Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Тризна у давніх слов'ян

Тризна у давніх слов'ян до III ст. була частиною поховального обряду і передбачала жертвоприношення, військові ігри, бенкет на честь померлого.

Трупоспалення у праслов'янські часи пояснювалось можливим відокремленням у людській свідомості образу душі як деякої напівматеріальної субстанції (Б. Рибаков). Матеріали етнографічних досліджень засвідчують різноманітні, інколи взаємовиключні уявлення про загробний світ. Такими є грецький Аїд (похмуре підземелля), скандинавський Валгалла (світла обитель), слов'янський рай-вирій (чудесний сад десь у далекому сонячному місці).

Отже, у праслов'ян поява нових форм поховальної обрядовості відбувалася водночас із ускладненням соціальної структури та змінами релігійних уявлень.

На ранніх стадіях праслов'янського життя, коли землеробство ще не становило домінуючого виду господарства, побутували укорінені в глибинах мисливсько-тотемічного суспільства уявлення про реінкарнацію (перевтілення після смерті). Поширюються захоронення штучно скорчених покійників, ніби підготовлених до другого народження.

З попередньою епохою переселення скотарських племен пов'язаний звичай насипання курганів, які становили певну модель видимого округлого простору землі.

Перехід від скорчених поховань до витягнутих (у природній позі сплячої людини) відбувся тоді, коли простежувалось соціальне розшарування праслов'янських племен, появились воїни-вершники, визначився інтерес до окремої людської особистості. Уявлення про посмертне перевтілення в певну тварину зовсім зникло, а померлі люди мисли-лись людьми і після того, як "душа" покинула тіло.

Поява принципово нового обряду трупоспалення збіглася у часі з розвитком землеробства і характерними для нього аграрними культами, в яких головне значення мало небо — джерело життєво необхідної вологи. Жертви небесним божествам покладалися на священне вогнище, оскільки вважалось, що боги-небожителі саме за димом спалюваних жертв дізнавалися про шанобливе ставлення до них людей.

У слов'ян трупоспалення існувало майже 2,5 тис. років і було витіснено християнством у X—XII ст.

Культ предків продовжував існувати незалежно від способу поховання. За ритуалом трупоспалення, кості збирали в невелику посудину, в урну, і ховали її в кургані (могилі) або просто у землі, будували над місцем поховання стовп — невелику дерев'яну домовину.

Такі поховання пов'язували предків із землею і робили їх покровителями всіх процесів, сполучених з оранням, сівбою, проростанням зерна, родючістю загалом (Рибаков, 1981, с. 267—279).

Літописець Нестор оповідає про давні поховальні звичаї слов'янських племен, яких дотримувались "радомичі, і в'ятичі, і сіверяни... А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять в'ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон". Своєрідний відгомін давніх масових людських жертвоприношень при похованні "царя русів" (київського князя) становить літописна оповідь про княгиню Ольгу, котра після смерті чоловіка (князя Ігоря) пішла з сином Святославом "на Деревлянську землю". Як відомо, князь Ігор був вбитий деревлянами 945 р. під час збору повторної данини. Деревляни поховали князя під Іскоростенем. Ользі, вдові Ігоря, вони запропонували шлюб з деревлянським князем — "іти за князя". Ольга розправилась з двома посольствами древлянської знаті (яку розглядала підвладною Києву) за всіма правилами поховального ритуалу. Ігор помер під час "шляху", тому перше посольство деревлян було вбито і поховано "в човні", друге — спалено у "мийні". Потім вона сказала деревлянам, що приймає їхню пропозицію і повеліла приготувати гостину: "медів много" поблизу місця вбивства Ігоря, щоб поплакати "над гробом його". Дружинникам своїм звеліла "насипати могилу велику... і тризну чинити. І як упились деревляни, наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч". У такий спосіб княгиня Ольга віддала посмертні почесті Ігорю під час поховального бенкету на кургані, спорудженому над його могилою, вже після поховання.

Княгиня київська Ольга (890— 969; після хрещення — Олена) прийняла християнство у 955 або 957 рр. і була похована вже за християнською традицією — в одній із споруджених нею церков у Києві. "І плакав за нею син її (Святослав. — С.7.), і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою (виділено авт. — С. Ч.), бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу. Ся [Ольга] була передвісницею християнської землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос". Уготоване місце поховання княгині Ольги означає єпископський амвон (рундук), який під час архієрейської служби встановлюється посеред храму. За даними Іакова Мніха (XI ст.), останки Ольги ЇЇ онук Володимир Святославич переніс у Десятинну церкву, де вони покоїлися у невеликому кам'яному саркофазі з віконцем наверху (Повість минулих літ, с. 8— 10, 32— 34, 39).

