. Нерідко до складу території музею-садиби включаються прилеглі природні ландшафти, історично пов'язані із цією садибою.

Характерними прикладами цього виду музеїв в Україні є музеї-садиби Маркіяна Шашкевича у Підлиссі Львівської області, Михайла Грушевського у Криворівні Івано-Франківської області, Ольги Кобилянської у Димці Чернівецької області, садиба Лизогубів (XVII –XIX ст.) у Седневі Чернігівської області та ін.

Будинки-музеї – це поширений вид ансамблево-меморіальних музеїв, споріднених із музеями-садибами. Основна відмінність цих видів полягає в тому, що садиба охоплює прилеглу територію (освоєну, окультурену природну) і зазвичай облаштована відповідно до сільських територій. Натомість, будинок-музей тяжіє до міського ландшафту й переважно обмежується архітектурним ансамблем споруди. Окремим підвидом є подійні будинки-музеї, тобто музеї споруд, у стінах яких відбувалися визначні історичні подїї, "творилася історія". Серед характерних музеїв цього виду згадаємо, для прикладу, літературні будинки-музеї М. Волошина в смт Коктебелі, Лесі Українки та О. Чехова в Ялті, Музей-оселю родини Івана Франка у Калуші та оригінальний за своєю суттю Будинок-музей кінофільму "Тіні забутих предків" у смт Верховина Івано-Франківської області.

У західному музеєзнавстві розрізняють меморіальні будинки-музеї і будинки-музеї, що репрезентують типові побут і мистецтво визначеної епохи. В Україні будинки-музеї другого підвиду відносять до музеїв історико-побутового профілю.

Музеї-квартири – це вид меморіальних музеїв, що створюються шляхом музеєфікації окремих квартир, у яких жили видатні діячі культури, освіти, науки кінця XIX –XX ст., і присвячені їхньому життю й діяльності. Як й у будинках- музеях, у музеях-квартирах зберігається автентична обстановка з максимальним залученням справжніх меморіальних експонатів і дуже обережним включенням типологічних предметів, а ансамблева експозиція доповнюється тематичною, присвяченою життєвому і творчому шляху визначної особи. Характерним взірцем такого виду музеїв є квартира-музей О. Гончара у Києві.

При значній обмеженості меморіальних речей і достовірних свідчень у музеї-квартирі інколи створюється образна експозиція, покликана художніми засобами зобразити творчий портрет відомої особистості.

Музеї-квартири зіштовхуються з низкою експозиційних та екскурсійних труднощів, пов'язаних з обмеженою музейною площею та відсутністю достатнього місця для фондів, зон прийому відвідувачів і службових кімнат для співробітників. Часто музеї-квартири є філіями інших музеїв, що до певної міри дає змогу вирішити проблеми адміністративного характеру та фондосховищної діяльності. Що ж до організації екскурсійного потоку, то, виходячи з можливостей, квартиру намагаються зробити прохідною (із кільцевим маршрутом руху) та віддають перевагу обслуговуванню екскурсантів-індивідуалів і малих екскурсійних груп.

Музеї-монастирі – це поширений вид ансамблевих музеїв України, створених шляхом музеєфікації архітектурних ансамблів монастирів. За профілями їх відносять до історико-архітектурних чи художніх музеїв. У музеї-монастирі головними об'єктами збереження й експонування є матеріальна і духовна спадщина монастиря, а також представлена у збірках музею і зв'язана з діяльністю цього монастирем палітра рухомих і нерухомих пам'яток історико-культурної спадщини.

Українським монастирям риси "протомузейності" були притаманні ще від доби Київської Русі. Уже в ті часи у монастирських колекціях концентрувалися рідкісні рукописи та твори сакрального мистецтва, духовні реліквії, пов'язані з іменами святих, меморіальні предмети, твори народно-ужиткового мистецтва. Українські монастирі в усі часи виконували функцію плекання національної історико-культурної спадщини. І лише в першій третині XX ст. після окупації Української республіки більшовицькою Росією та з настанням доби комуністичного нігілізму й сталінського тоталітаризму більшість українських монастирів (окрім західноукраїнських) були розграбовані й закриті, а монастирські ансамблі фізично знищувалися чи перетворювались у склади, фабрики та в'язниці.

Сьогодні як об'єкт музеєфікації розглядається не лише ансамбль монастиря, але й саме історико-культурне середовище та історичні форми людської діяльності. Тому стосунки між музейною адміністрацією та Церквою (чернечою спільнотою) повинні ґрунтуватися на принципах взаємодоповнюючого співіснування. Таке співіснування на основі взаємних інтересів збереження історико-культурної цінності пам'яток допускає часткове повернення окремим об'єктам їхніх споконвічних функцій, що не суперечать вимогам схоронності спадщини.

