Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Основні категорії міфів

1.1. Рід — покоління у соціокультурній традиції

1.2. Соціум як культуротворчість

1.1. Рід — покоління у соціокультурній традиції

Поняття "міф" і "міфологія"

Історичний розвиток українського народу — наслідок у взаємодії численних поколінь. Трансляція у поколіннях соціокультурного досвіду та знань створює своєрідне підґрунтя історичної пам'яті, наповнюючи ціннісним смислом духовний діалог між минулим, сучасністю і майбутнім.

Нові покоління у системі суспільних відносин виконують важливу соціальну функцію як суб'єкти культурно-історичної творчості.

Ґенеза понять "рід" — "покоління" відображає історичні зміни світоглядних уявлень людини, збереження і розвиток культурних традицій.

Міфічних часів першотворення сягає діяльність "першопредків" (прабатьків, культурних героїв). Міфи, їх сукупність, джерела, смисл досліджує міфологія (грец. mythos — легенда, оповідь, logos — слово, вчення).

Основні категорії міфів

Виділяють такі категорії міфів:

— етіологічні (дослівно "причинні", тобто пояснювальні), які пояснюють появу різних природних, культурних особливостей і соціальних об'єктів; тварин і рослин, гір і морів, небесних світил і метеорологічних явищ тощо;

— космологічні (не такі архаїчні, але більш сакралізовані, ніж етіологічні) — про походження космосу загалом і його частин; в них йдеться про перетворення хаосу в космос, описуються моделі космосу: вегетативна (світове дерево), зооморфна, антропоморфна;

— антропогонічні (частина космологічних міфів); про походження людини, перших людей, або племінних першопредків; походження людини може пояснюватися як трансформація тотемних тварин, виготовлення божественними деміургами із землі, глини, дерева тощо; окремі міфи трактують першу людину як першого смертного, оскільки існуючі раніше божества чи духи були безсмертними;

— астральні; міфи про зірки та планети; на основі строгого ототожнення сузір'їв із тваринами, у деяких ареалах (Близький Схід, Китай, частина американських індійців та ін.) утворювалися картини руху небесних світил, виникли уявлення про їх вплив на долю окремих людей і всього світу, а відтак — і міфологічні передумови для астрології; різновидом астральних є солярні та лунарні міфи;

— тотемічні; частина тотемних вірувань і обрядів родоплемінного суспільства; ґрунтуються на уявленнях про фантастичне споріднення окремих груп людей (роду) і так званих тотемів — видів тварин і рослин;

— календарні; пов'язані з циклом календарних обрядів, аграрною магією, що орієнтована на регулярні зміни пори року, зокрема відродження рослинності з настанням весни;

— героїчні; фіксують важливі моменти життєвого циклу, біографії героя, його чудесне народження, можливі випробування — з ініціативи небесного божества, племінного вождя, батька, старших родичів, а також ворожих демонів; боротьбу з чудовиськами, інші героїчні вчинки і навіть смерть;

— есхатологічні; оповідають про "останні речі" (кінець світу); виникають значно пізніше і спираються на моделі календарних і космогонічних міфів; однак тут на відміну від космогонічних міфів йдеться не про виникнення світу і його елементів, а про їх знищення (всесвітній потоп); есхатологічні мотиви вміщують міфи аборигенів Америки, давньоскандинавська, індуїстська, іранська, християнська (євангельський "Апокаліпсис") міфології.

У вивченні міфології склалися різні наукові школи. До антропологічної школи належать Е. Тайлор, Г. Спенсер, Дж. Фрезер (Англія), Б. Малиновський (США), Л. Леві-Брюль, Е. Дюркгейм (Франція), лінгвістичної — брати Якоб і Вільгельм Грімм (Німеччина), Ф. Буслаев (Росія), психологічної — 0. Потебня (Україна), символічної — Е. Кассірер, О. Фрейденберг (Німеччина), психоаналітичної — К. Юнг (Швейцарія), З. Фройд (Австрія), структуралістської — К. Леві-Стросс (Франція).

Міф як форма суспільної свідомості виник на початковому етапі суспільного розвитку і відображає фантастичні уявлення про природу, суспільство, людину.

В міфологічній свідомості природа і суспільство не відокремлені одне від одного, а предмети довкілля наділені людськими думками, бажаннями, почуттями. Здійснювалися містичні акти впливу на землю (для забезпечення її родючості), ритуальні танці й жертвоприношення (для вдалого полювання). Надприродні істоти, у тому числі могутні божества, виявляли власне людські якості, що певною мірою наближує їх до людей і створює ілюзію можливого впливу на їхні вчинки. Дощ, який падає з неба і запліднює землю, асоціювався зі статевим актом. Виникали припущення, що магічними діями можна вплинути на божество неба, отже, забезпечити майбутній урожай. Згодом людські якості, приписувані природним явищам, відділилися від них і набули певного конкретного образу.

