Українське народознавство - Лозко Г.С - ТВАРИННИЦТВО, МИСЛИВСТВО, БОРТНИЦТВО

Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людеіі. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м'ясо) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі основні галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво.

Скотарство в Україні було відоме вже у Трипільській культурі VI—III тисячоліть до н. ч. Проте провідною галуззю господарства воно стало в II тисячолітті до н. ч., коли на теренах України з'явилися представники культури Шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великих табунів коней, отар овець, черід корів, які потребують великих лугів і пасовиськ, тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу сезонному керівництву. Скотарство розвивається і в І тисячолітті до н. ч. племенами скіфів. Вже Ге-родот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, які вели осілий спосіб життя4. В античні часи співвідношення між землеробством і скотарством урівноважується. Знову відбувається відродження давніх хліборобських традицій, які так тісно єднали Україну з античним світом: Україна експортує хліб до Греції та інших південних країн.

Багатовікова традиція догляду за худобою зберегла деякі архаїчні ритуали вигону на пасовище, утримання та лікування тварин. Так, перший вигін тварин на пасовища, залежно від кліматичних умов регіону, відбувався у кінці квітня (давнє свято Велеса) або до Ярилового дня (23 квітня). При цьому здійснювався такий ритуал. Господар, одягнутий у святкове вбрання, бере в торбину магічні речі, серед яких обов'язково є хліб, яйця, сіль, ніж, сокира, свічка. Без шапки він іде до хліва, виганяє всю худобу на подвір'я, висмикує зі стріхи хліва пучок соломи, набирає з криниці відро води і обходить по колу (за сонцем) всіх тварин тричі, окроплюючи їх водою. Потім закопує в землю магічні речі (в різних регіонах свої, але яйце обов'язкове в усіх). На цьому місці розводить вогонь, запалений з віхтя і соломи, й переганяє через це вогнище тварин, яких доручає пастухові. Іноді господар сам супроводжує череду на пасовище.

Магічні речі цього ритуалу мають конкретне значення. У деяких регіонах виганяють худобу обов'язково вербовою гілкою, освяченою на Вербну неділю. На Поліссі часом обкурюють тварин свяченою травою або ладаном Магічні речі (особливо залізні: ніж, сокира, замок, ключ) мають захистити худобу від вовків, хвороб, злодіїв. Якщо зарите в землю яйце (подекуди це були писанка чи крашанка) виявиться цілим — це добрий знак: значить, усі тварини залишаться влітку здоровими і неушкодженими.

Як бачимо, обряди першого вигону на пасовище складні й мають багато варіантів, проте загальним є магічний обхід худоби, окроплення водою, перегін через очисне вогнище. Обов'язковими також є хліб, яйце і свічка (найчастіше громична).

Протягом століть в Україні виведені різні породи великої рогатої худоби. Однією із найдавніших порід еукраїнська степова (відома ще з II тисячоліття до н. ч.). Нині є багато інших порід корів: білоголова українська, червона степова, черкаська, лебединська, симентальська. Кожна місцевість відрізняється своєю "улюбленою" породою: наприклад, на Сумщині, Чернігівщині та Харківщині переважають молочно-м'ясні породи (симентальська і лебединська), на Поліссі — білоголова українська і чорно-ряба, а в Карпатах — місцеві гуцульська та бура карпатська.

Важливу роль у скотарстві відіграс кормова база. Утримання худоби взимку значною мірою залежало від наявності сіна, кукурудзи, кормових бобів, коренеплодів та кормових баштанних культур.

Здавна кормові рослини вирощувалися для годівлі худоби. На Поліссі це переважно озиме жито іі пшениця, люпин, кукурудза, вика (горошок родини бобових): у лісостеповій зоні на корм вирощують ше іі сою, суданку, а в Степу — кукурудзу, суданку, сою, сорго (трав'янисту кормову рослину).

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен. За Княжої доби без нього не обходився жоден бенкет, хоча на столі простого селянина м'ясо було не так часто. В Київській Русі значно частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі іі вепра (дикого кабана).

Загальновідомо, що свиня була ритуальною твариною на Різдво це ше дохристиянський звичай. Ллє ранні християнські пастирі на Русі не хотіли нього визнавати, тому княжа дружина неодноразово зверталася до князя зі скаргами па церковників, які забороняли вживати м'ясо і примушувати постувати. З цього приводу в XI ст. відбуватися запеклі суперечки іі дискусії. Як бачимо, перемогла традиція.