До визначних музеїв-монастирів України відносять ансамблі Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, Святогірської лаври, Троїце-Іллінського монастиря, Унівського монастиря, Манявського скиту (рис. 1.15) та ін. [41].

Рис. 1.15. Музей-монастир "Скит Манявський" в Карпатах на Івано-Франківщині

Музеї-храми – це зникаючий в Україні вид ансамблевих музеїв, які дісталися нам у спадок від комуністичної доби з її гонінням Церкви й цинічного атеїстичного "викривання" релігії як "опіуму для народу". Цей вид музеїв почав з'являтися в нашій країні після її окупації більшовицькою Росією в умовах поширення масового фізичного нищення комуністами церков. Для того щоб врятувати від руйнації найвидатніші храми, освічені діячі того часу робили все можливе, відстоюючи тезу про організацію у храмах музеїв історії та "наукового" атеїзму. До 1970-х років включно музеєфікація храмів була єдиноможливою в умовах соціалізму формою збереження національної культової спадщини. З 1990 р. триває зворотний процес повернення Церкві храмів – переведення із них музейних експозицій та фондів в інші приміщення. Однак поняття музей-храм не зникає і нині визнається прогресивною формою збереження національної сакрально-мистецької спадщини.

У XXI ст. музеєм-храмом прийнято вважати музеєфіковану пам'ятку, в якій засоби музейної інтерпретації спрямовані на розкриття сторінок історії та суспільного й мистецького значення цієї пам'ятки.

Характер експозиції в музеї-храмі визначається ступенем схоронності пам'ятки. При низькому рівні схоронності проводяться часткові реставраційні роботи, спрямовані на часткове відтворення автентичних рис інтер'єру, на доповнення до них створюється типологічна експозиція храмового інтер'єру визначеної історичної епохи. Національним еталоном такого підвиду музею-храму є столичний Софійський собор доби Київської Русі (рис. 1.16).

Рис. 1.16. Софійський собор у Києві (пам'ятка всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)

У повністю відбудованих музеях-храмах максимально зберігаються риси справжнього інтер'єру, що доповнюється інсталяціями меморіальних пам'яток та інформацією про

історію храму, його художні особливості, етапи реставрації тощо. Одним з прикладів такого відбудованого музею-храму є Володимирський собор у Херсонесі (Севастополь) (рис. 1.17). Наприкінці XX ст. він з'явився як копія храму, що існував на цьому місці раніше й увічнював собою пам'ять про історичну подію охрещення київського князя Володимира.

Рис. 1.17. Володимирський собор, збудований посеред руїн візантійського м. Херсонеса на місці, де, за розвідками археологів, імовірно, відбувся обряд прийняття київським князем Володимиром християнства

Статус музеїв-храмів в Україні набувають більшість дерев'яних церков XVII –XIX ст. Музей дерев'яної архітектури – церква Святого Духа в Рогатині Івано-Франківської області, храм-музей – церква Вознесіння Господнього у Чорткові на Тернопільщині (рис. 1.18), церква св. Миколая у Вінниці, пам'ятка народної архітектури 1746 р.

Рис. 1.18. Церква Вознесіння Господнього, пам'ятка архітектури 1717 р., у м. Чорткові на Тернопільщині

Музеї-кладовища – це поширений різновид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації меморіально-ландшафтного середовища з метою відтворення, збереження та розкриття його історико-культурної цінності як пам'ятки історії. За профілем їх відносять до меморіальних музеїв. У музеї-кладовищі головними об'єктами збереження й експонування є меморіальні погребальні ансамблі як місце успіння визначних суспільних діячів минулого та як високохудожні пам'ятки мистецтва. В Україні й у багатьох інших країнах Європи та США такими музеями є єврейські кладовища XVII – початку XX ст. Серед визначних українських музеїв цього типу згадаємо Лук'янівське й Байкове кладовища в Києві та Личаківський цвинтар у Львові.

Музеї-підприємства – це вид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації промислового підприємства з метою збереження і розкриття його історико-культурної

цінності як пам'ятки історії промисловості, науки і техніки. За профілями вони належать до групи науково-технічних музеїв. У музеї-заводі, музеї-фабриці головними об'єктами збереження й експонування є ансамбль інженерних механізмів та технологічних ліній, що уособлюють і характеризують історію науково-технічного прогресу і розвитку промисловості. В Україні такий вид музеїв поодинокий, більш поширеною в нашій країні формою промислової музеєфікації є облаштування в окремих приміщеннях діючого підприємства його старих виробничих ліній і механізмів та експонатів, які знайомлять зі сторінками історії та видатними працівниками цього підприємства.

