Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Витоки української вишивки

Найпоширеніший вид народного мистецтва, де використовується орнамент, — вишивка (свити, очіпки, хустки, рушники, передусім сорочки).

Мистецтво вишивки притаманне майже кожній українській родині. Вміння вишивати традиційно передається від покоління до покоління. Мистецтву вишивки дівчинку навчали з семи років. У такий спосіб бабуся, мати передавали народний художній досвід, естетику національної культури, дбали про наслідування у поколіннях родинних художніх традицій.

У вишивці традиційний орнамент набув гуманістичного змісту, оптимізуючи життстворчу сутність людського буття.

В українській вишивці поширені різні мотиви орнаменту, зокрема:

- ромбо-меандровий мотив, найдавніший, відомий з часів трипільської культури — символ родючості;

- квадрат, розділений на чотири частини, з кружками або крапками у кожній, — символ засіяного поля;

- хрестоподібні фігури, розетки, коло — символи вогню, сонячного божества;

- мотив Великої Богині (жіночої фігури з піднесеними догори руками) — уособлення активних сил природи, найголовніший оберіг родини (Земля-Мати, Берегиня);

- "дерево життя", "світове дерево" — символ універсальних законів світобачення, провідний рослинний мотив східнослов'янського мистецтва.

Мистецтво вишивки активно пропагують представники української діаспори. З-поміж них — Анна Кульчицька, дослідниця культури Трипілля, Київської Русі й української вишивки XX ст. її творчий доробок вміщує серію давньоруських строїв: урочистий одяг київського князя Володимира Великого, святкові шати княгині Ольги, одяг Анни Ярославни (доньки Ярослава Мудрого) й інші, розроблені під впливом картини "1000-річчя хрещення Руси-України" (автор П.Андрусів, українець за походженням); сучасні узори, створені за прадавніми орнаментами; у США та Канаді відбулися понад 30 виставок її вишиваних виробів (Кульчицька, 1995).

В Україні налічується понад 100 технік вишивання. Для української вишивки властиві взаємовпливи різних культур. Історико-етнографічні регіони України характеризують певні особливості вишивки: техніка, орнаментика, кольорове і композиційне вирішення. За матеріалом виділяються основні типи вишивки: лляна, вишивка вовною, шовком, золотом, сріблом. У всіх регіонах України практикується поєднання матеріалів, що зумовлює поділ вишивки на підтипи, наприклад, золото-шовкова та ін. Історично склалися способи вишивання: нанесення вишивальною ниткою прямих, скісних, зустрічно-скісних стібків.

Вишивка західних регіонів України поєднує традиційну колірну гаму, різноманітні матеріали (гарус, бісер) і техніки (аплікація) (Захарчук-Чугай, 1988).

На Поділлі вишивки наслідують ткацтво, геометричним візерункам властиве строге колірне вирішення, використовуються нитки білі, червоні (інколи додаються чорні та сині). Узори виконуються лічильною гладдю. Виконані низзю і занизуванням на білому полотні, червоно-чорні геометричні візерунки подільських вишивок набувають особливої святковості.

Вишивки Південної України характеризує поліхромія, легкість рослинних мотивів, виконання узорів гладдю.

На Полтавщині вишивку вирізняє висока художність, строгість геометричних узорів, техніка лічильної гладі у поєднанні з вирізуванням, виколюванням, мережкою. Особливо витончена полтавська вишивка білим по білому (Кара-Васильєва, 1983).

У традиційно-побутовій культурі українського народу вишивка виконує важливі функції: пізнавально-інформаційну, художньо-естетичну, обрядово-символічну. Духовна функція вишивки пов'язана з церковним оздобленням (ікони, хоругви).

Відомий майстер вишивання ікон і хоругв — отець-доктор Дмитро Блажейовський (уродженець Лемківщини). Він видав сім збірок узорів українських вишивок. Вишиті ним ікони і хоругви (понад 170) відомі в Україні, Західній Європі, Канаді, Аргентині, Австралії, прикрашають українські кафедральні собори СІНА, Австрії, Німеччини, Бразилії, Ва-тиканську бібліотеку, Папський східний інститут, Українську центральну семінарію в Римі. У 90-х роках XX ст. творчі виставки о. Блажейовського відбулися в Італії (Рим, Помпея) й Україні (Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Коломия, Косів, Луцьк, Миколаїв, Канів, Київ). Вишивані твори майстра експонуються в музеях Коломиї, Канева, дві хоругви — у Львівському кафедральному соборі св. Юра. У Львові функціонує виставкова галерея о. Дмитра Блажейовського.

Інтер'єр українського житла прикрашали, надаючи святковості, орнаментовані рушники, простирадла, наволочки, скатертини, серветки. Рушники виконують оберегову функцію. За призначенням, вони поділяються на побутові, святкові (їх використовували для прикрашання житла, розвішували над віконними отворами, у простінках між вікнами), обрядові (ними обрамляли ікони). Над вікнами та дверима вивішували рушники із зображенням Берегині, вона — давній символ родинного вогнища й оберіг вірності подружжя.

Значний внесок у розвиток вишивального мистецтва, у тому числі вишивки інтер'ерного та обрядового призначення, зробила заслужений майстер народної творчості України Ольга Возниця.

За Б. Рибаковим, "рушник-обрус е ритуальним предметом: обрусами прикрашали гілки священних дерев, на рушнику підносили хліб-сіль, рушниками замість віжок утримували коней весільного поїзда. Важливо те, що рушники — "набожники" зберегли своє почесне місце в красному куті хати, на полиці для ікон (божниці), і вишиті на рушниках язичницькі богині уживались з християнськими святими. Ймовірно, красний кут — споконвічне давнє місце для язичницьких обрусів, а полотно виконувало у свій час роль іконної дошки, на нього наносилися священні язичницькі зображення, що були попередниками ікон. Тому ми повинні з особливою увагою ставитися до вишивок на рушниках, на цих язичницьких іконостасах, сповнених глибокої архаїчності" (Рибаков, 1981, с. 76).