Провідники духовності в Україні - Курас І.Ф. - ЛИПИНСЬКИЙ В’ячеслав Казимирович

Український політичний і громадський діяч, історик, просвітник, публіцист

Народився 17 квітня 1882 р. в с. Затурці Володимирського повіту (нині Локачинський район) на Волині в родині польського землевласника. Навчався в гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Під час навчання в Першій київській гімназії вступив до української Громади, з чого й почалася діяльність, спрямована на побудову Української незалежної держави. Вищу освіту здобув у Краківському та Женевському університетах.

В. Липинський — один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), посол уряду гетьмана Скоропадського та УНР у Відні (1918—1919). З червня 1919 р. перебував у еміграції. Був фундатором і членом Українського наукового інституту в Берліні та дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Києві. В. Липинський — засновник та ідеолог нового українського монархізму, обґрунтуванню якого присвятив свою найвидатнішу публіцистичну працю »Листи до братів-хліборобів».

Одним із перших обґрунтував необхідність побудови Української держави, показавши залежність інтересів народу від того стану, в якому ця держава перебуває. На думку президента Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського у Філадельфії Я. Пеленського, »В. Липинський — один із провідних українських істориків, мабуть, найоригінальніший український політичний теоретик, соціолог та ідеолог XX ст.», який починав свою діяльність як консервативний демократ, потім став корпоративним консерватором і гетьманцем-монархістом, а закінчив як незалежний конституційний консерватор.

В українську історичну науку В. Липинський прийшов у той час, коли вона перебувала під неподільним впливом народницької концепції історії, головними представниками якої були М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, М. Драгоманов, М. Грушевський. В основу своїх історіософських концепцій вони ставили діяльність народу, переважно селянських мас, обстоюючи пріоритет соціальних інтересів народу перед інтересами нації і держави.

На відміну від представників народницької школи, В. Липинський вважав, що національна держава відіграє творчу роль у розвитку суспільства. Всі здобутки в культурі, економіці, політиці минулого й сучасності він пов’язував з тими періодами, коли Україна мала власну державність. Перебування в складі сусідніх держав призвело, на його думку, українське суспільство до деградації.

Як історик В. Липинський дебютував публікацією у львівському »Літературно-науковому віснику» дослідження »Данило Братковський — суспільний діяч і письменник XVII ст.» (1909 р.), У цьому самому році виходить його стаття »Генерал артилерії Великого Князівства Руського, 3 архіву Немировичів», а через рік — »Аріянський соймик в Киселені на Волині в маю 1638 р. Причинки до історії аріянства на Україні».

У 1909 р. В. Липинський видав польською мовою книжку »Шляхта на Україні», в якій висунув й обґрунтував ідею активної участі шляхетської верстви України в політичному та національному відродженні Української держави.

Збірник наукових праць »З історії України» (1912) присвятив пам’яті В. Антоновича, П. Свєнціцького і Т. Рильського, які повернулися до рідного народу, залишивши спольщене середовище тодішньої шляхти. Лейтмотивом книги є переконання, що в умовах, коли починається національно-визвольна боротьба, прагнення до відбудови Української держави набуває реального втілення.

1920 р. В. Липинський написав працю »Україна на переломі 1654—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті», що не втратила актуальності й донині, — розширену версію основних тез його попереднього дослідження

»Дві хвилини з подій пореволюційної України». »Україна на переломі...» була спробою духовного переосмислення давноминулої трагедії на тлі сучасної — поразки визвольних змагань 1917—1922 рр. Отже, В. Липинський узагальнив як попередній, так і сучасний досвід для того, щоб, ураховуючи помилки, показати своїм землякам правильний шлях до успішного втілення в життя української державності. У праці автор розглядає три головні проблеми: проблему побудови Української держави, роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (зокрема, Богдана Хмельницького) в історії державності України.

Серед ідеологів і лідерів національного руху XX ст. В. Липинський вирізняється принциповою чіткістю порушення релігійної проблеми. Його книжка »Релігія і церква в історії України» (Нью-Йорк, 1956) стверджувала релігійне коріння українського народу. Животворна сила релігії — це нерв історіософської концепції В. Липинського. Причиною наших негараздів, на думку В. Липинського, є »егоїстично-матеріалістична темрява», що закриває нам шлях до найвищих цінностей».

Помер 14 червня 1931 р. в Австрії. Похований в с. Затурцях на Волині.

1991 р. у Києві було створено Молодіжну історико-філософську студію ім. В. Липинського, яка поставила за мету відродження консервативної історіософічної української школи вченого.