Характерним прикладом українського музею-підприємства є перший в державі Музей пивоваріння, відкритий у жовтні 2005 р. в одній із найстаріших броварень України і Європи – "Львівській пивоварні". Для облаштування Музею пивоваріння на підприємстві спеціально реконструювали історичні приміщення пивоварні XIX – початку XX ст.

Самостійними підвидами музеїв-підприємств є музеєфіковані установи окремих галузей транспорту (напр., залізничні вокзали), зв'язку (поштові станції), сервісу (напр., музей-банк).

Одним з найцікавіших та туристично найвідвідуваніших сервісних музеїв нашої країни є Львівський музей-аптека "Під чорним орлом" (вул. Друкарська, 2), який діє як звичайна аптека і в той же час є справжньою технологічною скарбницею, що знайомить відвідувачів з історією розвитку фармації у Європі й в Україні (рис. 1.19) (одна з кімнаток цього музею відтворює інтер'єр львівського фармацевта-алхіміка XVIII ст.)

Музеї-майстерні – це спільна назва двох подібних за змістом і принципами музеєфікації підвидів ансамблевих музеїв:

а) персоніфікованих музеїв-майстерень видатних митців (за профілем відносять до меморіальних);

б) типологічних музеїв-майстерень людських ремесел (за профілем належать до етнографічних).

Меморіальний (персоніфікований) музей-майстерня ство­рюється шляхом музеєфікації майстерні видатного худож­ника, композитора, скульптора, майстра народно-ужитко­вого мистецтва, котрий знайомить з робочою обстановкою, в якій протікала його творча діяльність, дозволяє просте­жити основні етапи творчого шляху митця та розкриває особливості і секрети його творчості. У меморіальному музеї-майстерні зберігаються та експонуються доробок митця, його незакінчені роботи, створюються історико-біографічні експозиції. Взірцем такого виду музеїв в Україні є Музей Івана Георга Пінзеля у Львові, де зібрано унікальні баро­кові дерев'яні скульптурні шедеври цього всесвітньо відо­мого українського майстра XVIII ст.

Типологічний музей-майстерня створюється шляхом об'єднання музею та ремісничої майстерні й відтворення ро­бочої обстановки, стародавніх верстатів, механізмів і техно­логій народних промислів: гончарства, ткацтва, ковальства, різьблення по дереву, лозоплетіння, вишивки, писанкарства, виготовлення іграшки тощо.

Нерідко це так звані живі музеї – особистість народного майстра, який займається улюбленим ремеслом, представляє головний інтерес для туристів і виступає як чільний експозиційний об'єкт музеєфікованого ансамблю майстерні. В українських музеях-майстернях народних ремесел туристи зазвичай мають можливість пізнавати сам процес творчої праці майстра, виготовити виріб своїми руками (або взяти активну участь у його створенні), також, як правило, вироби народних умільців у таких майстернях не лише експонуються, а й продаються туристам.

Характерні атракційні музеї-майстерні народних промислів діють у Закарпатті: Кузня-музей "Гамора" в с. Лисичевому Іршавського району, Музей ткацтва у с. Великі Береги Берегівського району, музей-агрооселя "Хата Савки" на Слобожанщині (рис. 1.20).

Рис. 1.20. Ансамбль майстерні сільського гончаря-аматора на обійсті музею-агрооселі "Хата Савки" на Слобожанщині та її господар за роботою

Музеі-кав'ярні (паби, трактири, корчми, винні підвали та ін.) – це дуже поширений у країнах Європи вид ансамблевих музеїв, створених шляхом часткової музеєфікації історичного дизайнерсько-побутового середовища та його старожитньо-меморіальних елементів з метою відтворення та збереження традиційного ансамблю й самої атмосфери "старих добрих часів". Експозиція цих музеїв покликана розкривати історико-культурну цінність того чи іншого закладу як пам'ятки історії й діючої туристичної атракції. Характерним прикладом такого є музей-корчма "Гражда" у Трускавці (рис. 1.21). За профілем їх можна віднести і до меморіальних, і до етнографічних, і до галузевих музеїв.

Рис. 1.21. Музей-корчма "Гражда" з палітрою вишуканих страв давньоукраїнської кухні завжди до послуг гостей курорту Трускавця

У музеї-кав'ярні чи пабі головним об'єктом збереження й експонування є ексклюзивна старожитня атмосфера сервісу. За кордоном такі музеї є одними з найпопулярніших місць для туристів. Так, для прикладу, у Німеччині працює понад 80 пивних музеїв, в Австрії – 10, Бельгії та Чехії – по 15 музеїв-пабів. Щодо нашої країни, то музеї цього виду тяжіють до її західних областей, де непоодиноко збереглися традиції гостьового сервісу періоду кінця XIX – першої половини XX ст. (епоха Австро-Угорської імперії, чехословацького та польського врядування).

