Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу

Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.

Народження нового завжди супроводжується існуванням старого. В літературознавстві старе інколи давало про себе знати так відчутно, що для нового ніби й зовсім місця не залишалось.

На рубежі XVIII—XIX ст. європейське літературознавство вже ніби остаточно прощалося з неокласичними уявленнями про творчість, а в Росії, до складу якої входила й Україна, старі традиції все ще залишалися дуже живучими. У європейських країнах, наприклад, майже повсюдно мовою науки ставала не латинська, а національна мова; у Росії ще в 1830 p. докторська дисертація М. Надєждіна захищалася середньовічною латиною, а у вищих суспільних верствах більшу пошану мала теж не російська, а французька мова. Ще навіть 1857 p., як зазначав Т. Шевченко у своєму "Щоденнику", російські поміщики говорили між собою тільки по-французьки. Про українську ж мову в наукових колах того часу ще навіть гадки не було. Опубліковані 1798 р. перші частини "Енеїди" І. Котляревського були поки що єдиним на той час і художнім, і науковим українським винятком.

Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу

Щодо активності переходу до нових літературознавчих уявлень, то ситуація того часу є не менш показовою. В Європі на початку XIX ст. вже інтенсивно утверджувався філософсько-історичний погляд на саму природу творчості; який знайшов обґрунтування в працях най відоміших філософів того часу — Емануїла Канта (1724— 1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831). Суть його зводилася до формування універсальних знань про мистецтво, які поєднували в собі історію літератури, теорію (поетику), літературну критику і стилістику. Кант, зокрема, обґрунтовує філософську природу естетичного як феномена, а Гегель — три типи художнього мислення (символічний, класичний і романтичний). У працях новочасних теоретиків і практиків творчості — Йоганна-Готфріда Гердера (1744—1803), братів Шлегелів (Август, 1767—1845; Фрідріх, 1772—1829), Йоганна-Вольфганга Гете (1749—1832) та ін. — обґрунтовується категорія особливого в мистецтві, за якою визнається беззаперечна наявність у літературі кожного народу й періоду суто свого ідейного і художнього змісту та визнається як очевидний факт неможливості відновлення старих (класицистичних) форм творчості та реальності нових (романтичних) форм, в основі яких — символіка духовного й безкінечного в людському існуванні. В історію європейського літературознавства період утвердження цих теоретичних положень увійшов як період "бурі й натиску" (за назвою твору німецького драматурга Ф. Клінгера), визначальні риси якого зводяться до визнання національної своєрідності й народності мистецтва і вимог зображення в творах сильних пристрастей, героїчних діянь і вольових характерів. Найбільш показовими для цього часу є філологічні міркування Й. Гердера і братів Грімм (Якова, 1785—1863 і Вільгельма, 1786—1859). Й. Гердер, зокрема, довів цілковиту безперспективність біографічного і фактографічного прочитання історії літератури, а в галузі теорії показав схоластичність розгляду літератури за родами, видами й жанрами, яким буцімто властиві лише певні ознаки й норми. Брати Грімм у працях "Германські героїчні сказання" і "Німецька міфологія" показали невичерпні багатства народної творчості і природне звучання її як художнього феномена. У цьому розумінні і брати Грімм, і Гердер були послідовниками італійця Віко, вважаючи народну поезію не тільки не нижчою, а значно вищою за авторську, індивідуальну, бо вона (народна) виражає колективний настрій і дух нації взагалі. Цих висновків Гердер і брати Грімм дійшли на основі зібраних ними й записаних творів фольклору і на основі вивчення психології й естетичних смаків різних народів і народностей. Характерним було в цьому зв'язку висловлювання Й. Гердера щодо українського народу, яке з'явилося після його подорожі Україною в 1768 p.: "Україна в майбутньому стане новою Грецією, - > писав він, — прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться, з багатьох малих племен... постане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтак ген, у далекий світ"2..