З прийняттям християнства тризна набула значення поховальних поминок.

Згідно з правничими положеннями, на Русі жінки після смерті чоловіка могли відати усім майном. Жінки мали вплив на державні справи. Такими були княгиня Ольга (ре-гентка на княжому престолі у Києві) і Ганна, вдова Романа Галицького, яка зберегла престол для своїх синів. Князь Володимир Василькович залишив дружині м. Кобрин з "людьми і даниною".

У Києві під час археологічних розкопок поблизу Десятинної церкви (1826) виявлено саркофаг з великих шиферних плит із двосхилим дахом. Саркофаг виконано з місцевого волинського матеріалу — рожевого шиферу, ймовірно, наприкінці X — початку XI ст. Дослідники зазначають вірогідність його приналежності княгині Ользі (С. Висо-цький). Орнамент саркофага композиційно наближений до орнаменту одного із пілястрів іконостаса Софійського собору в Охриді (Болгарія, XI ст.). В оздобленні саркофага використано різні орнаменти: рослинний (пальмове листя), геометричний (хрести, зірки), архітектурний (пілястри з арочками), плетений.

Символом християнізації Русі став Софійський собор у Києві, який слугував за усипальницю київських князів. Тут поховані Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, інші представники висококняжої династії.

Ярослав Мудрий помер у ніч із суботи на неділю, з 19 на 20 лютого 1054 р. "Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту, в святого Феодора [Тірона] день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли [його] до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість" (Повість минулих літ, с. 99).

Запис про кончину князя Ярослава Мудрого зберігся на стіні собору св. Софії (Київ). Тут і досі стоїть його мармуровий саркофаг. За черепом князя Ярослава Мудрого відтворено його скульптурний портрет.

Саркофаг Ярослава Мудрого суцільно оздоблено рельєфними символічними орнаментальними мотивами. Окремі групи орнаментальних ідеограм зображають землю і рай. Ярослав мав християнське ім'я Георгій, яким у побуті не користувався. Християнський святий Георгій у період запровадження християнства був відповідником язичницького бога Ярила. Георгія на Русі звали також Юрієм. Отже, простежується паралель: Юрій і Ярило, котрий славить, тобто Яри — слав. Ярило — бог весни, бог сонця.

В оздобленні саркофага використана солярна розетка, оточена гривною (символ княжої влади). Солярну емблему князь Ярослав успадкував династійно — від батька князя Святослава, якого звали Завойовником. Солярна розетка і хвиляста лінія плющевої гілки (античний діонісійський символ народження і відмирання) символізують життєвий шлях Ярослава Мудрого, початок і кінець якого зафіксовано двома хрестами. Гілка у двох кінцях перетинається пальмовими галузками — символами перемоги (Крвавич, 2004).

У християнстві смерть — благо, оскільки припиняється низка земних гріхів.

Як провісник християнської віри волхви побачили знамення — зірку Вифлиєму ("Євангеліє від Матвія"). Вони принесли новонародженому Христу (царю іудеїв) дари: золото — знак царственості, ладан — знак божественності, смирну — знак смерті.

Ладан — ароматична смола рідкісних рослин, яку вивозили в Рим за ціною золота. Смолу збирали із надрізів кори дерева босвеллія (сімейство бурзерових), яке росте у Східній Африці на південному заході Аравійського півострова. Ладан при згоранні дає ароматний дим. Здавна ладан поширювався у різних культах як засіб для вигнання злих духів і "щоб курити фіміам богам". У християнстві ладан використовується для кадіння під час богослужіння.

Смирна (або миро) — виняткове дерево в Аравії, яке використовували для бальзамування померлих. У Персії миро — цілюща рослина, символ лікаря. Миро первісно — звичайна рослинна олія. Починаючи з VI ст., до неї почали додавати бальзам і ароматичні речовини. У православних церквах миро — суміш, що складається з оливкової олії, білого виноградного вина й ароматичних речовин. Миропомазання — одне з семи християнських таїнств, яке визнає католицизм і православ'я. Вважається, що завдяки миропомазанню (ритуально змащуються лоб, очі, вуха, інші частини обличчя і тіла віруючого) людина наділяється божественною благодаттю.

Християнство прийшло у Рим III ст. Волхвів почали зображувати в катакомбах. У мистецтві наголошувалося на царському походженні волхвів: замість простого персидського одягу — на них царське вбрання. Тобто волхвів перетворили на святих, вони уособлювали рід людський (різні народи світу) і три категорії віку — молодість, зрілість, старість.