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею, притаманною осілим народам (на відміну від кочівників, у яких переважати вівці). Серед порід свиней найпоширеніша велика біла (на І Іоліссі, в Лісостепу, на півночі степової зони), а в Степу переважає- українська біла степова. Є ще й інші породи: степова ряба, довговуха біла, кролевецька, лапдарас, миргородська тощо.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших .занять народу України було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риби у наших річках було багато: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство набуло в запорозьких козаків, де воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Вони влаштовували особливі заводи, біля яких зводили курені. І Іайвідомішпм рибним заводом був Гард на Південному Бузі (біля сучасної Костянтинівки, нині неподалік ІІівденно-Української АЕС). Крім того, запорозькі козаки виловлювали рибу в лимані, на Кінбурнській косі, в річках Кубані, Дністрі та Дніпрі.

У Дніпрі ловили різну рибу: осетри, білугу, соми та іншу, серед якої була і червона, козаки її називати чорною. Основну частину риби продавані свіжою або солили, в'ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирати чимало ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.

Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найдавніші знаряддя — своєрідні колючі предмети: списи, два- і тризубці, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, напри клал, так звані остроги, які були багатозубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен із яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятері, неводи тощо.

Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегла для нас нам'ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: "Іди та приведи батька, матір, тітку, лялька". Язичники відзначали свое рибальське свято 29 червня. Цей день збігся із днем християнського апостола І Іетра. Так, Петро став покровителем рибалок. У цей день рибалки увінчують себе вінками з синіх квіток "Петрового батога" (наукова назва — цикорій).

Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чориобурнх .лисиць було предметом експорлу в Київськії! Русі. Велика кількість дичини приваблювала мисливців з усіх кінців Польщі і і Росії. На полювання в Україну приїздили імениті особи з царських дворів. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Запорожці переважно полювали на лисиць, хутро яких продавали купцям, і таким чином сплачували мито у військовий скарб і Січову церкву, а іноді самі шили одяг із хутра 3 козячих шкір шили штани для чабанів, з хутра видри — шапки.

Полювали переважно на зайців, лисиць, диких кіз, оленів, лосів, вепрів. У Карпатах та на Волинському Поліссі — на ведмедя та рись. У степовій зоні мисливці полювали на дрофу, перепела, куріпку. І іа всій території України було поширене полювання на диких качок.

"Соколина охота", яку так полюбляли в Київськії! Русі, здається, відійшла в минуле. Але в часи Середньовіччя при дворі князя була навіть спеціальна посада сокільника.

Конярство було одним із найдавніших занять, і слід зазначити, одним із найулюбленіших у господарськії! діяльності жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображеннями коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика "звіриного стилю" передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь вважається символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою - у них втілювалася таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у "Слові о полку Ігоревім": житло без "кнеса" розглядається як провісник нещастя, біди.

У Київській Русі дохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.

Цю тварину дуже цінували запорозькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком — такою була насамперед віііськова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.

Запорозькі коні, як писав у своїй "Історії запорозьких козаків" Дмитро Я ворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні і кмітливі; вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, "мов легкий птах".

Крім власних коней, запорожці добували коней у ворогів: татар, поляків та ін. Кожен козак мав десять чи двадцять коней, а деякі утримували навіть цілі табуни — близько 700 і навіть більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися у Європі, де на них був дуже великий попит. Отже, наші Предки вміли вирощувати і шанувати коней.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще в давнину українські чабани об'єднувалися в артілі по п'ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, брали також кількох цапів, які йшли за отаманом першими, а за ними вівці. Чабани мають палиці, які називають гирлига-ми, ними вони завертають овець, які відбилися від отари. В торбах чабанів завжди є інструменти, якими лікують тварин: ножички, щипчики, квачики для очистки й запікання ран тощо. Чабан"! й пастухи мають також музичні інструменти: сопілку, ріжок, трембіту. Ними вони подають сигнали і досить часто грають музичні мелодії. Нині в степових областях України переважають вовняні породи овець (тонкорунна — ас-канійська і напівтонкорунна - цигайська). У лісостепових, поліських та гірських районах — м'ясо-вовняні породи: прекос, каракульська (сокільська смушкова). У Карпатах вирощують місцеву рацку та цакель. Нині в Україні збільшується поголів'я тонкорунних порід овець і зменшується кількість грубововняних. Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні й козівництво (переважно як молочна галузь). У давнину козівництво було поширене більше. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною. Вона навіть не нитиме води, якщо її вже покуштувала інша тварина чи людина. В Україні не тільки вживані молоко кози, але іі збирали (вичісували) цінне пухове волокно, з якого прялп тонкі нитки іі виплітати красиві хустки.