Тим часом (у самій колоніальній Україні та імперській Росії всі ці проблеми мали зовсім інший вигляд; Літературознавство, зокрема, залишалося залежним від неокласичних уявлень про творчість, хоч тенденція до спрямування його в нове національне річище, звичайно, простежувалася. Першою власне російською працею (насамперед — щодо мови) була "Риторика" Михайла Ломоносова (1711—1765), в якій викладено вчення про три літературні стилі (високий, середній і низький) та про поділ слова на поетичне і прозове. Пізніше А. Байбаков (1745—1801) у своїх "Правилах пиитических..." розмежував поняття "оповідна" і "змішана" поезія, автор "Опыта риторики" Іван Рижський (1761-—1811) доводив наявність у поезії і прозі двох видів красномовства і т.д. Все це було ще не тим магістральним шляхом, на який уже виходило в цей час європейське літературознавство, поєднуючи теоретичні й історико-літературні знання для вияскравлення суті самої науки — історії літератури як центрального предмета літературознавства. Й. Гердер вважав історію літератури сукупністю не всіх творів, написаних певною мовою, а тільки таких, які виражають чуттєво-розумову фізіономію народу — їхнього творця. Фр. Шлегель справжньою літературою вважав лише ту, яка за основу брала життя і саму людину. Пізніше Геттнер дав відоме визначення історії літератури, яке збігається в принципі з ідеями щодо цього всіх його попередників-романтиків — від Гердера до Шлегелів і братів Грімм: "Історія літератури до XVIII століття була історією книг, а після того стала історією ідей і форм, наукових і художніх"3.

У Росії історико-літературна свідомість такого змісту стала формуватися тільки з опублікуванням у 1800 р. "Слова про Ігорів похід", яке засвідчило, що вітчизняна література з духом "місцевого" народу має глибоке історичне коріння, але з тим, що те коріння належало насамперед Україні, а не тільки Росії, російська наука про літературу на початку XIX ст. і пізніше погоджуватися не хотіла. Студент Петербурзького педінституту В. Александровський у дипломній роботі, яку захищав 1806 p., всю літературу Київської Русі відносить до давнього російського періоду. В 1808 p. І. Борн видає "Краткое руководство к российской словесности", в якому теж київсько-руську і пізнішу літературу називає російською і вперше в російському літературознавстві розглядає ЇЇ не за родами й видами (як це робили "неокласики"), а за історичними періодами. З цього часу виникає наукова проблема літературних періодів, а автор "Введения в науку стихотворства..." Н. Язвицький (1811) виділяє вже в розвитку "російської" літератури п'ять періодів: епоха Київської Русі, період феодального роздрібнення, період та-таро-монгольського іга, допетровський час і література XVTII ст. В описовій (публіцистичній) формі автор наголошував, що в такий спосіб бачимо Росію "народжувану", "поділену", "загарбану", "воскреслу" і "процвітаючу". Отже, скрізь і завжди — тільки Росію...

Уперше в Росії про дух народу, відображений у літературі, заговорив Н. Греч в "Обозрении русской литературы 1814 года". У 1822 р. він опублікував "Опыт краткой истории русской литературы", в якому розглянув літературу як суспільне явище. До XIX ст., на думку Н. Греча, російська література пройшла не п'ять (як у Н. Язвицького), а чотири етапи: до прийняття християнства (X ст.), після прийняття християнства (XI—XIV ст.), від XV до початку XVHI ст. (тобто до царювання Петра І) і від петровського часу до початку XIX ст. (До речі, філософ П. Чаадаев розглядав Росію з позиції трьох періодів — Русь Київська, Русь Московська і Русь Петровська, за що був визнаний божевільним). Пізніше або в цей самий час з історико-літературними працями виступали О. Бестужев-Марлінський, В. Кюхельбекер та інші, але їм усе ще не вдавалося показати літературу в розвитку, в послідовному засвоєнні традицій. Однак вони вироби л и суто імперське уявлення про художній напрям у літературі, а П. Вяземський у монографії про Д. Фонфізіна безапеляційно визнав зв'язок історії літератури з історією суспільства. Загальний пафос у трактуванні літературного напряму і зв'язку його з історією визначався як "торжественный", "хвалебный", незалежно від того, про що писали поети: про сходження чергового імператора на престол чи про завоювання Росією нових і нових земель. Все одно — "гром победы, раздавайся", як писав Г. Державин. Певним дисонансом до цього "торжества" стали звучати окремі мотиви в творах О. Пушкіна. Але це буде новий період у розвитку і російської літератури, і російського літературознавства.