Так з'явився образ Зевса — антропоморфного бога неба (він у вигляді золотого дощу проник до Данаї, котра народила сина Персея) і Деметри — однієї із богинь, покровительки землеробства. Зевс — верховний грецький бог, який сходить до індоєвропейського божества неба, батько богів і людей, цар серед богів, подібно до царя в людському суспільстві.

В образі Зевса поєдналися єгипетські, вавилонські, персидські, мінойські традиції; мінойського походження батько Зевса — Кронос, один із титанів, наймолодший син Урана (божества неба) і Геї (матері-землі). Грецький золотий вік називають віком Кроноса. За орфічною традицією, правління Кроноса на Островах Блаженних — щасливий періоді "золотий вік". Народна етимологія зблизили ім'я Кронос з найменуванням часу — Хроносом. Римська міфологія зображує Кроноса під іменем Сатурна, котрий сприймається символом невблаганного часу. Кроносу присвячувалися свя та кронії, у Римі — сатурналії, впродовж яких слуги і воле дарі мінялися своїми обов'язками, тоді відбувалися веселе щі, ігри на зразок карнавальних.

Простежується подібність верховних божеств "Неба в європейській та індійській традиціях. Окремі підтвердження подає санскрит (sanskrit), священна мова індоаріїв Індії. Йдеться про певну подібність граматики, лексики, імен де християнських богів у індусів та індоєвропейців. Вважаєті ся, що Зевсу — Дзеусу (Дню) споріднені кельтський Див слов'янський Див, іранський Дев, індійський Дьяус, або Дьява. Проте первісне значення всіх цих імен — "День" (Світле) "Небо" (Шилов, 1999).

Греко-римському регіону не властиве культово-релігії не шанування тварин, хоча містеріальні культи вміщують східні елементи (бик Митри). Проте це не стосується теріморфізму, відомого ще в античності, згідно з яким божесті могли набувати образу будь-якої тварини. Так, Аполлон м: постати в образі дельфіна, Зевс — бика, Діоніс — леві Пан — козла, Афродіта — голуба тощо.

У різних народів на первісних етапах суспільного рої витку відбувалися схожі процеси, відображені у міфах.

Для міфології як системи мислення властива конкретні чуттєва персоніфікація психічних особливостей людині Така персоніфікація розглядається як певна самостійна істота; думки, почуття, бажання постають її волевиявлення, тобто надприродним існуванням божества. Наприклад, Афродіта, грецька богиня кохання і краси (у римлян — Венера), уособлює глибоке почуття кохання. Відтак Єлена, яка покохала Париса, вважає, що богиня заволоділа нею. Адже тепер, у стані афекту, закохана Єлена вже не почувається господинею власної долі. Тенденції раціоналізації простежуються в Еврипіда, котрий у творчості (під впливом софістів) на перший план висуває психологічні мотиви. Він трактує богиню як певне втілення афекту і розглядає в єдності з психікою людини. Інші емоції на зразок ейкос (сварливість) і фобос (страх) також постають у конкретно-чуттєвих образах. Психіка людини вважається цілком підвладною божествам. Усі досягнення людини лише засвідчують "божественний дар" і є його наслідком. Якщо "дар" надає Мнемосіна (грец. Mnemmostine — пам'ять; донька Урана і Геї, яка народила від Зевса дев'ять Муз), — людина згадує, їй властива пам'ять. Коли ж "дар" надають Музи, людина відчуває натхнення і займається художньою творчістю.

Міфологічне освоєння дійсності зумовлює виникнення ідеї божества. На початках міф, релігія і мистецтво не були відділені одне від одного. Наслідком такої форми мислення є уособлення природних і соціальних явищ в образах божеств, водночас це мислення — спосіб розуміння навколишнього світу (міф). Коли міфотворчість використовується для обґрунтування релігійних церемоній (обрядів, ритуалів, культових дій), вона стає елементом релігії. У Давньому Римі домінували культові дії. Грецькі міфи перепліталися з римськими, грецькі божества мали латинські назви.

Натомість міфотворчість давніх греків досягла високих здобутків, як і характерне для вищої стадії розвитку суспільної свідомості їхнє філософське мислення.

Соціально-політичні передумови розвитку грецької культури зумовила полісна демократія, а суспільно-економічні основи — праця вільних городян (на той час її ще не витіснила праця рабів). Пізнання супроводжує міф, але не є його первинним ядром, оскільки сутність міфу становить не пояснення, а об'єктивування суб'єктивних переживань. Ототожнюючи уявне і реальне, ідеальне і матеріальне, міф долає дійсність в образах фантазії. Почуття єдності з силами природи й оволодіння ними в уяві зміцнювало первісний колектив, активізувало його діяльність. З виникненням епосу та поезії міфологічне ототожнення перетворюється на художнє порівняння. Епічне порівняння — елемент новизни, внесений Гомером у міфи, легенди, оповіді старовини загалом. Згодом з художніх порівнянь виникли перші наукові (натурфілософські) праці. В "Теогонії" Гесіода світ уподібнюється універсальній (космічній) родовій общині: відношення між природними явищами, уособлені в образах божеств, прирівнюються до відносин між людьми у родовому колективі (Кессіді, 1972).