Кролівництво поширене переважно на Поліссі та в деяких областях лісостепової зони. Промислове виробництво м'яса та хутра кролів в Україні значною мірою доповнюється іі за рахунок приватних господарств населення. До галузей тваринництва належать також шовківництво (вирощування шовкопряда) та бджільництво.

Найбільші плантації шовковиці належать господарствам степової та лісостепової зон. Основна продукція цих господарств — це кокони шовкопряда, з яких виробляють натуральний шовк. У південних регіонах України деяку допомогу шовківникам надають приватні господарства, де вирощують кокони.

Добування меду було відоме в Причорномор'ї з давніх-давен. Про це писав ще Лріск Палійський у своїх спогадах про подорож у столицю Аттіли: "В поселеннях нам відпускали для їжі замість вина так званий туземцями медос" '.

Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського борть — вулик у дуплі дерева). Мед — також традиційний напій; він використовувався і для виготовлення солодких страв. Знаряддя бортництва — спеціальні ножі для вирізування стільників — знайдені в розкопках на території лісової та степової зон України. У Сумському краєзнавчому музеї експонується горщик із залишками меду тисячолітньої давності. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах та дуплах дерев; кожен, хто знаходив борть, ставив свою зарубку чи знак на дереві і вважався її власником. У "Руській правді" є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть.

Особливо були поширені напої з меду, які варилися при княжому дворі та в сім'ях знатних бояр. Ці напої могли зберігатися впродовж кількох десятиліть у спеціальних льохах-медушах. Ця давня традиція медоваріння припинилася у XVIII ст. з появою дешевих замінників меду з цукру.

Широко застосовувався мед і в лікувальній практиці. Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат "Мазі", де описала різні способи лікування медом і виготовлення з нього цілющих мікстур. Цей медичний трактат цінний ще й тим, що його вперше у світі написала жінка (не враховуючи Клеопатру, яка писала про косметику).

Особливо відомими місцями бджільництва в Україні були урочища вздовж Дніпра, Інгулу й Іромоклії. Тут встановлювали свої пасіки і запорозькі козаки. З меду вони варили напої, а з воску виготовляли свічки.

1 Ірпказка: "Бджола — божа мушка, а пасічник — божий чоловік" свідчить про почесність праці збирачів меду, про "богоугодність" цієї справи.

Перше збирання меду (вирізання стільників) відбувалося на Малого Спаса (1 серпня), друге - на Великого Спаса (6 серпня). Уперше мед їдять з маковими коржиками, вдруге — з яблуками та грушами. Це ритуальна їжа на свята. Інші ритуали, пов'язані з бджільництвом, мають символічне значення: наприклад, підкидання першої ложки куті настелю, "щоб бджоли роїлися", або "щоб рої сідали".

У Київській Русі переважали лісові промисли меду, протез XIV ст. починається новий етап бджільництва, пов'язаний зі штучними бортями -вуликами. І Іа півдні були поширені сапеткові вулики, тобто плетені з очерету, рогози, верби й соломи, всередині їх обмазували глиною. Перший рамковий вулик був сконструйований у 1814 р. українським вченим Петром Прокоповичем, але, як це часто в нас буває, цей винахід не був визнаний на батьківщині вченого, він почав використовуватися у Німеччині і лише згодом повернувся до нас. В Україні створено Музей бджільництва, де відображено історію бортництва, пасічництва, медоваріння. Цей музей знаходиться у м. Гадячі на Полтавщині.

Важливою галуззю тваринництва є птахівництво. Кожна селянська родина має у своєму господарстві свійських птахів: курей, качок, гусей чи індиків. Утримання птахів, годівля, випасання (для качок, гусей, індиків) — відносно не трудомістка праця, якщо порівняти її з утриманням корів чи свиней. Тому птахівництво, в тому числі й домашнє, набуло великого поширення у всіх районах України. Крім поживного м'яса та яєць, птахи дають ще й пух та пір'я. В Україні найпоширенішими породами курей є українська зозуляста, леггорн, чорна, первомайська, бройлер: із порід качок - пекінська та українська сіра; із порід гусей — роменська та велика біла: із порід індиків — бронзовий широкогрудий та московський.

Птахівництво в Україні досягло найвищого рівня промислового розвитку порівнянно з іншими галузями тваринництва.

Як бачимо, господарство українців здавна було надзвичайно багатогалузевим, мало свої давні стійкі традиції, які не втрачені й нині. Тільки слід їх уважно вивчити, щоб при нагоді впровадити в промислове сільськопхтюдарське виробництво, як це зроблено в розвинутих країнах. А вивчати у нас є що.