Українське народознавство - Лозко Г.С - НАРОДНИЙ ТАНЕЦЬ

Танець — один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи).

Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.

Слід розрізняти фольклорний танець і сценічний. Фольклорні танці — це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо. Сценічний танець, поставлений балетмейстером у професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не є народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво.

Фольклорні й сценічні ганці мають як тільні, гак і відмінні риси. Фольклорний танеш" — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується передусім дія себе, а потім - для глядача (товариства, гурту, громади). Сценічний танець призначений насамперед для показу глядачеві і виключає елементи експромту. В українському народному танці досить часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною або танцюриста з музикантом. На сцені таке змагання може бути свідомо поставлене хореографом як елемент сюжету танцю.

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на татію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софійського собору в Кисні (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівпирисидьку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зараження танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літопис ці. які називають їх "скакание и топтание". "гульба и плясание ", "хребтом вихляние". "плясание и плескание ". Літописці - християни називають такі танці "бісівськими", або "поганськими". Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням.

Про один із залишків такого язичницького обряду, який побутував у церковному богослужінні на Волині (1582), писав Ян Ласіцький. Він повідомляє про вінчання, яке відбувалося близько одинадцятої години ночі. Молодих до церкви супроводжувані сопілкарі. Після здійснення церковного обряду священик}' подають чашу з медовим напоєм, він надпиває її за здоров'я молодих, потім передає нареченим, щоб вони допили священний напій. Далі з голови нареченої знімають зелений вінок і починають його топтати — це означає прощання з дівоцтвом. Тоді священик бере молодих за руки і веде в танець, а всі інші, взявшись за руки, довгим рядом танцюють за ними.

Цей своєрідний ритуал, завершується загальними піснями і танцями з плесканням в долоні10. Як видно, до нас дійшов запис дивовижного поєднання християнського обряду з прадавнім народовірськнм звичаєм, який ще пам'ятали в XVI ст. Вірогідно, в давнину таку ж роль виконували служителі язичницьких культів.

Ритуальні танці ще й нині побутують у деяких регіонах України, наприклад, гуцульські танці "Кругляк" і "Освячення зерна", які подібні за своєю символікою. Танець "Освячення зерна" виконувався на Різдво сильними, здоровими чоловіками: на білій плахті лежить зерно, навколо нього, взявшись за руки, танцюють у напрямку руху сонця ритуальний танок, який надає зерну магічної сили плідності. Далі освячене таким чином зерно висипають у поділ господині. Символіка танцю передає уявлення про чоловічу запліднюючу силу і народжуючу жіночу. Навесні це освячене зерно, перемішавши з іншим посівним зерном, господар посіє на ниву". Танець "Кругляк" виконується також одруженими чоловіками при освяченні пасіки. Топірці кладуть по колу, у вигляді сонця, зерно освячують у шапках, потім висипають господині в запаску. Цей ритуальний танок має сприяти здоров'ю бджіл, доброму медозбору. Співається пісня, "щоб бджоли були веселі". Звучать побажання: "Дай, Боже, щоб пасіка була така велична, як свята були величні". Освяченим зерном господарі будуть навесні посипати вулики, коли вперше випускатимуть бджіл.

До сьогодні етнографи ще не зібрали і не описали на належному науковому рівні всі фольклорні танці українців. Перші докладні описи танців подали переважно літератори в художніх творах: Григорій Квітка-Основ'яненко, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка та ін. І хоча письменники не ставлять собі за мету наукове дослідження танцю, проте описи танцювального мистецтва українців в українській художній літературі, зроблені досить ретельно і з художньою майстерністю, можуть служити водночас і цінним етнографічним матеріалом12.

Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевсько-го (Канада), Романа Гарасимчука, Анатолія Богорода, Вадима Купле-ника та ін. Класифікації українських танців, запропоновані дослідниками, ще не можуть вважатися досконалими. Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців: "Рибка", "Коваль", "Швець", "Горлиця". А. Гуменюк у книжці "Українські народні танці" поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові.

Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, відомий нині український танець "Гопак" має інші назви: "Го-цак", "Козак", "Козачок", "Тропак" тощо. Танці отримують назви з різних причин. Наприклад, за якимось словом, що часто вживається у пісні, під яку танцюють: від пісні "Ой дівчина — горлиця" назвали танок "Горлицею". Те ж саме з назвою "Полька", що також походить від пісні, а не від того, що ніби він польський танець: він побутує в Україні та в деяких країнах Європи. В одній із таких пісень, яка є супроводом до танцю, зокрема співається: "Біда польку спокусила — пішла полька за русина..."13

Так отримали назви і деякі весільні танці: "Дудочка" ("Діду, мій дударику..."), "Журавель" ("Унадився журавель, журавель до бабиних конопель..."). Деякі танці називаються за місцевістю, де вони побутують: "Коломийка" (від м. Коломия), "Гуцулка" (від Гуцульщини), "Ми-куличинка" (від с. Микуличин), "Лючинка" (від річки Лючин-ки), "Санжарівка" (від м. Санжари).

Іноді танці називають від назв рухів, які в них переважають: "Уви-ванець", "Тропак", "Гайдук" (присядки) тощо.

