Провідники духовності в Україні - Курас І.Ф. - ЛИСЕНКО Микола Віталійович

Композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч

Народився 22 березня 1842 р. в с. Гриньки (нині Полтавської області) у дворянсько-поміщицькій сім’ї з козацьким корінням. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва (1852—1855), Харківській гімназії (1855—1859). З п’яти років його навчала музики мати, згодом він навчався грі на фортепіано у А. Паночіні (Київ), М. Дмитрієва (Харків). 1864 р. закінчив Київський університет, а наступного захистив дисертацію з природознавчих наук. У студентські роки збирав музичний фольклор, організував аматорський хор, з яким розучував свої обробки народних пісень. У 1865—1867 рр. — працював у селах Таращанського повіту Київської губернії. З 1867 р. вивчав композицію у К. Глієра та В. Паппериці, вдосконалював гру на фортепіано у В. Венцеля та К. Рейнеке в Лейпцизькій консерваторії у 1867—1869 рр. У 1868 р. видав першу серію з 13 номерів з »Музики до »Кобзаря» Шевченка» (Лейпциг), а також »Збірник українських пісень» з 40 пісень (для голосу та фортепіано). 1869 р. повернувся до Києва, викладав фортепіано у музичній школі, працював у міському відділенні Російського музичного товариства, виступав з концертами як піаніст, брав участь у складанні »Словника української мови», написав музичні твори, серед яких оперета »Чорноморці» (1872), опера »Різдвяна ніч» (1873). Велику увагу приділяв фольклористиці. Підготував наукову роботу про українські думи та пісні, які виконував кобзар О. Вересай. Згодом з’явилися його праці »Дума про Хмельницького та Барабаша» (1888), »Народні музичні інструменти на Україні» (1894) та ін. Брав участь у фольклорних експедиціях слов’янськими країнами, де записував сербські, хорватські, македонські народні пісні.

Композиторську майстерність вдосконалював у Петербурзькій консерваторії у М. Римського-Корсакова, спілкувався з

О. Бородіним, М. Мусоргським, Ц. Кюї, критиком В. Стасовим (1874—1876). Виступав як піаніст, диригент хору, пропагуючи народні пісні слов’янських народів. 1876 р. повернувся до Києва, працював над народними піснями, здійснив публікацію 7 випусків пісень для голосу з фортепіано. У 80—90-ті роки ХГХ ст. чільне місце посіла оперна творчість: »Утоплена» (1883), »Наталка Полтавка» (1889), »Тарас Бульба» (1890), дитячі опери »Коза-Дереза» (1888), »Пан Коцький» (1891), »Зима і Весна» (1892). У Києві було поставлено опери »Енеїда» (1911, за поемою

1. Котляревського) та лірико-фантастичну »Ноктюрн» (1912). Щороку влаштовував шевченківські концерти, разом з О. Кошицем був організатором музичного товариства »Бонн» (1905), головою ради правління »Українського клубу».: Вагомий внесок зробив у розвиток музичної освіти. Маючи педагогічний досвід викладав у музичних школах та училищах (1865—1867), Інституті шляхетних дівчат (1890—1904), передавав його іншим у своїй приватній музичній школі, яку було відкрито у Києві 1904 р. Випускниками її були К. Стеценко, Л. Ревуцький, О. Кошиць, М. Микиша, О, Ватуля, Б. Романицький, М. Терещенко.

М. Лисенко увійшов в українську музику як найяскравіший представник класичного стилю у багатьох жанрах опери, симфонії, камерно-інструментальної музики. Його музика насичена інтонаціями українського національного мистецтва. Творчий доробок композитора становлять 11 опер, музика до театральних вистав, інструментальних композицій (серед них — дві рапсодії, »Українська сюїта», два концертні полонези, »Героїчне скерцо» та ін.), близько 100 творів різних жанрів і форм на тексти Т. Шевченка, понад 500 пісень (обробок та авторських), численні хори (зокрема, й церковні), що є кращим надбанням української та світової музичної культури.

Знесилений працею і хворобою, помер 6 листопада 1912 р. від серцевого нападу у Києві.