Втім оригінальні ансамблеві музеї-кав'ярні мають здатність "виникати" і без будь-яких історико-матеріальних передумов. Переконливий приклад організації такого принципово нового музею-атракції – Музей гумору "Деца у нотаря" в Ужгороді (вул. Гагаріна, 98).

У корчмі-музеї "Деца у нотаря" (рис. 1.22) зібрані й експонуються коштовні "перли" українського гумору. Тут хочеться від душі реготати з усього, що потрапляє на очі. Відразу при вході туристів зустрічає вивіска закладу, яка сповіщає про те, що "Деца" – це історична пам'ятка, яка охороняється п'яницями й законом. У закладі є діюча модель національного бюджету країни у формі старого дірявого відра, Історичний підвал та Троянська колиба, "Циганський бароНметр", одна з нижніх поділок котрого сповіщає: "Мотуз двоїться – вам уже добре і без погоди".

Найбільш шанована місцевими п'яничками частина музею-корчми – підвал, нижня меморіальна табличка на якому повідомляє: "Пам'ятка історії. У цьому підвалі в березні 1913 р. В. І. Ульянов (Ленін) разом з Іннесою Арманд ховалися від переслідування Н. К. Крупської. Охороняється комуністами. Пошкодження карається законом", а верхня доповнює: "Рішенням Квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС цей меморіальний підвал включено у Продовольчу програму партії для збереження партійної "капусти" і "зелені".

У корчмі гостей чекає таке розмаїття закарпатських вин, що на виході мимоволі доводиться замовляти собі в тутешнього нотаря (нотаріуса) посвідчення П'яного водія, чинне для працівників ДАІ на всіх дорогах Ужгорода. Поряд з корчмою розбито Найвеселіший цвинтар в Україні. Тут увіковічнена пам'ять про малого, великого та дуже невідомого п'яниць, правдивого журналіста, клієнта, котрий

втікав не розрахувавшись і помер від сорому, вірну вдову, яка зрадила тільки один раз, тощо. Окремі таблички пові­домляють охочим відвідувачам, що вільні місця на цвин­тарі ще є.

Окремим підвидом такої групи музеїв є винні музеї (музеї – дегустаційні зали). Лише у Франції їх налічується понад 300. Найвідоміші в Україні музеї – дегустаційні зали діють у Криму (смт Масандра, Алупка, смт Коктебель та ін.) та на Закарпатті (смт Середнє, Ужгород, Берегове).

Музеї-кораблі – це вид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації суден із визначною історією з метою збереження й популяризації їхнього значення як пам'ятки історії, науки і техніки. Як правило, у музеї перетворюють військові кораблі, що пройшли славетний бойовий шлях і є меморіальними уособленнями величі нації. За профілем ці музеї відносять до воєнно-історичних. Поряд з цим, будь-який корабель представляє для відвідувачів інтерес як інженерно-технічна пам'ятка суднобудування і тому має підстави вважатися також науково-технічним музеєм.

Побудова експозиції музеїв проходить у двох площинах: по-перше, відвідувачів знайомлять із зовнішньою будовою та озброєнням корабля, по-друге, його внутрішні приміщення облаштовують в експозиційні зали, що знайомлять з подіями бойової історії судна, його командою, умовами їхнього життя й служби. При цьому частина приміщень залишаються в недоторканному вигляді чи обладнуються ансамблевими експозиціями (каюти, камбуз, науково-дослідні лабораторії тощо), що дають уявлення про технічні пристрої корабля і життя його екіпажу, інша частина приміщень переобладнується під історичні і тематичні експозиції.

Найвідвідуванішим музеєм-кораблем світу вважається російський крейсер "Аврора" (філія Центрального військово-морського музею Санкт-Петербурга), що брав участь у російсько-японській війні, більшовицькій революції, Першій та Другій світових війнах. За час його існування як музею (1956 –2006 pp.), відповідно до статистики, "Аврору" відвідали понад два мільйони російських та іноземних туристів [66].

Всесвітню туристичну популярність має російський Музей Світового океану в Калінінграді. Тут туристи можуть відвідати корабель "Витязь" – одне з технічно найоснащеніших науково-дослідних суден світу, справжній музей наукових технологій дослідження загадок Світового океану. Серед експонатів цього музею незмінну популярність серед туристів мають також музеєфіковані корабель "Космонавт Пацаєв" з унікальним устаткуванням радянської оборонно-космічної програми та бойовий підводний човен "Б-413".

Класифікаційний перелік об'єктів-музеїв залишається відкритим. Його можна доповнювати десятками інших видів музеїв. Скажімо, до таких нових об'єктів можна віднести нещодавно організований Музей-школу імені Т. Кисілевського у с. Ільці Верховинського району Івано-Франківської області, "Глобус" – шекспірівський музей-театр XVI ст. у Лондоні тощо.