Крім назв танців, у народі існує низка назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, "бач, як заплів" (пізніше названа плетінкою), "от завернув", "от загріба", плазунець". Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, пгдтупи, дрібні скот, тропаки, закрутки, голубці.

Найдавнішими з українських народних танців є насамперед обрядові, ритуальні хороводи. Виконання хороводних танців, як правило, супроводжувалося обрядовими діями або діями, що ілюстрували текст хороводної пісні. Хороводи поділяють на кілька видів: веснянки, гаївки, танки, танки-ігри. Нині хороводи втратили своє релігійне значення і в народі побутують як звичайні забави. Відроджується релігійне значення хороводів лише в громадах Рідної Віри.

Сучасні дослідники в окрему групу виділяють сюжетні танці, що навряд чи правомірно. Сюжетними вони стають тільки завдяки введенню театральної драматургії в українські танці. Серед фольклорних танців можна назвати сюжетними тільки хороводи, та й то лише умовно.

Переважна більшість українських танців побудована на одних і тих жерухах, які витворилися з національного темпераменту, місцевого колориту, одягу.

В Україні і і за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно "Гопаю", культ якого склався на початку XX ст. Такій популярності сприяло насамперед використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами і навіть окремими виконавцями. Ось як про це писав Микола Савойський: "Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало жінці нижче пояса 1 це звався народний український театр!?."''

Справжній фольклорнії і і гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання. На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика попередником гопака був танець "Козак", і лише внаслідок заборони Катериною II самої назви козаків та подачь-шпх цензурних утисків танець змінив назву"'. Про неабияку популярність "Козака" ще в XVII ст. свідчить його поширення не тільки в Україні, але й у Польщі, Московії (варіант "Козачок") та інших європейських країнах. Так, у Франції в 60—70-х роках XVII ст. був відомий український танцювальний театр під назвою "Па де Козак", який вже тоді репрезентував українське мистецтво танцю.

Особливе місце серед чоловічих танців начежить ритуальному військовому танцю "Аркан", який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чо-ловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того не приймачі і до танцю (це було своєрідною перевіркою на готовність до бою). Вірогідно, "Аркан" був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.

Танці типу "Коломийки" і "Гуцулки" танпюються переважно по колу і в парах. "Польки" та "Кадрилі" схожі за мелодійною побудовою, але відрізняються за композицією та рухами. Всі українські танці важко перелічити, для нього потрібна спеціальна наукова праця, створена зусиллями не одного науковця, етнографа, музикознавця, хореографа. Поки ще не пізно, слід спорядити для запису танцювального фольклору спеціальні етнографічні експедиції, оснащені сучасною апаратурою і сформовані з досвідчених фахівців.

Натомість відсутність державної політики щодо збору фольклорних матеріалів (й танців включно) і нині примушує балетмейстерів вигадувати власні композиції, штучні назви танців, які вони іменують народними. Адже за постановою Міністерства культури УРСР ще в 1960-х роках, щоб отримати звання народного, самодіяльним колективам необхідно було включати до свого репертуару кілька фольклорних танців. Звання народних найчастіше отримували міські колективи, які навряд чи були знайомі з фольклорними танцями, що побутували переважно на селі. Ця постанова, очевидно, діє іі нині. На жаль, ше і сьогодні в середовищі хореографів можна почути таку приказку: "Каждьпі балетмейстер творитсвой фольклор". Красномовніше не скажеш.

Українська танцювальна культура, така багата іі різноманітна у давнину, нині збідніла настільки, що в природному середовищі зводиться переважно до польки й вальсу (в центральних та південних регіонах), гуцулки (в Галичині), молдавської сирбп і єврейських флей-ликсів (на Поділлі й Буковині).

Коли на зміну українським вулицям і вечорницям прийшли клуби і дискотеки, танцмайданчики заполонили переважно зразки негритянських танців: рок-н-рол, твіст, брейк, ламбада, реи. Але українська молодь, танцюючи негритянські танці, навіть не усвідомлює, що підсвідомо вводить у них типові українські рухи (етнорухн).

Слід пам'ятати, що національна культура, діючи як природний фактор, зберігає і накопичує енергію своєї нації. Відрив же від своєї гео-культури не тільки сприяє прилученню до чужої культури, але іі призводить до відтоку національної енергії на користь іншого етносу.

Звичайно, мода на музику приходить і відходіггь. Та в народі з давніх-давен негативно ставилися до тих, хто танцює під чужу дудку1'.

Музична культура українців надзвичайно багата жанрами, стилями, ритмомелодикою. Кожен регіон має свої особливості пісенної й танцювальної музики. Музичні діалекти переважно збігаються із територіальними діалектами української мови. За Філаретом Колессою, їх можна поділити на дві групи: східну і західну. На Наддніпрянщині і і Наддонеччині переважають новіші пісні й музичні ритми, зате у північних областях краще збереглися старовинні обрядові мелодії з архаїчними ознаками, що вказує на дуже давні витоки української музичної культури. І хоча нині музикознавці відмічають деякі чужоземні впливи у музиці, це явище спостерігається і в кожній іншій національній культурі.

Незважаючи на це, українська музика не втратила своєї самобутності, й українці по праву вважаються одним із наймузикальніших народів світу.