Привертає увагу філософський аналіз античної міфології, який здійснив О. Лосєв (1893—1988). Згідно з його поглядом, метод античного світогляду визначає передусім перенесення власне земних і споріднених відносин на всю природу. Звичне для філософів розділення ідеї та матерії не властиве для античної міфології. Це розділення виявиться з переходом первіснообщинного ладу до вищого рівня суспільно-історичного розвитку. Проте у міфології як такій відсутнє протиставлення ідеї та матерії. Якщо вважати ідею речі її смислом чи призначенням, тоді ідея речі й сама річ будуть відмінними. Однак у період первіснообщинного ладу не було і не могло бути жодної логічної відмінності між ідеєю речі та власне річчю. Річ, безумовно, і у ті часи визначалася за походженням своєю ідеєю. Однак справа в тому, що тоді всякий рід буквально розумівся саме як рід, і все, що породжує, буквально розумілося таким; те ж стосується породжуваного. Загальне в ту епоху — це батьки, тобто батько і мати, а породжуване трактувалося у вигляді синів і доньок, внуків, правнуків і загалом потомства. Звідси стає зрозумілим, коли Платон називає ідею — батьком, матерію — матір'ю, а річ, що виникла зі з'єднання ідеї і матерії, відповідно сином ідеї і матерії. Платон у "Тімеї" буквально трактує побудований ним космос як божественного сина, оскільки для оформленого космосу потрібні матерія і форма цієї матерії, тобто її ідея (Лосєв, 1988).

В європейських країнах майже до XX ст. була поширена антична міфологія, зацікавленість якою особливо зросла у період Відродження.

Процес становлення певної філософської парадигми або філософської ментальності вміщує передісторичний етап: міфологічний (хтонічна; героїчна міфологія) й епічний (героїчний епос). Так, класичній еллінській (античній) філософії передувала героїчна міфологія. Герої давньогрецьких міфів "упорядковують" світ, водночас звільняють його від хтонічих потвор: Персей знищує Медузу-Горгону, Тезей — Мінотавра (і розгадує таємницю Лабіринту), Геракл — Йєменського лева, лернейську гідру, еріфманського вепра, стімфальських птахів, очищує авгієві стайні тощо. Потім настає етап героїчного епосу, зміст якого змальовано в епічних поемах Гомера "Іліаді" та "Одіссеї". З цього міфологічного й епічного змісту виростають ранні категоріальні уявлення, які вирізняють перші (УП—VI ст. до н.е.) школи античної філософії, — мілетську, егейську, піфагорійську та ін. Навіть класична еллінська філософія (найяскравіше це демонструють платонізм і неоплатонізм) щедро насичена міфологічним змістом.

Києворуській філософській ментальності так само передує своя героїчна міфологія й епос. Ще від сколотсько-скіфських часів відомий міф про небесного коваля Сварога — "батька сонця" і "творця вогню", який викував плуг, переміг змія, запряг його і виорав знамениті "Змієві вали" (Бичко, 1994).

У "батька історії" Геродота подано своєрідний опис цього сколотського міфу. Посилаючись на тлумачення скіфів, Геродот зазначив, що на березі Бористена (чи Борисфена) від скіфських богів Папая й Алі (доньки Борисфена — Дніпра) народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Нащадками Таргітая були три його сини — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай. Бід бога Папая вони отримали подарунок: золоті плуг, ярмо, топірець і чашу, які злетіли з неба. Підійшли до золота сини Ліпоксай (старший) — золото загорілося, Арноксай (середній) — сталося так само. Зумів взяти золоті речі Колаксай (молодший син), і саме він став головним царем над скіфами (Геродот, 1992).

Кожний народ створював власну оригінальну міфологію, виявляючи ментально-психологічні особливості світовідчуття (Булашев, 1992; Костомаров, 1994; Войтович, 2005).

Грецька міфологія витворювалася у період рабовласництва. Для Олімпу та його богів характерний аристократизм.

Давньоукраїнській міфології властивий демократизм, її персонажі й дотепер збагачують поетичний світогляд і фольклор українців: Берегиня, Лада, Коляда, Купайло та ін. Тут діють передусім світлі Боги: Бог Господар, Богиня Сонце, Богиня Зоря, Богиня Весна, Різдво Сонця (Нечуй-Левицький, 1992; Плачинда, 1993).